liveinternet.ru/users/like_...122155290/

Она самая лучшая!Я обожаю все фильмы с ее участием!!!

Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог.
Богдан Ігор-Антонич


І ще один такий день – день очікування, страждання, болі, ненависті до самої себе, до нього, до всього світу. А ще недавно вона його так кохала, вважала, що він ідеальний, чарівний, що нікому з ним не зрівнятись. Вона не могла уявити себе без нього - без його палких обіймів, без гарячих поцілунків, без тієї романтики, яку він їй дарував, без тих пелюсток троянд, яким він прикрашав її ліжко, без тих історій про кохання, які він розказував їй під нічним небом вкритим зірками, без тих обіцянок піти за нею аж на край світу, без тих смс-ок, які піднімали настрій на цілий день, без його усмішки, без його голосу… За кожний день проведений з ним вона б віддала все своє життя, все найцінніше, найдорожче. А що може бути дорожче за нього? Власне життя? Ні, вона без нього не живе, саме існування стає бридким, а повітря, яким дихає – отруєним. Вона без нього, як пташка без крил, як море без хвиль, як квітка без сонця і води, як сирітка без дому…
Краще б вона того не знала, краще б не бачила того і жила собі, як раніше – щаслива і безтурботна, думала б про світле майбутнє,славу, мріяла б про весілля, дітей, подорожі.
Але лише з ним… Вона вірила в долю і вважала, що її душа знайшла свою половинку, яку довго розшукувала по світу.
Позавчора вона дізналась про його найбільший секрет. Гуляючи по набережній вона побачила його. Від радості не знала меж. Вона хотіла побігти на зустріч, обійняти, поцілувати. Але радість виявилась недовгою. До нього підбігла жінка з дитиною, яких він обіймав.
По її ніжній молодій щоці потекла сльоза і вона хотіла побігти, але стояла нерухомою, ноги її не слухалась, а очі не стримували сльози. Вона не вірила своїм очам, думала, що спить, але ні. Перед нею був він – колись коханий чоловік, а тепер… як його назвати. Та чи має вона права якось його назвати? Він вже не її. Чужий. Виявилась, що вона навіть його не знала. Він був несправжнім з нею!
Як розуміти таких людей, які ведуть подвійне життя? Вона щасливі, а в обмін роблять інших нещасними, завдають болю… Правда, рано чи пізно, все-одно, випливе.
А вона хто така? Вона розбивала чужу сім’ю, ставала на заваді чужому щастю. Як вона могла цього допустити? Який гріх вона взяла на свою душу? Що робити?
Замкнутись в собі, відгородитися від навколишнього світу, робити вигляд що нічого не трапилось і продовжити з ним зустрічі, або видалити його номер телефону, викинути його з пам’яті, закрити своє серце на тисячі замків і викинути ключ на дно океану, щоб ніхто їх ніколи звідти не дістав?
Того дня пішов сніг. Мабуть, він вирішив замісти йому дорогу до неї. Але і це йому не допомогло, бо пелюстки троянд, якими раніше обстеляв їй ліжко відкривали йому шлях. Він телефонував їй, писав повідомлення, а у відповідь – тиша. Він намагався її зрозуміти, але як зрозуміти мовчання, Ця тиша мучила його, розбивала його серце. Хоч у нього була сім’я, але свою дружину він не кохав і жив з нею ради доньки, яка була найдорожчою людиною для нього в світі. А коли зустрів її – світ перевернувся. З сірого кольору його життя стало різнобарвним. Він ожив. Він зустрів кохання свого життя. А тепер вона мовчить, мовчить, мовчить… вона мовчить…


Пройшов місяць. Вона зникла. Він зрозумів тишу, бо через неї говорив до нього Бог. А через день отримав повідомлення – «Бажаю тобі щастя. Не кидай свою родину»

