Вчора ти знову прийшов! Після відносно довгої розлуки (і що за дурна звичка з’являтись тоді, коли тільки починаєш забувати?)… Після того як ми з тобою розійшлись, (а пройшов уже місяць без трьох днів), я боялась бачити тебе… І боялась не тебе, а себе… Я не була впевнена в собі, в остаточності свого рішення… Але й так не хотілось повертатись у те «пекло», з якого я, знайшовши сміливість, вибралась… Коли почула твій голос у коридорі – чомусь зраділа. Побачивши тебе – розчарувалась: не відчула нічого. Ти став чужим! Потім довго вдивлялась у твої очі… Пам’ятаєш, як любила у них дивитись??? Твої бездонно-сині очі… Здавалась, ніби тонула в них!!! Зараз … пусті … скляні … ніби не живі… Саме так! Вони мертві! Хоча, блистять… Так! Я побачила в них блиск, коли дивився на мене!!! А може … це просто … відблиски МОГО світла???