Я згадую його посмішку.... його очі... ну чому я його так люблю? Навіщо? Він ж мене не любить! Тарас, ну чому ти мовчиш, чому так сумно закінчується ця історія?
Я читаю сумні статуси про любов і слухаю музику про нещасну любов... По очах котяться гарачі сльози несамовитої любові і самотності... Я не можу без тебе! Я хочу тонути в твоїх обіймах, хочу твоїх безкінечних поцілунків.! Чому ти не зі мною? Я кохаю тебе більше, ніж себе! Я все зроблю заради тебе! Хіба я так багато прошу? Просто маленької людської любові і все... просто тільки твоєї, твоєї любові і тепла...
Це все мрії! Ну чому це не збудеться! Не збудеться! ...я тобі пишу вірші... сумую. те, що я тобі написала вконтактах це часткова правда. Бо я не можу так я тбе кохаю, навіть не боюся не признатися, тобі написала всю правду про моїх почуттях до тебе, а ти... ти нічого не відповідаєш.. тільки мовчиш, а мене ця тиша вбиває1 розумієш, я так більше не можу, тому я написала: "пізно... я не буду тебе більше любити... пробач за все... я просто хочу бути щасливою... бувай..." - просто мені дуже важко! Серце розривається на нікчемні уламки, які мене постійно ранять! Але я тебе кохаю!