Я щодня прокидалась зранку , бачила сонечко за вікном , раділа тому, що настав новий день сповнений пригодами, переживаннями, я розуміла і вірила , що можливо, сьогодні з’явиться на небі зірка , яка носитиме моє ім’я. Але вона не з*являлась, а я все більше розчаровувалась в житті, втрачала надію на щастя, добробут і любов, аж поки не зустріла його одного теплого весняного вечору в парку, де білими і рожевими квітками цвіли яблуні. Я закохалась в нього з першого погляду і моя любов була такою ж чистою і невинною як цвіт яблуні, як той аромат квітів і зелені, що заполонили повітря , як те сіреньке небо, що повернуло мені надію на життя.
Він грав на своїй старенькій скрипці, а я не зриваючи очей від нього, слухала ту чарівну мелодію, яка розтрощила ланцюги, які до цього закривали моє серце від сонячного світла. Я наче прокинулась з глибокого сна і почала жити, а висохлий сад мого серця почав цвісти всіма кольорами веселки .
Він був невисокої росту з голубими, як небо, очима і такими ж чистими, як джерельна вода з горних вершин, де не ступала людська нога. Вітерець грався з його білою сорочкою і здавалось,що хотів підняти його в небо, адже в мелодії яка звучала було втілено все прекрасне, світле, добре і вічне. Його гра не залишала байдужим нікого навколо і всі підходили ближче, щоб послухати ту неземну мелодію, яка виліковувала всі рани душі, очищувала мозок і тіло. Навіть пташки затихли, щоб не заважати. Його мелодія заворожувала, примушувала замислитися над життям і його швидкоплинністю.
В ту мить я хотіла злетіти в небо, але я лише людина і в мене немає крил. Я хотіла розчинитись у повітрі, щоб він відчув мене, зрозумів, що без мене існування на Землі неможливе, адже я основа всього сутнього.
Я знала, що цієї ночі зійде і моя зірка. Вона буде найяскравішою, найгарнішою, найсвятішою, найчарівнішою і найвищою. Вона поверне мені і всьому світу втрачену гармонію, вона змусить повірити в себе і свою внутрішню силу, в цінність життя.
Можливо ти був янголом,який спустився на землю, щоб зачарувати мене, а можливо – простим смертним.
Після того я його більше його не бачила, але того вечора він відкрив мені істину за межами досяжного. Віра , надія ,любов переповнили мою душу бажанням жити. Я навчилась ділитись своїм власним щастям з оточуючим світом, а він натомість відповів мені тим же, навіть більшим. Він подарував мені внутрішню гармонію, здорове і чисте серце, гарних друзів і кохання. Щоб щось отримати, навчіться ділитись…

