Привет, дневник!
Я возмущаюсь. У нас дома образовалось подпольное правительство! Официальная власть - это мама. А подпольная - бабушка. У меня бабушка монстр, просто энерджайзер. Причем не сама батарейка, а кролик с батарейкой. Была бы энергоносителем, это хорошо. Но она похищает ее. Эксплуататор! Когда правит официальное вершки, замечательно. Во-первых, знаешь, что ожидать, во-вторых при больших усилиях можно скинуть. Но подпольное хуже официального тем, что оно из под тишка заставляет действовать как ему нужно!
Ужас, просто!
У меня скоро появится генофобия в отношении к моей бунечке... Проще застрелиться...

Сегодня дала одному мальчику Х ссылку на мой дневник. Чувства, которые я испытывала, даже трудно описать. Я нервно прыгала на стуле, ёрзала и кусала губу... Не пойму откуда такие ощущения взялись. Подумаешь, человек прочитает твои мемуары, причем не самые веселые. Мои записи точно не записки безумной оптимистки, к сожаленью! Но тем не менее, что это? Мания величия или очередное увлечение? Печально, печально. Да, Богурская, я ожидала от тебя большей выдержки и ума. В твоем-то возрасте не красиво проявлять излишнюю инфантильность. Надо уже хоть чуть-чуть повзрослеть!
- Ой, да брось. Я не хочу расти. Я хочу оставаться маленькой и беззаботной, озорной девченкой. Я хочу в сказку, как Питер Пен)
-Какой на фиг Питер Кен?
-Пен,-пискнула я тихонько.
-Люди тебя считают глупой блондинкой, а ты даже не пытаешься повзрослеть
-Не правда, я не глупая, я на золотую медаль иду
-Какая медаль? Дурко! Очнись, ты в каком мире живешь!
-В хорошем...
-Что? О,-задирает вверх руки мой разум слева,-я не могу с тобой говорить! Это же смешно
-Ты не смеешься(
-Рррр! Хватит. Я обьявляю бойкот. Зачем я нужен твоей душе, если ты меня никогда не слушаешь?
-Но ты советушь абсурдные вещи...
-Ну, конечно
-Прости, я не хотела тебя обидеть.
-Ай, да ладно, -машет рукой и растворяется, словно туман.

Так спорили две стороны души, в конце-концов забыв причину спора...

Якось у житті вважають, що робити дурниці і творити глобальні біди – прерогатива жінок. Але я знаю як мінімум 10 випадків, коли сильна стать сильно-сильно знеславилась. Наприклад,Адам з’їв яблуко. Так, я знаю, що зараз ви скажете. Але хіба Єва зв’язувала свого коханого, щоб насильно набити йому рота антоновкою чи ранетками? Адам сам з’їв яблуко не вдавившись і ще плямкаючи! З першої людини все і почалося. Усі необдумані вчинки, які переживали чутливі жінки.
А жінок величних, які не стояли за спиною норовливих чоловіків, сучасники відтворили, щоб покладисті “монашки” брали приклад і виражали себе у незвичних справах. Історія пам’ятає велику кількість чудових жінок, закарбовних у вічному потоці історії!
Єва – мати усіх людей, Мішель де Бонней, загадка, яка слугувала одночасно французьким принцам, англійцям, Наполеону і головне собі. Симона де Бовуар – бунтівниця буржуазії, філософ-екзістенциаліст, вождь фемінізму; Ева Перон, духовна проводирка Аргентинської нації і принцеса бідних; солодкоголоса діва Марія Каллас; Елізабет Сіддал, жінка, яку зображували як при житті, так і після нього.
Джоконда, Матір Божа, Мерилін Монро, Анджеліна Джолі і Ріанна, Брітні Спірз і Ані Лорак. І багато, багато інших. У кожного народу, в різний час свої дивовижні жіночі уособлення ідеалу, як зовнішнього, так і внутрішнього. Такий невідомий і чужий світ чоловікам, але частинку якого ми розуміємо усі як люди. Згадаймо, браття й сестри, лиху годину, коли чоловік княгині Єфросинії Ярославни князь Ігор вирушив у похід на половців. Єдиний чарівливий і найпоетичніший образ у ліро-епічній поемі “Слово похід Ігорів”, вічний образ і символ української краси – Ярославна! Де ви бачили чи чули про таку жінку, яку увіковічнили у пензлі й пері, постать, яка залишилась ідеалом для всіх назавжди? Ярославна. Знаєте таку? Так? Тоді зі мною захоплюйтесь нею. Ні? Тоді скоріше вирушаймо зі мною у незрівнянний світ реальності.
1000 років тому. Україна. Я вам розкажу, хоч це дуже важко, історію про мужність і відвагу української дівчини.
А як і всі діти сеє дитя явилося, як діти Адама і Єви, у сім’ї князя Ярослава Осмисла, сина Володимирка, онука Володаря і праонука Ростислава, який є сином Володимира і онуком Ярослава Мудрого. Родина – шановна і велична. Росло дитятко здоровим і життєрадісним, і перетворилось каченя у прекрасного лебедя, якого в дружини взяв князь Ігор.
А жінка, Єфросинія, і правда була ого-ого! Гнучка і горда, граційна і дзвінкоголоса, дивовижна і прекрасна. Княгиня поєднувала у собі несумісне: добра, добросовісна, довірлива, жартівлива і закохана, запальна, квітуча. Пишноволоса красуня була працелюбною, ніжною, порядною, поетичною, привітною, але рішучою, розсудливою, мудрою, співчутливою, щирою, шанобливою. Цікава і чудова жінка, яка вміла розмовляти з природою, мала величезне відчуття відповідальності, була чуйним, вірним і волелюбним, лагідним і беззахистним патріотом.
Вражає? Слідкуйте далі!



