Фотографии pasion08 : Забужко

Презентація книги "З мапи книг і людей" Чернівці 8.09.2012

Видання листування Оксани Забужко і Юрія Шевельова, яке тривало десять років (1992 — 2002), стало однією з помітних книжкових подій минулого року. А для нас однією з уже цьогорічних інтелектуальних подій було обговорення статті Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка» (написаної в Бостоні ще 1954-го року), яку «День» передрукував у новорічному номері. Оксана Забужко, до речі, певна, що ця стаття мала би стати частиною шкільної програми. Це до питання про вміння цінувати Своє і Розумне, а також про вміння, власне, читати. Письменниця розповіла, що кабінет-бібліотека Юрія Шевельова перебуває в Японії. Він заповів своє книжкове багатство університетові Хоккайдо під гарантію того, що бібліотеку не буде розформовано. А книгозбірня Шевельова — одна з найбільших приватних славістичних книгозбірень у світі.

Щоби поговорити з Оксаною Забужко про Ю. Шевельова, вочевидь, знадобилася б окрема зустріч. А приводом для нашого спілкування з письменницею стала акція «Дня» Рік «Списку Сандармоху» й тема подолання тоталітарного спадку.

Утім, «День» до пані Оксани мав й інші запитання...

— Востаннє інтерв’ю «Дню» ви давали ще 1999 року. Прикметно, що багато з тих проблем, про які ви казали, залишилися незмінними. І заголовок виразний: «Де немає лицаря, там приходить пахан»...

— Так і вийшло — як у воду дивилася... Знаєте, це теж частина професії письменника. У Ніцше є таке поняття: «на чверть години раніше». Письменник мусить виконувати цю випереджальну функцію — кувати мовні форми для того, що ще тільки «висить у повітрі» та більшістю суспільства відчувається на рівні хіба що підшкірного свербежу. А взагалі — чим кращий письменник, тим довші ті «15 хвилин», на які він випереджає свій соціум.

«У ПЕРСОНАЖАХ СТАРИЦЬКОГО — ЦІЛЕ НАШЕ СЬОГОДЕННЯ»

— А українська література останніх двох десятиліть з цим справлялася, як гадаєте?

— В української літератури останніх двох десятиліть були дещо інші завдання — їй треба було спочатку навчитися виживати в ринкових умовах, і свою життєздатність на цьому полі вона, нівроку, цілком успішно довела. Найбільш «довготермінові програми» задає нації не сучасна література (тут її ефективність покажеться тільки з часом) — а класика, а от якраз із нею в нас зовсім кепсько, її просто не знають! Це взагалі одна з найбільших наших драм (я говорю про це багато років, аж мені вже самій набридло) — що ми за 20 років нашої умовної незалежності (назвімо її так) так і не спромоглися повернути собі свою культурну спадщину.

Сьогодні нарікають на те, що українці, мовляв, «розучилися читати». Але чи так вони вже й вміли? Не в останню чергу славнозвісна радянська «культура читання» ґрунтувалася на тому, що в тій країні більше особливо нічим було зайнятися. Книжка була дешевою та доступною, а інші життєві блага — в колосальному дефіциті. Книжка, по суті, заміняла життя, яке для абсолютної більшості радянських громадян складалося з монотонних щоденних ритуалів, такої собі «тюрми поліпшеного типу». Залишалося читати, жити позиченим життям. Із розпадом радянської системи відкрилося безліч інших можливостей, раніше недоступних, і відповідно, відсіявся отой «читач мимоволі». Так що цієї втрати я особисто оплакувати не схильна.