«Від любові до ненависті один крок». Знали, стикалися? Я теж. Розчаровувалися, обдурювалися, втрачали надію і ненавиділи за зраду? Я теж. Кривдили самі, ховалися від розуміння власної підлоти і втрачали друзів? Я теж. Замикалися і ставали самотніми? Або все ж таки прощали, мирилися, говорили всю ніч безперервно і знову любили?
Самота — одне з найсильніших випробувань і покарань, на які, часто ми самі себе прирікаємо. Чому ми не цінуємо тих, хто впускає нас в свої серця і не бережемо тих, хто довіряє нам свої? Чому особливо боляче робимо тим, кого любимо? Адже була колись ця прекрасна пора одкровення, довіри і взаєморозуміння — пік нашої дружби. Все одно, чоловіча вона або жіноча. Любов теж називають дружбою, тільки палкою.
Все це відносини, і ми самі допускаємо, щоб вони стали складними і заплутаними. Тому хочеться і одночасно не хочеться підпускати до себе дуже близько. Хочеться, тому що не під силу бути самотніми, забутими і нелюбимими. Не хочеться, тому що близькі ранять особливо боляче. Вони потрапляють в «десятку» гострим словом і відвертою зневагою. Жахливо, коли тобі відверто і безпідставно нагрубили в суспільному місці; ти ковтаєш повітря від обурення, але швидко відходиш. З близькими все інакше. Їх слова і дії потрапляють в саме серце, і ці рани можуть не заживати роками. Ось тоді і до ненависті один крок. З друзями і близькими ми можемо пройти всі етапи дружби, вчившись на помилках, набуваючи досвіду і укріплюючи свою надійність. А можемо і не пройти. Відбувається черговий розрив, ми говоримо: «Досить!» і що? Розлучення. На жаль, він став такий популярний у наш час. Зі всіма: з чоловіком, дітьми, з батьками, друзями і навіть з Богом.
Про відносини з нашим Творцем особлива розмова. Люди відштовхують Його, навіть не пізнавши. Лише торкнувшись Істини, лякаються і тікають. Тікають від нерозуміння і відповідальності. Міряють Його відданість і надійність людськими мірками. Нас так часто кидали, що стає звично думати, що і Він нас теж кинув. Ми так часто кидали, що зробити це нескладно. Але «тільки в Бозі заспокоюється душа моя»Спочатку у нас не складаються відносини з Ним, а потім — і з тими, що оточують. Або точніше: у нас не складаються відносини з тими, що оточують, тому що немає відносин з Ним.
Часто ми надягаємо маску, зображаючи благочестивого віруючого, доброчесного чоловіка, ввічливого слухача, стриману дитину і опікаючого батька. А всередині — холод, непробивна стіна, образа і відторгнення. Але трохи подує вітерець — маска злітає, лицемірство стає явним. А під нею є видимими ненависть, злість і бруд. Це осоружно не тільки оточуючим, але і нам. Тому ми знову натягуємо, мостимо її на колишнє місце.
Правда, останнім часом люди почали самі скидати свої маски, і навколишній світ ще більш здається жахливим.
Особисто я, аналізуючи свої старі відносини, ясно уявляю собі таку картину. При будь-якій складній, конфліктній, такій, що вимагає відповідальності ситуації, я фізично відчувала себе страусом, який в ніяковий момент ховає голову в пісок, знаходячи масу виправдань. «Я подумаю про це завтра», — згадується класична фраза з «Понесених вітром». Це відштовхує. Боязкість, безвідповідальність і егоїзм. Це найкоротший шлях до самоти.
Але є і інший, як зворотний бік медалі. У відповідь ми теж робимо боляче: відкидаємо, мстимо і ненавидимо. У конфліктах ми легко вступаємо на цей шлях. І лише дійшовши до краю, робимо зусилля для відновлення своєї зони комфорту.
Існує маса порад, як налагодити відносини. Але це все наслідки, а не причини. Починати треба з себе. Причини лежать в нашому серці. У наших добрих справ є межа. У нашій безкорисливій любові теж є межа. Ми знаємо це і тому не повинні судити, але судим. Дуже жорстко судимо інших, покладаючись, як на лакмусовий папірець, на свої образи. А образи — це реакція на перетин тієї самої зони комфорту. Образа — це змія, яка зачаїлася в серці. І вона здатна або кусати інших, або краяти наше власне серце.
Інша реакція — гнів. Це відчуття сильніше. Гнів викликає обурення в серці і в розумі. Керована ця енергія дає поштовх для змін. Вона здатна очистити відносини, оперативним шляхом вилікувати наболілі рани. А можна прогніватися все життя даремно, залишаючи розвалини, розкидаючи звинувачення до всіх ближніх і далеких. Гнів — це силовий спосіб відновлення справедливості. Але де ж мирний?
Перша заповідь — полюбити Бога, друга — полюбити ближнього. Чому в цьому полягає суть нашого буття? Спробуйте зусиллям волі прожити під цим гаслом хоч би день. Ви відчуєте себе вівцею, що йде на забій, боксерською грушею, безвольним створінням. Це відчуття надовго відкине бажання проводити подібні експерименти. Але християнство людській логіці не підвладне. Те, що зовні здається слабкістю, з часом знаходить силу, що впокорює чужі серця, — за рахунок любові. Цей шлях — шлях любові. Він миролюбний, він всепрощаючий, він поблажливий, такий, що приводить все в порядок.
Я розлучалася один раз в своєму житті. Зі своєю дуже близькою подругою. Була така буря в наших відносинах, що маски раз Читать далее...