Чоловіки! Шукайте таких неповторних жінок, які б перевернули ваш світ і підняли на сьомі небеса щастя.
Кохання! Прекрасне відчуття, яке дарує нам подих життя. І робить нас ангелами. Як сказав Лучіано де Крескензо: “Кожен з нас ангел, але тільки з одним крилом. І ми можемо літати, тільки обійнявши один одного”. Ярославна кохала свого Ігоря.
“Полечу зозулею по Дунаєві, омочу шовковий рукав у Каялі ріці, утру князю кривавії його рани на дужому його тілі”,- молилася дружина вірная. І силою своєї любові порятувала свого чоловіка. А її плач став уособленням туги усієї землі Руської за полеглими воїнами. Вона зверталась д о природних стихій: води, вітру, неба й Сонця, благаючи про порятунок коханого і співвітчизників. “Прилелій, господине, мою ладу мені, щоб я не слала йому сліз на море рано”. І сили небесні підкорились душевному пориві княгині. Через цей образ сильної і мужньої жінки, її устами висловилася уся туга і скорбота Русі за погиблими, надія, яка вмерла останньою.
Почули боги жінку! І щастя прийшло: “Cвітліє і трисвітліє сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою їм сайдаки стягло?” Але жорстоке випробування долі відпечатолося на гарному волоссі сивиною.
Й дочекавшись свого любого мужа, сина і захистників, Єфросинія Ярославна померла через 12 місяців у 1187 році.


Саме так, невинна душа вічної жінки вплила на казковому човнику по міфічній річці Стікс до підземного царства Аїда.
А ми з вами живемо і продовжуємо досліджувати допитливий світ історії і літератури! Сьогодні ми злітали у 12 століття і дізнались про найпоетичніший образ України і ідеал жінок, княгиню Ярославну, чия сміливість і відвага надихала багатьох творців і митців, як мене. Читайте і навчайтесь, й свого не цурайтесь! А я сподіваюсь, що моя повість була гарною і не надокучливою.
(Ця історія правдива і в ній натяк, добрим молодцям урок.)