Але зовсім інша справа — драма нашого культурного безпам’ятства. Нерозуміння того, що будь-яку культурну людину, а спеціально — культурного європейця (у нас модно говорити про європейські цінності, хоча ніхто не годен пояснити, що це означає) — неможливо уявити без знання про те, звідки він вийшов і яка традиція за ним стоїть. Українці ж у цьому сенсі залишаються абсолютно незаймані, як були й за радянського часу. А вже що стосується класики, то, гадаю, не буде перебільшенням сказати, що для 90 відсотків наших сучасників класика — це те, що вивчають у школі, а після шкільної лави навіть не розгортають. Зрештою, її просто не видають, якби й схотів почитати — в книгарні не знайдете! А між тим якраз класиками й написано оті довготермінові національні програми, які ми, самі того не усвідомлюючи, реалізуємо сьогодні. Зауважте, що, окрім Шевченка, донедавна жоден український класик не мав навіть повного зібрання творів! (Кажу «донедавна», бо недавно вийшов іще Сковорода — смішним накладом 300 примірників!) Для мене єдиний цей факт перекриває всі плачі й лементи стосовно того, який у нас недолугий Президент. Вибачте, але нація, яка з цілого пантеону своїх класиків спромоглася прочитати одного-єдиного, та й то поганенько, й заслуговує мати саме такого президента!

— Які довгострокові «програми» закладено в українській літературі?

— Цілу купу. Тільки, щоб те бачити, треба знати тексти. Ну, здається, «За двома зайцями» всі читали? Так от, «програма» Свирида Петровича Голохвостого та Проні Прокопівни Сєркової — це в чистому вигляді те, що являє собою нинішня Україна: тотальна культура «нуворишества», з усіма її комплексами («по Хрещатику шлейфом тільки шелесь! шелесь! Та на всіх тільки пху! пху!»). З одного боку, логічно: ми — постколоніальна країна, в нас все «в першому поколінні» — Читать далее...

Фотографии pasion08 : Забужко

"Театр!.. Чи любите ви театр так, як люблю його я, всіма силами душі вашої, з усім ентузіазмом, з усією несамовитістю, на яку лише здатна пристрасна молодість, палка і жадібна витончених вражень?".


Погоджуюся: наведена цитата дещо солодкава і видає з головою бездарність свого автора, Вісаріона Бєлінського. Це при тому, що перекладаючи її з великороської, я справді старався. Втім, великороською вона звучить ще гірше. Але кращої цитати мені просто не знайти – такий вже привід.

Немає нічого милішого за комсомольське шоу з прапорцями. Особливо на 9-те травня, особливо у найпопулярнішому серед московських туристів Місті Лева. За рік сюди наїжджає стільки празникового люду з Росії, і він залишає таку критичну масу кревно замозолених рублів по львівських кнайпах і генделях, що ще більше скомпрометувати Львів уже, здавалося б, неможливо – продалися сучі діти та й годі. Усі давно переконалися: тут не б'ють ані російськомовних, ані тим більше москалів, бо ж їхнім коштом тут усі й живуть. І їхнім коштом тут усе й працює.

Тут на свій спосіб поважають прибульців, особливо східних і північно-східних гостей. Для них упорядковують сквери, прибирають від кінського (і не тільки) лайна площі, для них гуде Галицький базар, вирують вернісажі, сотні яток з дрібним крамом, для них попса і блатняк у закладах, м'яко кажучи, громадського харчування. Жодному львів'янину не спаде на думку бити й ображати беззахисних і грошовитих роззяв-туристів. Хоч вони, львів'яни, всі поголівно й бандерлоги.

Але цього разу йшлося не про туризм, а про театр. Чи, як кажуть у футболі, про договірняк. Масовку набрали вдало – постарались як змогли, бо ж вистава готувалася телевізійна. Старушенції в буклях, діди в перуках (знову Бєлінський?!), по-святковому пухкі "діти війни" з оберемками квітів і ще якісь морди, мабуть, далекі родичі режисерів. Кілька автобусів з трудовим десантом для впорядкування могил. Десантники переважно пикаті, ніби сироти в романі Ільфа й Петрова. Натовп юних свободівців у масках типу "фанфан-тюльпан". Тут один із проміжних висновків: друзі, 20-ліття не минуло просто так. У нас таки виросла власна україномовна (а точніше – суржикова) гопота! Слава героям! Порівняйте лиш їхні фейси з мармизами їхніх гопонентів із ВО "Родіна" і знайдіть хоч одну відмінність. Нема відмінностей! Вони об'єднали Україну! Україна – це Свобода плюс Родіна. Дорівнює світле майбутнє.

