Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог.
Богдан Ігор-Антонич


І ще один такий день – день очікування, страждання, болі, ненависті до самої себе, до нього, до всього світу. А ще недавно вона його так кохала, вважала, що він ідеальний, чарівний, що нікому з ним не зрівнятись. Вона не могла уявити себе без нього - без його палких обіймів, без гарячих поцілунків, без тієї романтики, яку він їй дарував, без тих пелюсток троянд, яким він прикрашав її ліжко, без тих історій про кохання, які він розказував їй під нічним небом вкритим зірками, без тих обіцянок піти за нею аж на край світу, без тих смс-ок, які піднімали настрій на цілий день, без його усмішки, без його голосу… За кожний день проведений з ним вона б віддала все своє життя, все найцінніше, найдорожче. А що може бути дорожче за нього? Власне життя? Ні, вона без нього не живе, саме існування стає бридким, а повітря, яким дихає – отруєним. Вона без нього, як пташка без крил, як море без хвиль, як квітка без сонця і води, як сирітка без дому…
Краще б вона того не знала, краще б не бачила того і жила собі, як раніше – щаслива і безтурботна, думала б про світле майбутнє,славу, мріяла б про весілля, дітей, подорожі.
Але лише з ним… Вона вірила в долю і вважала, що її душа знайшла свою половинку, яку довго розшукувала по світу.
Позавчора вона дізналась про його найбільший секрет. Гуляючи по набережній вона побачила його. Від радості не знала меж. Вона хотіла побігти на зустріч, обійняти, поцілувати. Але радість виявилась недовгою. До нього підбігла жінка з дитиною, яких він обіймав.
По її ніжній молодій щоці потекла сльоза і вона хотіла побігти, але стояла нерухомою, ноги її не слухалась, а очі не стримували сльози. Вона не вірила своїм очам, думала, що спить, але ні. Перед нею був він – колись коханий чоловік, а тепер… як його назвати. Та чи має вона права якось його назвати? Він вже не її. Чужий. Виявилась, що вона навіть його не знала. Він був несправжнім з нею!
Як розуміти таких людей, які ведуть подвійне життя? Вона щасливі, а в обмін роблять інших нещасними, завдають болю… Правда, рано чи пізно, все-одно, випливе.
А вона хто така? Вона розбивала чужу сім’ю, ставала на заваді чужому щастю. Як вона могла цього допустити? Який гріх вона взяла на свою душу? Що робити?
Замкнутись в собі, відгородитися від навколишнього світу, робити вигляд що нічого не трапилось і продовжити з ним зустрічі, або видалити його номер телефону, викинути його з пам’яті, закрити своє серце на тисячі замків і викинути ключ на дно океану, щоб ніхто їх ніколи звідти не дістав?
Того дня пішов сніг. Мабуть, він вирішив замісти йому дорогу до неї. Але і це йому не допомогло, бо пелюстки троянд, якими раніше обстеляв їй ліжко відкривали йому шлях. Він телефонував їй, писав повідомлення, а у відповідь – тиша. Він намагався її зрозуміти, але як зрозуміти мовчання, Ця тиша мучила його, розбивала його серце. Хоч у нього була сім’я, але свою дружину він не кохав і жив з нею ради доньки, яка була найдорожчою людиною для нього в світі. А коли зустрів її – світ перевернувся. З сірого кольору його життя стало різнобарвним. Він ожив. Він зустрів кохання свого життя. А тепер вона мовчить, мовчить, мовчить… вона мовчить…


Пройшов місяць. Вона зникла. Він зрозумів тишу, бо через неї говорив до нього Бог. А через день отримав повідомлення – «Бажаю тобі щастя. Не кидай свою родину»