На вулиці зима – сніг кружляє у небі ніби витанцьовуючи під якусь чарівну мелодію, а потім тихесенько-тихесенько лягає на дахи будинків, на землю, покриває дерева білою ковдрою… Все це наче уві сні,наче в якійсь казці….А завтра вже 31 грудня… Вже лічені години залишились до Нового Року…
В Віолеттиній кімнаті тепло і затишно,на столі біля телевізора стоїть малесенька ялинка,яку ще треба прикрасити, ароматизовані свічки мерехтять маленьким вогником, скрізь пахне хвоєю та мандаринами, а велика пухнаста кішка спить на незастеленому ліжку . Віолетта, змостившись у м’яке крісло і прикрившись теплою ковдрою, вже півтора години спостерігає за сніжинками, що літають за її вікном, і не помічає нікого навколо себе. Вона обдумує минаючий рік з посмішкою на вустах!!! Вона щаслива – у неї багато друзів, коханий чоловік, престижна робота у модельному агентстві, гроші, слава,признання. Що ще потрібно для повного щастя? Те,до чого вона так довго прагнула - вже поряд. Віолетта не була з тих, хто пливе по течії життя не знаючи куди закине доля,а завжди мала якусь мету, завжди жертвувала чимось дорогим для досягнення цілі.
Але ж скоро Новий Рік. Знову треба поставити собі якесь завдання, знову потрібно перевершувати минулі досягнення, адже без діла вона не зможе жити!
Задзвонив телефон. Дівчина, нарешті, повернулася до реальності. На екрані телефона висвічувався якийсь незнайомий номер і Віолетта вагалась відповісти чи ні, адже це може бути який божевільний шанувальник, який зіпсує їй весь настрій, але все-таки відповіла. На тому кінці дроту вона почула досить милий чоловічий голос:
- Привіт.
- Доброго вечора. Вибачте, я вас знаю? – швидко промовила дівчина, і не дочекаючись відповіді додала – Ми знайомі?
- Віолетто, це Олександр… Олександр, старий знайомий Віктора.
Віолетта відразу ж згадала його. Їх познайомив її хлопець Віктор минулого року у Мілані на Тижні Моди. Хоча, там вона багато з ким знайомилась, але образ Олександр не вийшов з її голови. Коли вона його вперше побачила, то вирішила, що він якийсь молодий дизайнер. Але як таке могло бути? Вона ж усіх дизайнерів знала в обличчі…Всі до нього підходили, обнімали, вітали, фотографували, але побачивши Віктора він підійшов і потиснув йому руку. Віолетта не знала, що то найкращий шкільний товариш її хлопця,а тепер відомий бізнесмен. Віктор їх познайомив і обміняючись парою слів вони розійшлись!
- Дуже приємно Вас чути. Ви вирішили мене привітати з Наступаючим чи…?
- Я зараз у Києві і дуже хотілось би з тобою побачитись. Я дзвонив Вікторові, але ж він у відрядженні у Канаді і сказав,що навряд чи зможе приїхати, бо всі рейси відмінили через великий снігопад…Так що, мабуть, зустріне Новий Рік в аеропорту…
- Як таке може бути? Як? Він же пообіцяв мені, що Новий Рік зустріне зі мною…і по її ніжній щоці прокотилась гаряча сльоза…
- Віолетто, я впевнений, що він теж дуже хоче з тобою зустріти Новий Рік…Ти тільки не хвилюйся…Ще він мене попросив,щоб я зустрів з тобою Новий Рік і я погодився.
Дівчина не знала, що відповісти. Як це зустрічати Новий Рік з людиною, яку ти бачила лише декілька хвилин і як міг Віктор з нею так поступити,та ще попросити про таке свого старого друга? Він що її не кохає? А може в нього є інша і він в Києві,а не в якійсь там Канаді???
- Вибачте,я Вам пізніше зателефоную сказала вона і відразу поклала слухавку,не очікуючи його відповіді.
Який тепер Новий Рік? Яка ялинка?
Весь день і вечір вона пролежала на своєму великому ліжку, забувши про їжу, і про голодну кішку, аж доки не заснула. Дзвонити «зраднику» вона не стала. Віолетта думала,що це кінець…
31 грудня вона прокинулась з головною біллю і опухлими очами. Подивилась на себе в дзеркало і тяжко зітхаючи, зрозуміла, що треба діяти, треба щось робити, адже Новий Рік на самоті не хотілось би зустріти Вона набрала номер Олександра і подзвонила,але ніхто не відповідав…Видимо – доля!
Подивилась у холодильник, а там пусто!!!!
- Так, так, так…сходжу в магазин,куплю хоч шампанське, якісь цукерки і … мабуть все…
Збиралась вона недовго… Спустившись,вона зрозуміла,що забула ключі від машини.
- Що це за день? – нервуючи, міркувала вона... Я що не заслужила нормально приготуватись і зустріти Новий Рік????