Проте в кадрі чомусь немає партійних лідерів, себто "старших товаришів". Де вони? На фуршеті з губернатором? Цікаво, що там кричать бійці за їхньої відсутності? Заради чого ця штовханина близнюків? За кого найкращі сини вітчизни так нещадно тараняться животами? Ех, любий друже, старий-добрий совок. Усі брешуть, кричать гаслами, ніби не люди, а футбольні фани якісь, потрясають транспарантами, що їм видали десятники у відділах агітпропу. І нікому не соромно, бо камери вже ввімкнено. Яке там соромно – навпаки.

Але я, як сказав би мій земляк Станіславський, не вірю. Вірити телевізійним постановкам все одно, що вірити Ганні Герман. Та й режисери – як би це увічливіше? – лажу порють. Не полишає відчуття, що все це ставлять люди, які і про життя, і про правдиві людські настрої знають через десяті руки – з Кремля чи з якого ще занепалого інформцентру. Хтось невідомий наспівує їм, як усе має бути. Режисери не беруть участі у виставах, навіть не спостерігають за ними збоку. Не заходять хоча б вечорами в Ютуб і не читають коментарі реальних львів'ян: "тут [у Львові] так само харашо. вишиванки, українські пісні, кабаки, інтелігенція. загалом все по-старому. а то шо там показують по тілівізору, це всьо - цирки б... ви не вірте цим мудакам".

От я й не вірю. Хоч мені – скажу щиро – хочеться вірити. Але не мудакам, звісно.

Мені хочеться вірити в те, що хлопець, якому гумою стрільнули в ногу, вже завтра накульгуючи побіжить за новеньким айпедом. Що стрілець покається і сам попросить два роки виправних робіт. Що заїжджий десант отримає свої преміальні без затримок і бажано баксами. Що врешті всім їм видадуть в Одеському порту китайської гречки за ризиковану, але успішну спецоперацію.

І якщо це сценарій, то справи не такі погані. Отут і другий проміжний висновок: в Україні виросла ціла генерація акторів або принаймні тих, хто хоче епатувати, грати, потрапляти на ТБ чи Ютуб. За них можна лише порадіти. Мета досягається майже безболісно, простими комсомольськими методами. Святкові марші, мітинги, концерти, напівголі виконавці, покликані бавити не в жарт наляканих їхніми відвертими кавунами ветеранів.

І річниці Голодомору для них свято, і річниці воєн, і перемог, і поразок, і дні народження президента. Ті самі фізії співають і їдять на всіх каналах – той самий фарш, той самий фальш.

Але кому я все-таки повірив – то це одній невідомій співачці. Вона єдина не фальшувала. Вона проникливо заспівала про те, як ночами починають боліти старі рани. Вийшло переконливо – вони справді їй болять. Ними вона прокладає дорогу до омріяних корпоративів і телеефірів. І вони в неї Читать далее...

Досягнення п’яти останніх років залишаються ніби в тумані. А досягнення були, і неабиякі — у сфері гідності й свободи, самоусвідомлення і зцілення від історичної амнезії. Нинішня влада ніби не хоче помічати знакову для національної ідентичності дату — День пам’яті жертв Голодомору. Напередодні цього дня «УМ» запросила до розмови людину, яка заклала початок змін у самоусвідомленні українців.



— Вікторе Андрійовичу, Голодомор–геноцид за останні роки вже всебічно досліджений, розслідуваний і засуджений. Однак загальнонаціонального осмислення трагедії ще не відбулося. І серйозних кроків для виходу з кризи, спричиненої наслідками геноциду, також не зроблено. Чому так?

— Мене часто дивує короткозорий, дрібний підхід до Голодомору 1932–33 років. А ця трагедія пройшла через долю не лише тих 10 мільйонів, які загинули, не народилися, не жили. Вона — в долях мільйонів, які нині живуть і представляють українську націю. Це одна з найбільших гуманітарних катастроф, яку зазнало людство. Голодомор визнано злочином. Є формальне визнання, яке відбулося. Але щось ще має відбутися в душах мільйонів людей — цього, на мою думку, ще не сталося. У нас це ще попереду. Утім, як говорив наш видатний Григорій Сковорода, найбільша втрата — це втрата не грошей і не ресурсів, а втрата часу.

