Інтерв’ю
Бурна уява чи правда, як бачення
Я, Богурська Анастасія, роблю серйозну заяву: я вмію подорожувати у часі!
Шокує? О так! Гадаєте мене не шокувало, коли я опинилася в іншому місці та в іншому часі. Досі вся тремчу від подиву і не уявляю, ЯК це сталося!
Ви, мабуть, повністю загубилися в моєму потоці слів чи вирішили викликати мені лікарів... Тож почну я спочатку.
У понеділок, як завжди, я пішла на перший урок і кліпала очима з просоння. Затишний кабінет, ласкаві промінці теплого сонечка та ніжна промова вчительки по українській літературі – Ольги Валеріївни. Я сиджу за партою, мені приємно і комфортно, все чудово і прекрасно, але тут... ні-ні не страшний троль з’явився (це не казка для дітлахів) і не однокласник Гаценко представ перед моїми сонними очима (бр-рр, аж мурахи пробігли по тілу), а значно цікавіше – ураз очі затьмарились туманом, ніби тоненька плівка покрила мої зіниці, легкий спалах і... Моя кора головного мізку, наче прояснилась і від подиву я відкинулась на спинку стільця. Попереду, на дошці був (не контрольна робота) прохід, у вигляді хвиль, що заворожують твій погляд. У цю хвилину я не звертала уваги ні на що, а тільки дивилася на цей вихор у стіні. І ось крізь спіраль часу пройшла людина з гарною посмішкою і таким знайомим лицем, осяяна світлим божественним полум’ям. Де ж я її бачила? На українській купюрі 200 гривень. Точно. Це велика поетеса українського народу – Лариса Петрівна Косач-Квітка!
Велична Леся Українка підішла до мене, я просто оніміла:
-Добрий...день, я так бачу! Не хвилютеся і не лякайтеся. Я розумію, Ви вважаєте, що це не можливо. Але мене прислали, як захисника і представника української нації.
Уперше я забула рідну мову, могла розмовляти на французькій, німецькій мовах, тільки б слова не мовить рідного, щоб не втратити свідомість.
- Добрий день! То, що ж, Ви в гості, ніби адвокат?
-Так, так. Я рада, що Ви мене розумієте.
- Сідайте. Так Ви, пробачте, вже померли і явились як янгол?
-Кожне століття різним народам посилають видатних представників нації, щоб “небесний суд” нагородив або покарав людей. Прийшла моя черга, переді мною були Іванко Франко, також Тарасик, котрий Шевченко.
-Котрий Шевченко. Авжеж.
-Там усі рівні.
-Мені після суду надали шанс побачити Вітчизну, помилуватись любою Вкраїною.
(Дивлячись на долю нашої країни, наші видатні поети – жахливі політики і юристи.)
-Даруйте, а де ми і чому ці панове так дивно вдягнуті?
-Ласкаво просимо в 21 століття.
-Дякую.
-А що з моїми друзями сталося, чому ніщо не рухається окрім нас?
-Це часова петля. І Ви - мій екскурсовод, бо вас вибрали вищі сили.
- Ну, що ж є нагода прогуляти урок – ходімо!
Після прогулянки по місту у вічний день і розповіді по всьому світові, я не втрималась і закидала цю щиру, люб’язну особу питаннями.
-Ви побачали наш сучасний світ, що здивувало Вас?
-Авжеж прогрес у технології, але це так нашкодило екології, що я не можу радіти. Та з іншої сторони міста стали витонченими, незвичайними і цікавими, більше розваг.
-І все ж таки краща прикраса кожного міста – його люди. Чи вдивили Ви певні відмінності?
-Так! Крім того, що мода йде впевненим кроком, я бачу, що більшість людей – вільні і хоч, як тяжко тут живеться, з сучасною наукою, медициною, їжою, домом, у вас є найголовніше – свобода!
-Так. Світ йде, але куди ніхто не знає.
-Ще, теперішній народ не поважає свої традиції. Це образливо. Багато століть наші земляки воювали за незалежність, а ви не віддаєте належної честі мові, релігії, землі і людям.
-Як Ви вважаєте, мистецтво змінилось чи тільки зійшло угору або низ?
-Мистецтво бере корні у минулому і сягає вітами сьогодення.
-Не можу не спитати. Для Вас Це Диво? Бути зараз тут.
-Так. Але це реальність. На жаль зараз люди забувають про дива і ведуть песимістичне і вже дуже реалізоване життя, швидко виростають і не вірять у казки, хоча все можливо.
-Що ж ми маємо робити, щоб здати екзамен перед Вищими?
-Не боятись бути собою. Вірити у себе і не здаватись.
-Ви гарний приклад жінки, яка відчайдушно до останнього боролася за своє життя. Але де знайти сили у собі?
-У своїй душі. Себе я відкрила у літературі, мистецтві слова. Важливо, щоб поряд була люблюча людина. Бо КОХАННЯ здатне творити прекрасне.
-Скажіть мені, будь ласка, Ви – висока зоря нашого народу, яка маючи невиліковну хворобу билися за право жити. Що надихає так сильно?
-Це боротьба кожного за власне щастя. Я не боролася. Силою миру не знайдеш, але душею я жила мистецтвом пера та історіями про правду, красу, свободу і найвище усього цього – КОХАННЯ,-на цьому жінка задумалась і замовчала, наче відчула якийсь поклик. Я зрозуміла – пора. Леся любо посміхнулося до мене, глянула угору, підняла руки і відлетіла, щоб знайти спокій.
Леся Українка – реальність чи легенда, “пречистая зоря, якій все на світі видко звисока”? Мужня патріотка, що жила, а не існувала. Її образ надихає нас на шляхетні вчинки, бо саме вона вказала істинний шлях до квітучих садів Едему. Рай можно створити на Землі. А ми з вами знайдемо у собі сили для всесвітнього миру? Як, де, коли? Леся сказала: у собі. Відкриймо ж свої душі і зробимо себе кращими не для когось, а для себе.
Я прокручувала у голові багато разів цю картину і думала про своє майбутнє. Та очі знову затьмарилися і до мене донісся шепіт: “Настю, прокинься. Ти чого?” Лара. Урок. Сон. В голові – пустка, а десь в уяві досі блукає образ Лесі-янгола. Можливо це сон, а може реальність. Як сказала Лариса Косач: “Все можливо”. І це все справа Небесних Сил.
Увечері я запалила свічку за спокій души поетеси, як колись у небі загоріла нова яскрава зірка, увічнена Лесею Українкою.