Ваша Саллі

Інтерв’ю
Бурна уява чи правда, як бачення
Я, Богурська Анастасія, роблю серйозну заяву: я вмію подорожувати у часі!
Шокує? О так! Гадаєте мене не шокувало, коли я опинилася в іншому місці та в іншому часі. Досі вся тремчу від подиву і не уявляю, ЯК це сталося!
Ви, мабуть, повністю загубилися в моєму потоці слів чи вирішили викликати мені лікарів... Тож почну я спочатку.
У понеділок, як завжди, я пішла на перший урок і кліпала очима з просоння. Затишний кабінет, ласкаві промінці теплого сонечка та ніжна промова вчительки по українській літературі – Ольги Валеріївни. Я сиджу за партою, мені приємно і комфортно, все чудово і прекрасно, але тут... ні-ні не страшний троль з’явився (це не казка для дітлахів) і не однокласник Гаценко представ перед моїми сонними очима (бр-рр, аж мурахи пробігли по тілу), а значно цікавіше – ураз очі затьмарились туманом, ніби тоненька плівка покрила мої зіниці, легкий спалах і... Моя кора головного мізку, наче прояснилась і від подиву я відкинулась на спинку стільця. Попереду, на дошці був (не контрольна робота) прохід, у вигляді хвиль, що заворожують твій погляд. У цю хвилину я не звертала уваги ні на що, а тільки дивилася на цей вихор у стіні. І ось крізь спіраль часу пройшла людина з гарною посмішкою і таким знайомим лицем, осяяна світлим божественним полум’ям. Де ж я її бачила? На українській купюрі 200 гривень. Точно. Це велика поетеса українського народу – Лариса Петрівна Косач-Квітка!
Велична Леся Українка підішла до мене, я просто оніміла:
-Добрий...день, я так бачу! Не хвилютеся і не лякайтеся. Я розумію, Ви вважаєте, що це не можливо. Але мене прислали, як захисника і представника української нації.
Уперше я забула рідну мову, могла розмовляти на французькій, німецькій мовах, тільки б слова не мовить рідного, щоб не втратити свідомість.
- Добрий день! То, що ж, Ви в гості, ніби адвокат?
-Так, так. Я рада, що Ви мене розумієте.
- Сідайте. Так Ви, пробачте, вже померли і явились як янгол?
-Кожне століття різним народам посилають видатних представників нації, щоб “небесний суд” нагородив або покарав людей. Прийшла моя черга, переді мною були Іванко Франко, також Тарасик, котрий Шевченко.
-Котрий Шевченко. Авжеж.
-Там усі рівні.
-Мені після суду надали шанс побачити Вітчизну, помилуватись любою Вкраїною.
(Дивлячись на долю нашої країни, наші видатні поети – жахливі політики і юристи.)
-Даруйте, а де ми і чому ці панове так дивно вдягнуті?
-Ласкаво просимо в 21 століття.
-Дякую.
-А що з моїми друзями сталося, чому ніщо не рухається окрім нас?
-Це часова петля. І Ви - мій екскурсовод, бо вас вибрали вищі сили.
- Ну, що ж є нагода прогуляти урок – ходімо!
Після прогулянки по місту у вічний день і розповіді по всьому світові, я не втрималась і закидала цю щиру, люб’язну особу питаннями.
-Ви побачали наш сучасний світ, що здивувало Вас?
-Авжеж прогрес у технології, але це так нашкодило екології, що я не можу радіти. Та з іншої сторони міста стали витонченими, незвичайними і цікавими, більше розваг.
-І все ж таки краща прикраса кожного міста – його люди. Чи вдивили Ви певні відмінності?
-Так! Крім того, що мода йде впевненим кроком, я бачу, що більшість людей – вільні і хоч, як тяжко тут живеться, з сучасною наукою, медициною, їжою, домом, у вас є найголовніше – свобода!
-Так. Світ йде, але куди ніхто не знає.
-Ще, теперішній народ не поважає свої традиції. Це образливо. Багато століть наші земляки воювали за незалежність, а ви не віддаєте належної честі мові, релігії, землі і людям.
-Як Ви вважаєте, мистецтво змінилось чи тільки зійшло угору або низ?
-Мистецтво бере корні у минулому і сягає вітами сьогодення.
-Не можу не спитати. Для Вас Це Диво? Бути зараз тут.
-Так. Але це реальність. На жаль зараз люди забувають про дива і ведуть песимістичне і вже дуже реалізоване життя, швидко виростають і не вірять у казки, хоча все можливо.
-Що ж ми маємо робити, щоб здати екзамен перед Вищими?
-Не боятись бути собою. Вірити у себе і не здаватись.
-Ви гарний приклад жінки, яка відчайдушно до останнього боролася за своє життя. Але де знайти сили у собі?
-У своїй душі. Себе я відкрила у літературі, мистецтві слова. Важливо, щоб поряд була люблюча людина. Бо КОХАННЯ здатне творити прекрасне.
-Скажіть мені, будь ласка, Ви – висока зоря нашого народу, яка маючи невиліковну хворобу билися за право жити. Що надихає так сильно?
-Це боротьба кожного за власне щастя. Я не боролася. Силою миру не знайдеш, але душею я жила мистецтвом пера та історіями про правду, красу, свободу і найвище усього цього – КОХАННЯ,-на цьому жінка задумалась і замовчала, наче відчула якийсь поклик. Я зрозуміла – пора. Леся любо посміхнулося до мене, глянула угору, підняла руки і відлетіла, щоб знайти спокій.
Леся Українка – реальність чи легенда, “пречистая зоря, якій все на світі видко звисока”? Мужня патріотка, що жила, а не існувала. Її образ надихає нас на шляхетні вчинки, бо саме вона вказала істинний шлях до квітучих садів Едему. Рай можно створити на Землі. А ми з Читать далее...

