Не можу я без посмішки Івана

    оцю сльотаву зиму пережить.

   В проваллях ночі,коли Київ спить,

   а друга десь оббріхують старанно,

   склепить очей не можу ні на мить,

   він,як зоря,проміниться з туману,

   але мовчить,мовчить,мовчить,мовчить.

   Ні словом не озветься.Ані пари

   із уст.Вусате сонечко моє!

   Несуть тобі три царіє со дари

   скапарене озлоблення своє.

   Іваночку!Ти чуєш доброокий?

   Їй-бо не знаю,що я зле зробив.

   Чого ж бо й досі твій поріг високий

   ані відчув,ані переступив.

   Прости мені недільний мій Хрещатик,

   що,сівши сидьма,ці котли топлю

   в оглухлій кочегарці.Що терплю,

   коли вже ні терпіти,ні мовчати

   не можу,що,читаючи,люблю

   твоїх Орхана,Незвала і Данте,

   в дев,яте коло прагнучи стремлю.

   Моє ж досьє,велике,як майбутнє,

   напевне,пропустив котрийсь із трутнів.

   Із тих,що білий світ мені окрали,

   окравши край,окрали спокій мій,

   лишивши гнів ропавий і кривавий

   і право-надриватися в ярмі.

   Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

   всі правдолюби,чорт би вас побрав.

   Чи людська добрість-тільки доти добрість,

   поки без сил,без мужності,без прав

   запомогти,зарадити,вступитись,

   стражденного в нещасті прихистить,

    і зважитись померти,аби жить?

   Коли тебе,коханий,покарають-

   куди втечу від сорому й ганьби?

   Тоді прости,прощай,проклятий краю,

   вітчизно боягузів і убивць.

                                                                                 6 грудня 1965