Ну ось і знову наступив початок мого, уже такого звичного, пекла.

Ти знову з"явився в моєму житті. Я тебе не виню, бо сама запросила...

Тільки от не так я все це собі уявляла. Думала, змінився, подорослішав, порозумнішав. А що отримала???

Дратуючі розмови, несамовиту ревність, вбогі підозри та вічні признання в коханні (такі привичні, але одночасно, такі ж набридаючі), які аж ніяк не підтверджуються вчинками.

А чого я чекала? Що ти такий ж дружній у компанії (хоча її давно у тебе вже немає), такий ж винахідливий у розвагах та відпочинку (ага, ти уже взагалі забув, що це таке і як воно правильно робиться) чи такий ж романтичний у відношенні до мене, як колись (стоп! а ти таким був, чи це були мої ілюзії стосовно тебе? Ну зараз не про це!)

Ну так що ж змусило мене знову відправити тобі "запрошення" до свого життя?!

Надія... (не дарма її назвали дурацьким почуттям). Я надіялась! Так щиро і віддано, як сліпий надіється побачити, глухий - почути, а безногий - почати ходити.

Але, що я отримала взамін? Розчарування...

Хоча, не зовсім... Для себе я дещо зрозуміла: як тюрма не виправляє зеків (Боже! як вульгарно звучить!!!), а психушка не лікує хворих, так і тебе життя не навчить любити і цінувати, що тобі дається!!!

Пі.Ес. Дурак ти! Не віриш? Та запитай будь-кого!!!