Один день з життя олігарха
Чомусь вважається, що гроші псують людину і усі багатії – не щасливі люди. Я знаю напевне, що загалом олігархи успішні та задоволені життям народ. Авжеж, у всіх правил є виключення. Та справжня мудрість звучить: «Людей псують не гроші, а їх відсутність».
Взагалі, мажори бувають двох типів. Перші потом і кров’ю здобували гроші і тринкають їх на різні боки чи дуже економні, а другі отримали багатство у спадок і також спускають на вітер чи вкладають у прибуткові справи. Хоча існують і треті – ці здобувають зелені папірці нелегально. Але їх можна віднести до першої категорії, бо це теж праця, хоча й нечесна.
***
-Ні, я не можу. Ти збожеволіла? Як кохати без кохання?
-Дівчинко, тобі треба десь жити та їсти, а ти що хочеш завжди рахувати копійки та кидатися на боса за платнею, як собака на кістку від господаря?
-Але як? Він же старий і це не моя мрія, я хочу, щоб мене причаровували!
-Дурниці. Встанеш на ноги і тоді поживеш, як хочеш, а зараз ти бідна студентка з банальними бажаннями та дитячими казками.
Через 10 років на Ібіце у нічному клубі.
-Молодику, гаразд. Я вас розколола. Ну, міцний горішку, кажіть, що ви від мене хочете?
-Ви не зрозуміли. Я – журналіст. Хочу взяти інтерв’ю. Але раптом жінка, наче у диявола обернулась, почала відштовхувати хлопця своїм вишуканим клатчем.
-Та що Ви робите! Зупиніться! Garcon, arrete la femme! Elle est foue!*
-Знову кляті папарацці! Get away!**
-Та я звичайний журналіст, не з жовтої преси! Ось мій документ: «Журнал San Francisco Mirrows. Посада: редактор. Johnny Verna». Тепер вірете?
-Оу. Пробачте, просто ці гади увесь час переслідують мене і пишуть гидоту.
-Не дивно. Ви – одна з найскандальніших осіб світу. Але все одно залишаєтесь таємницею.
-А Ви наважились розгадати мою загадку? І вирішили це зробити вночі? – дама зайшлася дзвінким сміхом. На ній було прекрасне плаття від AKA New York з дорогим ремінцем а-ля Pucci. Гарненькі вуха та витончена шия виблискувала діамантовими дорогоцінностями. Довгі ноги взуті у витончені Jimmy Chou.
-Просто з Вами удень охорона, яка не підпускає навіть на кілометр. Тож я хотів би домовитись з Вами про зустріч на ранок.
-О, давайте о шостій вечора у King’s барі.
-Ось моя візитка. Не забудьте!
-Гаразд! – красуня побігла танцювати у не зовсім тверезому стані.
Ранок.
-Еві, закрий вікна шторами. Дай спати.
-Аліро, 14 година.
-То й що.
*Хлопець, зупиніть жінку! Вона – божевільна!
**Заберіть від мене..!
-Дзвонив якийсь Джоні Верна і хотів отримати підтвердження на якесь інтерв’ю.