Цілий день їй не щастило.
23:30 – вона все думала,що Віктор чи Олександр їй подзвонять,але ніякого дзвінка…Телефон мовчав. Включила телевізор, а там – якісь мюзикли.
23:45 – в очах знову сльози. Ще 15 хвилин і 2010 настане. Нічого,що вона буде одна. Вона всім покаже на що здатна… Тепер вже злість…
23:50 – розчарування
23:57 – телефонний дзвінок…Висвічується якийсь незнайомий номер…Вона відповідає…На тому кінці мовчать…
23:58 – дзвінок у двері. Вона біжить, щоб швидше відчинити двері, але де ж ключі…Паніка…Немає ключів. А ось і вони…
23:59:30 – вона відчиняє двері. На порозі Віктор з величезним букетом білих лілій – її улюблених квітів!
Від радості, Віолетта ледь не втратила свідомість! Вона міцно пригорнула його до себе і поцілувала. Дівчині здалось, що це продовжувалось цілу вічність, але, Читать далее...

«Життя несправедливе»…Нерідко всім нам приходилось чути ці слова від багатьох людей, які навіть не розуміють наскільки вона щасливі. Одна маленька невдача для них – це нещастя, кінець світу, горе, паніка! Вони завжди задають собі питання: «Чому я настільки нещасний? Чому доля до інших така поблажлива, а мені ніколи не везе? Чому я вийшла з дому так пізно. Вийшла б на годину раніше – встигла б купити ці гарні туфлі, а так ця висока повна дівчина встигла їх раніше купити? Оце нещастя» чи «Мене сьогодні покинув мій хлопець! А на запитання « Скільки ви зустрічались?» отримуємо відповідь «Шість днів» Оце нещастя!!!
Ми ж ніколи не задумувались, що ми щасливі бо живемо, бо радуємось кожному дню, що біля нас є люди, які нас люблять і поважають, що у нас є дах над головою, що ми навчаємось, працюємо і робимо когось щасливішими, що просто ми існуємо.
Ми часто несправедливі до інших але хочемо, щоб з нами були справедливим, щоб нам довіряли, в той час, коли ми самі нікому не віримо. Ми не помічаємо навіть найменших дрібниць, які можуть зробити нас щасливими. Ми йдемо по вулиці і знаходимось у стані трансу, коли ми можемо милуватись сніжинками, які кружляють у вечірньому місті, ялинками, прикрашених гірляндами , які світять з-за прилавків магазинів. Ми не помічаємо навіть галасливий сміх дітей, які зустрічають перші сніжинку і кінчиком язика намагаються спіймати перші сніжинки!
Ми весь час кудись поспішаємо, чогось прагнемо досягти, але в очах пустота, страх, ненависть! Ми самі отруюємо собі життя! Ми весь час кудись хочемо поїхати, щоб побачити заморську красу, коли вона поряд з нами, з нашим будинком, з нашим містом, у нашій країні.
Ми завжди кажемо, що живемо у жахливому суспільстві, але хто ж його таким зробив, як не ми!
А варто лише придивитися до навколишнього світу, побачити його красу, почати посміхатись, прощати, мріяти, кохати, сподіватись, чекати, допомагати іншим і ми станемо щасливішими, успішнішими, добрішими! Справедливість запанує у цьому світі!!!
Життя дається нам лише раз і тому треба прожити його гарно, щоб потім не було соромно згадувати!

