То я в пустелі. нікого немає. та ні,помиляюсь,стерв'ятники кружляють угорі,прагнучи рвати на шматки моє вже підгнивше тіло. коли я помру. здохну. відкину копита. мені вже буде байдуже. мої нутрощі будуть виїдені, а скилет залишеться там,назгадку,про мене,замріяну і ніжну,закохану у квіти, яких неможливо знайти в пустелі. не змогла обійти весь світ в пошуках цих квітів,зеленіх,фіолетових,рожжевих,червоних,просто прекрасних.... йшла, та не могла вибратися з цієї пустелі,втекти від стерв'ятників... а вони так і чекали поки останніх подих не зірветься з моїх вуст.
Наївна. мріяла,бажала.... а все виявилось прагматично легше. не існує просторіх ланів.та й не почую тихого шепоту дібров. не складу картину із ілюзій,щоб відчути що є любов...