-Не знаю таких. Залиш мене.
-Аліро, у тебе в сумці його візитка. Збирайся. Містер Раш задушить тебе, якщо дізнається, що ти знову не ночувала вдома та відмовила відомому журналісту у написанні статті.
Восьма вечора у барі. Аліра Раш підійшла до красунчика в костюмі. Не демократично для такого закладу.
-Доброго вечора! Містер Верна?
-Бон суар. Взагалі я Джоан де Лаура. Француз. Верна – американський псевдонім. Я вже думав Ви не прийдете.
-Ви помилились. Але я не запізнилась – це Ви прийшли раніше. То що Ви бажаєте?
-Правду. Як це бути олігархом, або дружиною олігарха. Звідки родом і що робили раніше?
Хочу путівник по Вашому житті.
-Жирно. Що багато грошей заплатять Вам?
-Сподіваюсь на Вашу честність та щирість.
-Окей. Я згодна.
-Тільки правда і нічого, крім правди?
-Так. Диктофон маєте? – чоловік задоволено кивнув головою, нажав на кнопку та напряг усі м’язи. Ось він і наблизився до ексклюзиву. Впевнений він, що цій жінці набридло лицемірство і вона розкриє усі таємниці.
Жінка нахмурила своє ідеально-рівне чоло і повільно завела мову про минуле, приховане завісою брехні.
- Я – Аліра Раш. Мені 32 роки. Насправді, мене звуть Аліна Бублікова. Родом я з Харькова, України. Народилась у бідній сім’ї. Тато – електрик. Мама – нянечка у дитсадку. Жили від зарплатні до зарплатні. Коли виповнилось 6 років, з’явилась сестричка. Часто хворіла. У 13 років було хронічне захворювання легенів. Мама працювала у 2 зміни. Тато вночі ще підпрацьовував сторожем.
Алінка вчилась на бюджетному в театралкє. Життя студента – зовсім не казкове, якщо ти не золота молодь. А дівчина не тягнула навіть на срібну чи бронзову. В гуртожитку познайомилась з Евеліною. Не талановита, але комунікабельна особа, тож мала багато друзів. Вродою не вирізнялась, але одного разу її друг, відомий фотограф, сказав: «До міста приїжджає всемогутній дядько, займається благодійністю. Вдівець. Є діти, але дорослі. Хоче одружитися». Евеліна на цю роль не підішла. Занадто проста й не вишукана. Не має аристократичних навичок. Тож вирішила допомогти подрузі – Аліні. Ця дівчина була справжнею красунею, непоганою акторкою та гарно вихованою. Вийшло все, як у казці. От-тільки принц на білом Bentley виявився старший на 23 роки. І юній україночці здався старим, промовчу ким. Але добрий дядько із зовнішністю Шона Коннері та з очами Клуні зачарував дівчину та забрав її до Америки. Родині нової дружини допоміг усіляко і поселив поряд в одному Читать далее...