— Чим для вас особисто є Голодомор?

— Моя родина в ряду жертв така ж, як і мільйони українських родин. У моєму селі — 14 цвинтарів. Дві третини похованих у них — це односельці, які загинули в 1932–33 роках. Над ними десятки років не було хрестів. Там покояться і мій дід, і мої тітки, і мої бабусі. На жаль, де могилки багатьох із них, я не знаю. І не від того, що я поганий онук. А тому що ті, хто очолювали комуністичну владу, постаралися, щоб мільйони таких як я не знали ні діда, ні бабусю, ні де вони поховані, ні як вони загинули. Бо це є ще одна правда про те, що ми сьогодні називаємо найбільшою національною катастрофою. Голодомор можна зрозуміти лише в контексті нашого національного становлення. Адже найвільніший, найбільш незалежний клас — селянство, яке мало землю, хліб, формувало власне життя, мріяло про державу, організовувало тисячі повстань, щоб те все від них не забрали. А ще ж були розстріляні інтелектуали, знищені словники української мови. Голодомор прочитується в цьому ряду і ми розуміємо, задля чого це все робилося.

— Нині ситуація наближається до катастрофи. Про це свідчать якість життя, тиск на приватних підприємців, «переворот» в освітній галузі. До чого готується нація — дати відсіч чи стати жертвою?

— Я не вірю в те, що націям роблять подарунки, що замість них заочно хтось вирішує питання, які кожен має вирішити для себе — для свого самоусвідомлення і становлення. Ми часто дивуємося прикладу чехів, поляків, словаків, литовців — як їм вдається постати після неволі. Часто бере добра біла заздрість — чому так не стається в Україні? Коли проаналізувати, приходиш до висновку: ті нації, з яких ми хочемо брати приклад, зробили серйозне домашнє завдання. Бо питання національної соборності є ключовим для того, щоб реалізувати чи економічну, чи соціальну реформу, чи будь–яку зміну в житті.

— А яким чином ви бачите оту соборність? Про неї так багато говорять, але ніхто, здається, не відає, як її досягти...

— Не думаю, що це питання складне. Будь–який тлумачний словник говорить, що нація — це спільнота. І вона має спільне устремління. І коли ми говоримо про спільноту українську, нам часом говорять, що для того, аби ми почувалися братами і сестрами, питання української державної мови не є обов’язковим. Або ж що в нас немає власної історії. Утім вона є і складається зі сторінок боротьби за свободу. Написати чесну історію — це наш обов’язок. У нас є власна пам’ять. Це речі, які нібито й банальні. Але коли ми засвоїмо, що те, що перелічено — це наше, з нашим, українським поглядом, — з цього проростає те, що ми називаємо соборністю. В’ячеслав Чорновіл свого часу казав: «Запам’ятай: Україна починається з тебе. Не з президента, не з голови сільради чи обласної адміністрації. З тебе». Як ми себе визначаємо в українському світі — так значною мірою залежатиме те, як скоро ми станемо нацією соборною, нацією єдності.

— Наскільки є важливою солідарність між українцями? І тоді, в час Голодомору, і сьогодні?

— Думаю, це основа. Я виріс у селі й завжди вражався тому, що, зайшовши до найбіднішої бабусі, ніколи не вийдеш із хати, щоб тебе не пригостили. Чи молоком, чи скибкою хліба. Думаю, що за 70 років ХХ століття комуністичному режиму, безумовно, вдалося спотворити традиції, духовність, взаємовідносини між людьми. Але я оптиміст. Думаю, кожен з нас усвідомлює путь, яку слід пройти. Нас упродовж історії рвали на шматки — Російська імперія на Сході, три–чотири імперії на Заході. Нас привчали до чужої мови, давали медалі тим, хто виявлявся кращим у «справі забуття». Нас намагалися кидати в сюрреалізм — без Вітчизни, без своєї школи. Але мені здається, що базові речі в нас залишилися. Після 170 заборон української мови і Читать далее...