Вона сиділа на березі моря моря і вдивлялась в молочну піну хвиль, вдихала морське повітря і всіма клітинами відчувала його свіжий аромат. Легкий вітерець ніжно грався з її русявим волоссям і здавалось ось-ось спліте з нього косу,блакитні очі випромінювали радість. Так,саме радість…
Дівчина раділа тому, що це було найпрекраснішим літом у її житті. Хоч і здавалось, що вона дивиться на морські хвилі, піну, золотистий пісок, але думки блукали далеко-далеко. Для неї море було символом свободи, безкінечності, чистоти, гармонії, спокою. Біля нього вона знаходила відповіді на всі запитання і ставала собою.
Дивлячись на все це, вона згадувала, як вперше познайомилась з Олександром, як він причарував її своїми аристократичними манерами, щирістю, чесністю, добротою. Перед нею промайнув той спекотній літній день після якого пішла сильна злива.
Після роботи вона вийшла з офісу, розкрила парасольку і направилась у бік тролейбусної зупинки. Від втомленості Олена нічого перед собою не бачила. Вона уявляла собі, як дійде додому, відкриє вікно квартири, впустить свіже дощове повітря і відпочине. Що ж може бути краще цього? Зробивши кілька кроків – зупинилась. Під деревом помітила маленьке та нещасне створіння.
- Що це? – запитала себе вона. Підійти чи ні?, але все ж зацікавленість взяла верх. Олена підійшла ближче. Виявилось, то сіреньке кошеня. Вона нагнулась, взяла і пригорнула його у своїх обіймах.
- Таке маленьке, але таке нещасне,- сказала вголос, сама того не помічаючи. Хто ж тебе тут покинув, чи ти заблукав?
- Благородний вчинок! – почула вона чоловічий голос за своєю спиною.
Олена обернулась. Перед нею стояв високий стрункий чоловік з темним волоссям, карими очима, дитячим носиком, що здавався смішним, пухкими губами, створені для поцілунків.
- Що за манера так підкрадатись? Ви мене налякали, - в ній заговорила жіночність, адже насправді це не налякало її.
Через декілька хвилин вони розговорились і виникло відчуття,що вони знайомі з самого народження, що завжди були разом і ніколи не розлучались. Того дня вони сиділи під дощем, а потім він підвіз її додому і запропонував ще раз зустрітись.
Після цього вони кожен день зустрічались – гуляли під літнім зірковим небом,разом ходили на пляж,цілувались на піску, годинами дивились на море не промовляючи жодного слова, які здавалися зайвими, обіймалися у парках міста, танцювали до ранку у нічних клубах.
Пройшло півтора місяця і Олександрова відпустка закінчувалась. Він повинен повернутися у столицю, де на нього чекали робота, дім, друзі.
Він виїхав сьогодні зранку. Олена розуміла, що це звичайнісінький курортний романчик у якого немає продовження. Завдяки йому вона відчула щастя та тепло. Не раз мати їй казала «Якщо кохаєш – відпусти» , і вона її відпустила, вона хотіла, щоб він знайшов своє щастя. Може це для нього було розвагою, але в далекому куточку серця вона просила Бога, щоб він про неї не забув, не забув все прекрасне.
Завтра перший день осені. З дерев почнуть випадати пожовтілі листя , земля вкриється жовтуватою ковдрою. Яка ж то буде краса! Вона гулятиме парком, приходитиме на берег моря і буде радуватись життю, але сама. Його більше поруч нема.
Вмить щось вкололо її серце і все відійшло на другий план. Олені захотілось продовження літа, захотілось відчути безкінечні обійми, поцілунки, ласку його рух, аромат його сильного тіла.
- Чому завтра осінь? Чому літо не має і 32-го, 33- го серпня…? Якби літо продовжувалось, він був би з нею. Вона замріялась…
Починало темніти, вітерець холоднішав і по шкірі стали пробігати мурахи, а повертатись додому не хотілося. Тут вона відчувала його поряд, хоч повинен бути за тисячі кілометрів від неї.
- Я тебе кохаю, не можу без тебе прожити і хвилини…Стань моєю дружиною. – почула вона його голос за своєю спиною. Вона кинулась йому в обійми і ніжно-ніжно поцілувала. Олександр надів їй на руку каблучку з діамантом.
Вони гуляли цілу ніч під зірковим небом, який здавалось зіллється з морськими хвилями..Ось воно 32 серпня! Він поряд і так буде завжди. Вона кохатиме його до останнього подиху, до того часу, як світитимуть зірки і не висохне це море. Її літо не матиме меж, як і її кохання!!!!!

