Про захист української мови


Рідна мова - це велике національне надбання. У ній споконвіку сконцентровані знання і досвід, мрії і сподівання мільйонів людей, об’єднаних в єдине нерозривне ціле – народ.

Мова відображає багатолітній шлях розвою рідного слова, внесок його безсмертних творців, а в більш широкому сенсі – історію країни.

Маємо зважати на те, що на витоки і розвиток культури і духовності Українського народу постійно впливало перебування впродовж більш ніж півтисячолітття окремих частин нашої країни у складі різних держав, під іноземним поневоленням, а це, в свою чергу, вело до вилучення української мови з усіх сфер життєдіяльності на тій території, де вона була об’єктом гоніння, заборони і прямого нищення.

Тому подолання наслідків багатовікового тиску на нашу рідну мову є наразі чи не найголовнішим напрямом державотворчої діяльності.

Варто нагадати, що в Україні не існує проблем функціонування мов національних меншин, особливо російської. Є достатня нормативна база, функціонують національні заклади культури, школи і класи, виходять газети і журнали, здійснюється книговидання, ведеться радіо і телемовлення в обсягах, які часто навіть перевищують потреби з огляду на чисельність етносів, а у пропорційному відношенні значно переважають ті можливості, що надані українській діаспорі практично у всіх країнах її перебування.

І все ж політика держави має бути спрямована на національне самозбереження.

Чи здійснюється в нашій країні така політика?

За статистикою, українську мову вважають рідною 67,5 % населення. Але й нині російська мова заполонила 70% засобів масової інформації, книжковий ринок у нас на 90% заповнений виданнями, завезеними з Росії. Українська книжка не в змозі конкурувати з такою навалою ні за тиражами, ні за ціною.

Таке ж становище і з музичною продукцією, переважна більшість телепрограм і майже всі художні фільми демонструються російською мовою, а „знамениті” субтитри є нічим іншим, ніж відкритим знущанням над нашою гідністю.

Серед програм немає жодної, яка примусила б пишатися своєю країною, вселяла б надію, оптимізм щодо її майбутнього.

Східні та південні регіони позбавлені необхідного для українців, які там живуть, забезпечення україномовними засобами масової інформації, книжками і підручниками. У Сімферополі знищується єдина україномовна газета "Кримська світлиця", в той же час близько трьох сотень найменувань видаються російською. У Севастополі, де українці становлять майже чверть населення, навчання українською мовою ведеться лише в одному із 67 загальноосвітніх закладів.

У Донецькій області, населення якої майже на дві третини складається з українців, із семисот періодичних видань лише одна газета – україномовна, видається вона мізерним накладом, а середні школи з українською мовою навчання становлять лише п’яту частину від усіх шкіл.

Схоже становище і в Луганській області, де частка україномовних шкіл ледве сягнула 10 відсотків.

В Автономній Республіці Крим співвідношення українців до росіян — 1 до 2,4, а тим часом співвідношення навчальних закладів з українською і російською мовами навчання, у тому числі й дитячих садків, — 1 до 100 (із 583 загальноосвітніх шкіл лише п’ять — українські).

Навіть у таких областях, як Житомирська, Вінницька, Хмельницька, котрі територіально належать до західного регіону, в обласних та районних центрах повсюди домінує російська мова.

Вихолощення умов та інструментарію відродження української мови в цілій низці регіонів призвело до намагань ініціювати створення національно-територіальних утворень, проявів сепаратизму, заходів антидержавних за змістом, що вже стало предметом розгляду правоохоронних органів.

Але ж в усіх демократичних країнах існує таке поняття, як національна гордість. Саме вона змушує визначати пріоритети на користь власної держави, її народу, його мови і культури взагалі. Кожна держава піклується, передусім, про державну мову, яка є основою національної духовності і культури, головним консолідуючим фактором демократичної держави, запорукою існування політичної нації як такої.

Тож і ми маємо добиватись законодавчого закріплення домінуючих позицій державної мови у всіх сферах життя суспільства, що передбачатиме відповідальність і визначатиме покарання за порушення мовного законодавства.

Разом з тим, ми повинні усвідомлювати, що відродження, збереження і розвиток всього українського не може відбуватися в умовах автаркії, без процесів рівноправного взаємозбагачення культурними цінностями, які є світовим надбанням, спадщиною всього людства.

Культурний обмін у найширшому сенсі поняття „культура” є довготерміновою стратегією для будь-якої незалежної демократичної держави і має бути спрямований на захист інтересів власної нації, зокрема, створення умов для поширення ареалу функціонування державної мови, сфер її використання.

Рух нагадує, що в парламенті лежать більше десяти проектів законів, спрямованих на знищення української мови. Лише завдяки активному спротиву фракції Народного Руху України у Верховній Раді України чотири роки блокується прийняття цих законів.

Народний Рух України звертає увагу Президента та Уряду України на необхідність врахування політичного змісту мовної проблематики, недопущення „механічного” утвердження ситуації, яка віками складалася і свідомо насаджувалася гнобителями України всіх видів і ґатунків.

Народний Рух України як виразник національної ідеї принципово стоїть на сторожі інтересів української мови – найдорожчого скарбу нашого народу, гарантії побудови сконсолідованого суспільного організму. Без єдиної державної мови ми не бачимо майбутнього української держави.

Слава Україні!