« Це мій останній день у цьому великому мегаполісі, це останній час, коли я дивлюсь на твій портрет, це остання хвилина, коли я ще відчуваю твій запах у своїй кімнаті, це остання мить, коли я дивлюсь тобі вслід … і ця мить вже пройшла. Тебе більше немає. Не те, що я тебе не кохаю, але я більше так не можу…Я не можу змиритись з твоїм способом життя, не можу змиритись з твоєю професією, не можу повірити у наше спільне щасливе майбутнє, я просто не можу жити з тобою в громадянському шлюбі. Це для мене не прийнято. Скажеш «Старомодно». Можливо і погоджусь, але вибач, в мене такий світогляд, така філософія життя і я не можу, і не хочу її міняти.
Знаю, мені буде важко без твоїх обіймів, ніжних поцілунків, любовних записок, квітів, романтичних вечерь, кави у ліжку, але я і без цього зможу жити. Жила ж так і раніше…
Всі наші спільні подорожі по різним країнам світу, прогулянки парком, походами у ресторани та кав*ярні я залишу в минулому… Ці моменти були важливими для мене, але всьому є свій кінець, все можна забути, якщо захотіти. А я цього дуже сильно хочу!!!
Декілька хвилин тому ти намагався мене зупинити, хотів зрозуміти, що зі мною трапилось, обнімав, цілував… Але я лише виривалась з твоїх рук, кричала на тебе, казала, що ненавиджу. Ти намагався мене зрозуміти, але так і не зміг. Дивно, але я сама не розумію ту свою поведінку. За що я клялась тобі, що ненавиджу, коли так сильно тебе кохаю?
Про що я думала тоді, коли погодилась жити з тобою? Про що я думала, коли закохувалась в тебе, адже знала, що ми не рівня! Ти багатий, а я бідна, ти відомий, а мене ніхто не знає, в тебе багата душа, а в мене пуста! Можливо я і перебільшую про багатство душі, але … але я зараз нічого не тямлю. Я хочу заснути глибоким сном, хочу прокинутись і думати, що це був лише жахливий сон. А може він був щасливим, лише я цього не зрозуміла.
Я вже замовила квиток на літак. Через дві години я дивитимусь на цю землю з висоти пташиного польоту. Я сама буду, ніби маленькою пташкою, яка відлітає у вирій, але в неї там є своє гніздо, до якого вона і летить, а в мене немає нічого. Мені самій прийдеться поставити фундамент свого нового гніздечка.
Я йду будувати своє щастя без тебе. Прощай!!!»


Вона поїхала… В той день на вулиці пішов дощ. Напевно, це він плакав за нею. Вечором він приїхав до неї знов, але не застав її. Зайшов у її кімнату – роздивляв кожну річ, яку вона там залишила. Його життя втратило свій сенс без неї, адже він жив заради неї, він дихав її повітрям, йшов по світу її ногами, дивився на речі її очами. Він її кохав її до нестями.


Через 5 років. Маленький клаптик паперу з того самого щоденника, в якому вона писала свій прощальний лист
« Щоранку я прокидаюсь зі сльозами на очах і не хочу їх відкривати, бо світло сонця затьмарить твій образ, який являється мені щоночі. П*ять років я намагалась тебе забути, але даремно… Я кохаю тебе, як і раніше, а може навіть і сильніше. Чому я тоді так вчинила? – запитувала себе на протязі перших двох років і знайшла відповідь. Я просто не розуміла свого щастя. І до того ж ці кляті принципи…
Я зламалась, я не витримала випробовування кохання і зруйнувала своє життя, зруйнувала все найдорожче, що було в моєму житті.
Я часто уявляю собі, якими щасливими ми були б, якби я так не вчинила б тоді. А може доля б і розлучила нас…
Я заплатила за своє кохання ціною власного щастя»