Спитайте Саллі…
Ask Sally…

Новий день
Встає грайливе сонечко і своїми ласкавими промінцями лоскотить ніжну шкіру, закликаючи почати новий день – нове життя. Бездонне, лазурне небо, ніби вкриває нас світанковим спокієм та надією. А діамантова зоря тихенько ховається за білосніжними павутинками усміхненних хмаринок. Тільки понурі віти погойдуються на морозі, попереджуючи про зиму. Саме у цей час хочеться поринути у загадковий світ фантазій та мрій з гарячим латте у м’якенькому кріслі.
Сподіваюсь, що твоя душа не замерзла у холодну зиму і ти живеш весело і щасливо! Якщо ні, я готова допомогти у будь-якій ситуації. А що може розтопити лід у серці?
Авжеж вилікує гарна посмішка, мелодійний сміх, кохання у відповідь. Та не усіх з цим виходить. Тож я допоможу. Згодна, іноді ти хочеш налопатись вуглеводів і ні про що не думати. Або просто відпочивати, читаючи нормальну книгу. Не журнал, а книгу. Зараз життя таке швидкоплинне, що я, купляючи книжку, встигаю лише рецензію прочитати. А ви знаєте, що стреси пригнічують нас, а через це клітини ДНК не можуть ділитись і ми старіємо. Та життя попереду! Тому всі твої проблеми я вирішу, щоб ти гуляв і насолоджувався солодкістю та красою життя. Навіщо потрібно це мені? Приймати чужі проблеми до серця і аналізувати інших, забиваючи свою голову? Проста відповідь: набираюсь життєвого досвіду, вивчаючи психологію істоти, яку ніхто не може досі зрозуміти. Тим паче, з боку краще видно недоліки, простіше їх маскувати й видаляти.
Ну, що ж я думаю заслугувала хоч якусь увагу та довіру. Не хвилюйтеся, ви можете мені анонімно написати або через когось записку передати. І зараз пропоную розглянути головну тему на сьогоднішній день усіх моїх листів – невпевненість у собі, страх виявити силу волі та сказати про свої почуття.
Чому так відбувається? Я дуже добре вас розумію. Давайте повернемось у корінь проблеми й зрозуміємо, що таке кохання. Яка його формула?Ні, це не просто суміш активних гормонів та їх реакція, а значно більше. Як сказала чотирьохрічна Мері-Енн: “Любов – це коли твоє щеня лиже твоє обличчя, навіть після того, як ти його залишила на цілий день самотнім”. А кохання дійсно нас покоряє й наповнює чудовими почуттями. Коли ти любиш, твої вії у весь час взлітають й опускаються, уверх-вниз, а з-під них сиплються зірочки. Маленький Біллі каже, що якщо хтось любить тебе, то він особливо вимовляє твоє ім’я. Й ти знаєш, що твоє ім’я знаходиться у безпеці, бо воно у його ротику. А як знайти впевненість, бо так страшно почути відмову чи насмішки! Пан, або пропав. Зроби перший крок. Заведи розмову про будь-що, сир, наприклад. А чим безглуздіше буде ситуація, тим більше шансів ще зустрітись й залагодити усі нісенітниці. Моя подруга – неймовірна сором’язлива, але побачавши симпатягу – вирішила наздогнати й познайомитись. Але хлопець відчув, що хтось біжить, повернувся й зловив мою подругу, що спіткнулась за пів метра від нього. Авжеж люб’язний запропонував піти у кіно з поп-корном. У подруги виявилася алергія на цю їжу чи від надміру прекрасних подій, усе, що було в животі виплюхнула йому на коліна. Після цього вони зустрічались пів року.
І правда, чим кумедніше ситуація, тим більше про неї згадуватимуть і ділитись на довгі-довгі щасливі роки. Ось такий хеппі-енд. Зробіть висновок, якщо людина справді подобається, ти не звертаєш уваги ні на що, а просто летиш на крилах щастя і тебе магнитить до неї. Головне, не плакати, коли щось гарне закінчиться, а посміхнутися, що це було. Ось так. Я дуже хочу вірити, що хоч комусь допомогла. Не здавайтесь й вірьте у дива!
Ще одна гарна новина. Я рада повідомити, що новий прес-центр – відкритий, а “Гімназійка” урочисто надрукована!
Книжчина вийшла на славу! Гарнюню вітали облесками і привітаннями наші працівники. Я сподіваюсь, що з нашим творінням ви знайдете спільну мову і воно вижене усю депресію з вашої юної душі, бо ми підлітки такі – вітер у голові і сльози по дурницям! Так ось, щоб не забивати свій баштанчик непотрібними таракашками, що мимоволі заповзають у голівку – читай новоспечене диво світу №8! Тут ти побачиш і прочитаєш таке, що сам Господь Бог не знає. Я повторюю читай і читай, бо це не тільки увійшло у моду стареньким бабусям, що крихтять, сидячи у кріслі біля каміну і п’ють чайок, але й у наш дитячий дурдім, де трохи спокію не завадить. Я не говорю, що треба бути пасивною частинкою цього живучого світу, просто за нашою активністю ми можемо пропустити важливі, довгоплинні моменти нашого життя, що тривають, здається вічність, – перший день у році, у школі, перша гарна оцінка (вітаю!) чи таке «лоскотливе» явище, як перший поцілунок або ще краще нові листи найпрекраснішої письменниці у світі – Богурської Анастасії, написані в цьому очманілому журнальчику. Читайте і кохайте! Хай буде мир у всьому світі!!!:-)