« Це мій останній день у цьому великому мегаполісі, це останній час, коли я дивлюсь на твій портрет, це остання хвилина, коли я ще відчуваю твій запах у своїй кімнаті, це остання мить, коли я дивлюсь тобі вслід … і ця мить вже пройшла. Тебе більше немає. Не те, що я тебе не кохаю, але я більше так не можу…Я не можу змиритись з твоїм способом життя, не можу змиритись з твоєю професією, не можу повірити у наше спільне щасливе майбутнє, я просто не можу жити з тобою в громадянському шлюбі. Це для мене не прийнято. Скажеш «Старомодно». Можливо і погоджусь, але вибач, в мене такий світогляд, така філософія життя і я не можу, і не хочу її міняти.
Знаю, мені буде важко без твоїх обіймів, ніжних поцілунків, любовних записок, квітів, романтичних вечерь, кави у ліжку, але я і без цього зможу жити. Жила ж так і раніше…
Всі наші спільні подорожі по різним країнам світу, прогулянки парком, походами у ресторани та кав*ярні я залишу в минулому… Ці моменти були важливими для мене, але всьому є свій кінець, все можна забути, якщо захотіти. А я цього дуже сильно хочу!!!
Декілька хвилин тому ти намагався мене зупинити, хотів зрозуміти, що зі мною трапилось, обнімав, цілував… Але я лише виривалась з твоїх рук, кричала на тебе, казала, що ненавиджу. Ти намагався мене зрозуміти, але так і не зміг. Дивно, але я сама не розумію ту свою поведінку. За що я клялась тобі, що ненавиджу, коли так сильно тебе кохаю?
Про що я думала тоді, коли погодилась жити з тобою? Про що я думала, коли закохувалась в тебе, адже знала, що ми не рівня! Ти багатий, а я бідна, ти відомий, а мене ніхто не знає, в тебе багата душа, а в мене пуста! Можливо я і перебільшую про багатство душі, але … але я зараз нічого не тямлю. Я хочу заснути глибоким сном, хочу прокинутись і думати, що це був лише жахливий сон. А може він був щасливим, лише я цього не зрозуміла.
Я вже замовила квиток на літак. Через дві години я дивитимусь на цю землю з висоти пташиного польоту. Я сама буду, ніби маленькою пташкою, яка відлітає у вирій, але в неї там є своє гніздо, до якого вона і летить, а в мене немає нічого. Мені самій прийдеться поставити фундамент свого нового гніздечка.
Я йду будувати своє щастя без тебе. Прощай!!!»


Вона поїхала… В той день на вулиці пішов дощ. Напевно, це він плакав за нею. Вечором він приїхав до неї знов, але не застав її. Зайшов у її кімнату – роздивляв кожну річ, яку вона там залишила. Його життя втратило свій сенс без неї, адже він жив заради неї, він дихав її повітрям, йшов по світу її ногами, дивився на речі її очами. Він її кохав її до нестями.


Через 5 років. Маленький клаптик паперу з того самого щоденника, в якому вона писала свій прощальний лист
« Щоранку я прокидаюсь зі сльозами на очах і не хочу їх відкривати, бо світло сонця затьмарить твій образ, який являється мені щоночі. П*ять років я намагалась тебе забути, але даремно… Я кохаю тебе, як і раніше, а може навіть і сильніше. Чому я тоді так вчинила? – запитувала себе на протязі перших двох років і знайшла відповідь. Я просто не розуміла свого щастя. І до того ж ці кляті принципи…
Я зламалась, я не витримала випробовування кохання і зруйнувала своє життя, зруйнувала все найдорожче, що було в моєму житті.
Я часто уявляю собі, якими щасливими ми були б, якби я так не вчинила б тоді. А може доля б і розлучила нас…
Я заплатила за своє кохання ціною власного щастя»

Обо всем, что наполняет мою жизнь счастьем, любовью., приносит радость и слезы, дарит улыбку и огорчения...о моей жизни!
[401x699]