[показать]

Віра Іванівна Ульянченко належить до невеликої когорти успішних жінок–політиків. Але навіть після високих крісел керівника Київщини та глави секретаріату Президента Віра Іванівна не пішла на відпочинок. Цієї осені Віра Ульянченко, очоливши список «Нашої України» (№15 у виборчому бюлетені), йде на вибори до Київської обласної ради. «Я повертаюся на Київщину, щоб завершити розпочате», — зазначає Віра Іванівна. Екс–очільник області чудово обізнана з потребами регіону — без будь–яких нотаток «видає» повну довідку про район, село, з усіма проблемами і досягненнями. На стіні в офісі Віри Іванівни — велетенська карта Київської області. А на робочому столі комп’ютера — фотографія Віктора Ющенка. «Ми не зраджуємо своїм ідеям і знаємо, що потрібно робити далі», — переконує Віра Ульянченко.

　
«Зараз Київщина на 18–му місці серед областей»

— Віро Іванівно, за часів вашого керівництва областю Київщина стабільно входила у п’ятірку найуспішніших регіонів України. У якому стані область зараз, після зміни влади?

— Знаєте, моя подруга завжди, коли для неї питання не дуже приємне, говорить: «Ну навіщо ти це запитала?». Я зараз те саме можу сказати. Бо мені дуже боляче, що Київська область зараз посідає 18–те місце серед усіх регіонів України. А була ж, дійсно, у період 2006—2008 років у п’ятірці лідерів. І ми конкурували з Дніпропетровською, Донецькою областями — з регіонами, які мають дуже потужний економічний потенціал.

— І що ж дозволило тоді досягнути таких результатів?

— Ми активніше працювали на перспективу, ніж інші області, залучали інвестиції. Це був «ексклюзив» Київської області. Причому залучали інвестиції не лише у традиційні для Київщини галузі. Наприклад, з’явилися логістичні центри (а запущено їх було всього 10). Але головне, що дивувало журналістів і експертів, — із моменту початку будівництва до введення в експлуатацію проходив усього один рік. Про що це говорить? Обласна влада була налаштована на підтримку бізнесу. Ми максимально сприяли його розвитку.

Нарощувався потенціал і в агропромисловому комплексі. Треба сказати, що за ті роки обсяги інвестицій зросли майже у п’ять разів, і ми ввели в дію 10 великих підприємств.
«До нашого приходу були села, де жоден ліхтар не горів»

— Але ви завжди казали, що пріоритетом для вашої команди лишається соціальна сфера — освіта, медицина...

— Я почала розмову з економіки, бо в ній — і робочі місця, і ресурси для соціальної сфери. Але можу прямо стверджувати, що ці три з половиною роки були найкращими роками для розвитку соціальної сфери Київщини. Я можу прийти в кожен район, і моїй команді є про що сказати. Адже за цей період було газифіковано 15 районів Київщини, реорганізовано і реконструйовано 14 обласних медичних закладів, створено 75 нових акушерсько–фельдшерських пунктів. Ми відкривали сучасні поліклініки там, де ніколи їх не було. Наприклад, місто Ірпінь ніколи не мало окремої поліклініки. Зараз там стоїть 6–поверхова будівля.

Чітко можу звітувати, що ми зробили для покращення інфраструктури. Я вам скажу, що коли ми прийшли до влади, на Київщині були населені пункти, де жоден ліхтар не горів. Сьогодні населені пункти набагато краще освітлені.

Ми сказали, що будемо дбати про літніх людей, — відкривали будинки пристарілих. Казали, що будемо дбати про школи, — і купили 92 шкільні автобуси. Ми 13 гімназій і ліцеїв відкрили для обдарованих дітей, відновили та збудували 92 дитячих садочки. Ми подбали і про таку програму, як «Шкільна бібліотека», яку до нас ніхто не робив. Була в нас і програма «Власний дім», спрямована на підтримку молодих спеціалістів у сільській місцевості. Не забули ми й про стадіони, дитячі майданчики — тільки спортивних центрів відкрилося біля 50!