P.S. Додам цей журнал не тільки для ботаників, а й для відчайдушних чуваків, що люблять бути у центрі уваги! :-) Читать далее...

я пишу дневник не для того, что бы справляться с мыслями.
Я просто очень эмоциональна и выкладывая мысли на бумагу, я уравновешиваю себя. Становлюсь спокойней)
Я люблю записывать стоящие моменты, как будто клацаю кадры своей жизни на фотик.

За что можно любить? Зачем можно жить? Какой вообще смысл жизни без любви? Думали об этом? Нет? А я думала. И зря. Чем больше я задаюсь этим вопросом, тем сильнее мне болит. Тем невыносимее жить.
А ведь я хочу жить. Я хочу любить. Но почему у меня не получается? Почему меня не любят. Я из тех, кто разрешает себя любить. Я из тех, кто себя любит. А меня не любят. Я так хочу любить.
Я слишком легко влюбляюсь и сильно люблю. Я не умею просто любить. Я убиваю других своей любовью. Я не могу просто ее дарить. Она льется из меня немым потоком и не останавливается. И я корюсь ей. Корюсь, как пленница. Что может меня остановить? Только то, что все пугаются такой любви и постыдно убегают. А те, кто пытаются меня любить, тех я просто отвергаю. Что это? Математика? Или шутка Злой ведьмы? Или проклятие? Вы не знаете. Я не знаю.
А ВЕДЬ Я ЛЮБЛЮ. Люблю сильно-сильно. Я люблю маму. Люблю дуновение ветра, шелест листьев, шум прибоя, улыбку солнца. Я все это безумно и безответственно люблю. И я также безумно люблю его. А он? Он не знает меня. ОН не может любить меня. Знаете почему? Он классный и хороший и я не достойна его. Потому что, я его убью своей любовью, как других, уничтожу до корня и не оставлю ничего. Жалко и бесстыжо. Единственный человек, который все еще жив, слава Богу,- это моя мама. И я не понимаю, как можно меня любить, после всего, что я делаю. Как можно жить и все время прощать. Это невозможно и невыносимо. Я, говорят, умею писать. Но то, что я сейчас пишу, похоже лишь на жалкие слезы, гнилые крохи исскуства. Ведь величайшие люди времен и народов списали с себя, добавляя чрезмерную фантазию и каплю желания. А мне не о чем писать. Я самый скучный человек на свете. Детство проходит. Юность проходит. Зрелость проходит. Наступает старость. И в какой-то жалкой коммуналке я умираю от возраста. Не от экстрима или интересных историй. А просто увядаю и даже не знаю смогу ли я умереть достойно. Не обсыкаться и обсираться на постель, а просто тихонько умереть, что б никто не заметил, как никто не замечал при жизни. Вот так. Вновь жалко и бесстыжо. Но по-другому просто не умею. Не могу. Но хочу. Однако, опыт подсказывает, что в желании нет силы.
Этот день, этот год – самые ужасные в моей жизни. Я толстая и не красивая, страшная и неталантливая. У меня нет ничего, и я еще умудряюсь что-то терять. Я уже не отличница. Меня никто не любит. Я теряю вещи и людей, которые дороги и просто необходимы. И я рыдаю. Рыдаю от безсилия. У меня нет друзей. Ни одного настоящего друга. Даша даже перезвонить не смогла мне. Ей важнее было поесть. Конечно, как меня может понять народ. У них важнее проблемы. А Я ВЕДЬ ДУМАЮ ТОЛЬКО О СЕБЕ. О себе. Хотя намного важнее другое. Умей я любить, я бы сейчас не писала истеричные записки, а думала, что сделать, что б маме было легче и приятнее жить. Что надо помочь бабушке, потому что ее забирает старость дряблыми, но сильными и уверенными руками. Но я не умею любить и от этого мне еще хуже и я задыхаюсь. Мне надоело жить. Нет. Мне осточертела жизнь. Насытилась на полную! Но я даже покончить собой не могу. Я ведь самый скучный человек на свете. И я продолжаю существовать. Я – президент гимназии №8, староста своего 8-в класса. И даже сейчас, плача от ненависти к себе, я думаю о том, а вдруг за эти придурышные признания я получу тупые деньги и славу. Нет. Ведь я самый скучный человек на свете. Не в состоянии даже помыть за собой посуду. Вот так. И я устала писать. Я устала, оттого что я только то и делаю, что устаю. И никогда и ничего не предпринимаю. Урод и отброс общества.
ВСЕ.
КОНЕЦ.
Это явно история не о правде, красоте, свободе, и превыше всего о любви.
By dying Sally

