Про захист української мови
Рідна мова - це велике національне надбання. У ній споконвіку сконцентровані знання і досвід, мрії і сподівання мільйонів людей, об’єднаних в єдине нерозривне ціле – народ.
Мова відображає багатолітній шлях розвою рідного слова, внесок його безсмертних творців, а в більш широкому сенсі – історію країни.
Маємо зважати на те, що на витоки і розвиток культури і духовності Українського народу постійно впливало перебування впродовж більш ніж півтисячолітття окремих частин нашої країни у складі різних держав, під іноземним поневоленням, а це, в свою чергу, вело до вилучення української мови з усіх сфер життєдіяльності на тій території, де вона була об’єктом гоніння, заборони і прямого нищення.
Тому подолання наслідків багатовікового тиску на нашу рідну мову є наразі чи не найголовнішим напрямом державотворчої діяльності.
Варто нагадати, що в Україні не існує проблем функціонування мов національних меншин, особливо російської. Є достатня нормативна база, функціонують національні заклади культури, школи і класи, виходять газети і журнали, здійснюється книговидання, ведеться радіо і телемовлення в обсягах, які часто навіть перевищують потреби з огляду на чисельність етносів, а у пропорційному відношенні значно переважають ті можливості, що надані українській діаспорі практично у всіх країнах її перебування.
І все ж політика держави має бути спрямована на національне самозбереження.
Чи здійснюється в нашій країні така політика?
За статистикою, українську мову вважають рідною 67,5 % населення. Але й нині російська мова заполонила 70% засобів масової інформації, книжковий ринок у нас на 90% заповнений виданнями, завезеними з Росії. Українська книжка не в змозі конкурувати з такою навалою ні за тиражами, ні за ціною.
Таке ж становище і з музичною продукцією, переважна більшість телепрограм і майже всі художні фільми демонструються російською мовою, а „знамениті” субтитри є нічим іншим, ніж відкритим знущанням над нашою гідністю.
Серед програм немає жодної, яка примусила б пишатися своєю країною, вселяла б надію, оптимізм щодо її майбутнього.
Східні та південні регіони позбавлені необхідного для українців, які там живуть, забезпечення україномовними засобами масової інформації, книжками і підручниками. У Сімферополі знищується єдина україномовна газета "Кримська світлиця", в той же час близько трьох сотень найменувань видаються російською. У Севастополі, де українці становлять майже чверть населення, навчання українською мовою ведеться лише в одному із 67 загальноосвітніх закладів.
У Донецькій області, населення якої майже на дві третини складається з українців, із семисот періодичних видань лише одна газета – україномовна, видається вона мізерним накладом, а середні школи з українською мовою навчання становлять лише п’яту частину від усіх шкіл.
Схоже становище і в Луганській області, де частка україномовних шкіл ледве сягнула 10 відсотків.
В Автономній Республіці Крим співвідношення українців до росіян — 1 до 2,4, а тим часом співвідношення навчальних закладів з українською і російською мовами навчання, у тому числі й дитячих садків, — 1 до 100 (із 583 загальноосвітніх шкіл лише п’ять — українські).
Навіть у таких областях, як Житомирська, Вінницька, Хмельницька, котрі територіально належать до західного регіону, в обласних та районних центрах повсюди домінує російська мова.
Вихолощення умов та інструментарію відродження української мови в цілій низці регіонів призвело до намагань ініціювати створення національно-територіальних утворень, проявів сепаратизму, заходів антидержавних за змістом, що вже стало предметом розгляду правоохоронних органів.
Але ж в усіх демократичних країнах існує таке поняття, як національна гордість. Саме вона змушує визначати пріоритети на користь власної держави, її народу, його мови і культури взагалі. Кожна держава піклується, передусім, про державну мову, яка є основою національної духовності і культури, головним консолідуючим фактором демократичної держави, запорукою існування політичної нації як такої.
Тож і ми маємо добиватись законодавчого закріплення домінуючих позицій державної мови у всіх сферах життя суспільства, що передбачатиме відповідальність і визначатиме покарання за порушення мовного законодавства.
Разом з тим, ми повинні усвідомлювати, що відродження, збереження і розвиток всього українського не може відбуватися в умовах автаркії, без процесів рівноправного взаємозбагачення культурними цінностями, які є світовим надбанням, спадщиною всього людства.
Культурний обмін у найширшому сенсі поняття „культура” є довготерміновою стратегією для будь-якої незалежної демократичної держави і має бути спрямований на захист інтересів власної нації, зокрема, створення умов для поширення ареалу функціонування державної мови, сфер її використання.
Рух нагадує, що в парламенті лежать більше десяти проектів законів, спрямованих на знищення української мови. Лише
Читать далее...