— Працівники культури Київської області, знаю, добре згадують про ваші справи.

— Ми просто зрозуміли, що не хлібом єдиним живе людина. Через це для нас було важливо, щоб будинки культури були опалювані, щоб художні колективи Київщини отримали підтримку. Тому ми їх забезпечували інструментами, костюмами, ми їм давали сцени. Так ми висловлювали повагу до тих, хто дарує людям свою творчість.

— Один із найамбітніших ваших проектів — Кільцева дорога. Яка його доля? Нинішня влада, здається, вже й забула про нього.

— Ми вперше взялися за такий масштабний проект. Він не лише технічно складний, він ще й реалізовується в умовах приватної власності на землю. Тобто відведення під нього землі у таких масштабах є непростою справою. Але ми змогли спроектувати і, найголовніше, пояснити громадянам, що Кільцева дорога — це основна артерія Київської області. Вона дасть Київщині новий імпульс: робочі місця, попит на місцеву продукцію, відрахування до бюджету. І люди сприйняли це.

Ми розпочали будівництво, незабаром запрацює Жулянський шляхопровід. Кільцева дорога, «Київське коло» — це наш стратегічний проект для Київщини, ми його відстоюватимемо і надалі. Крім того, ми хочемо завершити створення міжнародного вантажного аеропорту в Узині.

— За вашого Читать далее...

Моральний авторитет Львівщини та всієї України, багаторічний політв’язень радянських часів, перший заступник В’ячеслава Чорновола у першій демократичній Львівській облраді Іван Гель нещодавно вступив до «Нашої України». Як і в «рухівських» 1980—90–х роках, Гель вважає, що зараз — час людей чистої моралі, час активних дій проти ракових антиукраїнських метастазів. В інтерв’ю «Україні молодій» 73–річний дисидент розповів про причини системної кризи українських партій та рецепти порятунку країни.

　
Причини — в подвійній моралі

— Іване Андрійовичу, ви в боротьбі проти системи прожили непросте, можна сказати, героїчне життя. Чи вас не охоплював жаль за втраченою молодістю?

— Я чинив так, як батько, хоча я його знав порівняно недовго. Я мав і дядька — крайового провідника ОУН Зеновія Тершаківця, який загинув у 35 років. Усе, що я робив, я не вважаю героїчним. Мені часто казали, що я страждав. Я не страждав — я просто робив те, що мав робити. Я чинив синівський обов’язок щодо України, намагався продовжувати справу батька. Він у свої 18 років був стрільцем–добровольцем Української галицької армії. У 1940–х він був станичним, зв’язковим окружного провідника СБ [ОУН].

Я відсидів багато років, але не вважаю, що вчинив героїчний подвиг. Хіба порівняно зі звичайним обивателем. Хтось, навпаки, каже, що я був дурний, бо не пішов у комсомол і не вчився, не пішов у Компартію і не дістав квартири. Але я прожив життя так, як мусив. Бо у 20—30–х роках було нормою, коли казали: або здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї.

— Чи можна порівняти повоєнний час, 1970–ті роки і нинішню ситуацію? Адже тепер патріоти в Україні також зневірюються?

— Народ завжди живе емоціями. Завжди є небагато людей, сильних духом, котрі навіть втрачаючи, не впадають у депресію, а продовжують працювати. Нинішня ситуація в Україні породжена не останніми п’ятьма роками і навіть не останніми 20 роками. Вона коріниться у подіях останніх 50—70 років. Свого часу товариства «Просвіта», «Пласт» і «Сокіл» та греко–католицька церква створили сплав віри і внутрішнього поклику, виховавши покоління 30–х та 40–х. У повоєнний період не було часу на розбещування. А вже потім прагматизм, у гіршому розумінні цього слова, робив так, що все перетворювалося на духовний секонд–хенд. І КДБ, і посмикування простої державної системи настільки залякували, роблячи людей, м’яко кажучи, гнучкими, що годі й казати. В одному товаристві він був патріот і ніби не лицемірив, говорячи про якісь цінності, а паралельно він був слухняним комсомольцем, готовий здати тих людей, перетворившись на щось жалюгідне. Це творило суспільство подвійної моралі, роздвоєності душі. Це призвело до того, що покоління моєї доньки, та й вона сама, попри те, що шляхетна, віруюча і порядна, — «совок». І я якоюсь мірою «совок».