Я долго думала, что же написать. И вдруг поняла, что жизнь интересная штука. И что бы творить великие вещи, нужно ощущать потрясения. Ведь когда жизнь предугадана и размеренна, она не имеет смысла. Для этого придумана смерть. Потому что все должно иметь конец. И красоту жизни ты сможешь увидеть, почувствовав страх наближения конца. Конца чего-то прекрасного. В начале ты злишься, раздражаешься из-за пустяков, а после пытаешься вернуть время вспять. Это и называется человеческой сущностью. Я не хочу писать и говорить бессмысленные вещи. Но сказать умное у меня не получается. Я только чувствую. Я должна истязать себя, рыдать, кричать и может тогда внутренняя сила позовет мою Музу, потянет нежно за жилки каждой фибры моей души, как будто играя сложные аккорды на фортепьяно, и со всей силой тогда нахлынет Любовь, а значит Вдохновение.
И тогда рождается другая мысль. Почему одни люди живут долго и время благосклонно к ним и они бездарно тратят его, а другие не имеют возможности вообще, хотя заслуживают большего? Вечный вопрос. Безсмертные противоречия. Огонь и лёд, брань и поэзия, немощь и сила. И по законам физики такие люди притягиваются. И все вокруг меняется. Ты забываешь о времени, ты любуешься миром, ты меняешься, понимая, что становишься самим собой. Тебе кажется, что ты лучше, чем ты есть. Ведь у тебя теперь есть она. Любовь. Все прекрасно! И вот обман. Шутка. Но правда не проигрывала еще не перд единой ложью. ты знал с начала, что все кончается, но вновь рискнул. И неужели проиграл? Но кому? Смерти? Но на этот раз Ты борешься. Ты бросаешься из крайности в крайность, только бы спасти свою дорогую. Ты понимаешь, что чувство останется, но вторая половинка улетает. Предательски умирает. Ненадолго. Лет эдак на пятьдесят. И ты злишься. Конечно, потом вы встретитесь. На небесах в ярко-алых разводах солнечной улыбки рая. И ты поймешь, что ты не проиграл. Ты выиграл. Ведь до этого ты не жил, а существовал. Ты уже не сдерживаешься, роняя дождевые капли своих глаз на щеки, и словно дикое пламя, они обжигают, напоминая о ее дыхании, напоминая, что без которого жить ты не можешь...
Но мир вновь меняется, кружится, вертится. И вдруг появился сенс жизни. Когда одно теряешь, тут же находишь другое, не менее дорогое и ценное. Любовь к Ней все так же не угасает, а горит и дополняет новую отцовскую любовь. И ты улыбаешься. Все прекрасно...


Впечатления о фильме "Осень в Нью-Йорке" 01:40 1.11.2009 г.

Я вольный художник и в моей палитре много ярких красок, которыми я рисую свою счастливую жизнь!
Этот дневник выражает всю мою сущность, мое Я.
В нем я открываю смысл моей жизни: Правда, Свобода, Красота и превыше всего Любовь!