Наведу невеличкий приклад: колись ми з мамою сапали буряки у колгоспі, і десь я там лишив бур’ян. Мати мені каже, чого ж то я так. Я їй пояснив: кому то треба, це ж «колгоспне»! А мати мені повіла: «Нє, сину, де б ти не працював, на панщині, в колгоспі чи в себе, — все маєш однаково сумлінно працювати. Бо це Боже».

То було покоління глибокої віри і послідовної порядності. А потім уже сталися фатальні зімни: мовляв, якщо не вкрав на заводі — дурень. Бо ж у моралі внутрішньої вседозволеності можна робити все, що завгодно.

Із подібною мораллю ми увійшли у події кінця 1980–х років. Чимало трималося на ентузіазмі, на певній ейфорії. І якби лідери продовжували, цей державотворчий імпульс не згас би за три–п’ять років. Пам’ятаю, як у 1992—93 роках Президент Кравчук звернувся до Руху: «Я хочу опертися на Рух». Чорновіл із комуністами дружити відмовився й пішов у глуху опозицію. А треба було брати цю владу. Бо ми ніби самі створили, але самі почали ламати.

Зараз ми маємо сумний наслідок того. І мусимо починати знову боротися, майже від початку. Знайти нові політичні критерії. «Регіонали» з комуністами та «литвинівцями» стали системою. Вони захопили не лише гілки влади — вони захопили владу системно. Тож і опір потрібен системний. А як його досягти... Знаєте, це нагадує ракову пухлину.
«Лише громадські організації можуть чинити опір»

— Чи можливо зупинити метастази?

— Потрібна солідарність. Але її нема, бо нема лідерів. На партійній основі солідарність не відбудеться. Лише громадські організації і суспільство можуть чинити опір.

— Тож нинішня система сильніша від совєтської?

— У ній також немає одностайності. І на неї чекає той самий крах, як і на Юлю Тимошенко. Ці вибори, наприклад, у Галичині, мають стати лакмусовим папірцем.

— Але ж опозиції так і не вдалося сформувати гідні партійні п’ятірки...

— Так, аби порятувати українську політику, списки мають складатися з духовно чистих людей. Таких списків нема в жодній партії. Низка достойних людей перебуває на політичному узбіччі. І ніби є потреба в моральних авторитетах, але, з іншого боку, їх украй важко знайти та залучити.

— Ви нещодавно зробили крок — вступили до Читать далее...

- Вера Ивановна, является ли отставка президиума политсовета "Нашей Украины" реакцией на результаты президентских выборов? И почему тогда она произошла больше чем через полгода после них?
- Я хотела бы напомнить, что президентские выборы проходили в ситуации, когда Виктор Андреевич шел в президенты путем самовыдвижения. Конечно, "НУ" оказывала поддержку своему лидеру. Но я бы не рассматривала президентские выборы как выборы исключительно партийные. Отставка президиума партии - это не только реакция на президентские выборы, хотя вина партии в таком результате, конечно, тоже есть. Самое главное - не закончить деятельность политической силы одним эпизодом, случившимся в том числе и в жизни этой политсилы. Поражение на выборах не означает конца "НУ". И отставка президиума, особенно в период местных выборов, - это, прежде всего, желание обновления. Кто-то должен взять на себя ответственность и сказать, что это нужно. Если члены руководящего органа партии подают в отставку - это сигнал нашим первичным парторганизациям о новом толчке, об обновлении, о переосмыслении. Кстати, если у граждан спросить, какие партии они знают, то второй или третьей назовут "Нашу Украину". То есть партия существует, в марте состоится X юбилейный съезд. Это довольно небольшой срок, чтобы говорить о том, что проигранные президентские выборы - катастрофа для партии.

- Кто виновник поражения Виктора Ющенко на выборах - он сам, его окружение, Тимошенко, Янукович, избиратели?
- Я бы не рассматривала этот вопрос так прямолинейно. Вряд ли я или кто-то другой назовет вам какого-то конкретного виновника. Вопрос нужно рассматривать шире. Ющенко Виктор Андреевич в истории остается президентом Украины. И он первый украинский президент, декларировавший и демонстрировавший преимущество украинских ценностей в своей деятельности. Это - и защита национальных интересов, и желание сформировать единую нацию на основе тех ценностей, которые идентифицируют украинцев как нацию и Украину как государство. И сегодня социология свидетельствует о большом разочаровании людей в том курсе, который сейчас проводит власть. Спрос на декларируемые Ющенко ценности сегодня есть. Первыми это чувствуют журналисты, когда мы говорим о свободе слова. Это чувствуют предприниматели, когда мы говорим о серьезном давлении на них со стороны власти и тому подобное. Знаете, уже известно, что не всегда право большинство, давая оценку тому или иному политику. Мы - постсоветское государство. Идеологический багаж "советского" политическая элита и электорат в себе еще держит. Для Ющенко был важнее не хлеб, а свобода, дающая возможность развиваться ценностям, которые впоследствии приносят нации и хлеб. Если нация понимает ценность свободы и единства, тогда она способна и на реформы. Ющенко не разочарован в том, что так случилось. Это урок, который должен вынести не только он, но и каждый гражданин. Общее в том, кого мы выбираем, и отвечаем ли мы за свой выбор. А мне кажется, что мы этому пока не научились. Я педагог по образованию и знаю, что если ученик может правильно сделать работу над ошибками, тогда будет и позитивный результат. И перед политсилой тоже стоит такая задача.

- Результаты выборов показали, что декларированные Виктором Ющенко ценности набрали поддержку всего 5% граждан. А это не просто меньшинство, это абсолютное меньшинство. Так, может, Ющенко стоило бы каким-то образом изменить либо ценности, либо способ их донесения до граждан?
- Я бы не говорила всего о 5%. На национал-демократическом фоне декларировались многие политики. И если мы соберем результаты политиков, декларациям которых люди верили, и голосовали за национальные интересы, суверенную Украину, европейский курс, - получится намного больше пяти процентов.

- Каких конкретно политиков вы имеете в виду?
- Давайте, например, возьмем декларации, с которыми шла на выборы Юлия Владимировна. Но проблема в том, что у нее за псевдонациональным фасадом скрывались авторитаризм, сдача национальных интересов, неуважение к СМИ и тому подобное. Правда, люди разобрались в этом позже. А голосовали они за то, что слышали. И проблема украинцев – в разобщенности национал-демократических сил. Давайте посчитаем, сколько политсил работают на этом патриотическом фоне: ВО "Свобода", части Руха, УНП, "Фронт перемен", "За Украину" и прочие.

- А "Батькивщина"?
- "Батькивщина" тоже декларирует эти вещи. Я хочу напомнить, что именно "НУ" многократно становилась инициатором объединения национал-демократов. И в 2006-м, и в 2007-м декларации поддерживались представителями других демократических сил. Правда, после выборов все рассаживались по креслам, все снова считали себя гетманами. Беда в том, что мы не можем преодолеть разобщенность и местечковость в патриотическом движении, а подобными действиями мы и дальше разрываем свой электорат и даем возможность оппонентам одерживать победу. Ради своих политических амбиций такие политики, как Юлия Владимировна, разрывая демократические силы, фактически сделали результат выборов.

- Читать далее...

[показать]

Это цитата сообщения ssstolarow Оригинальное сообщение

сегодня отвечал одному человеку на вопрос "да с какой целью Шумахер вернулся?"



суждение моего оппонента:
человек завоевывает 7 чемпионских титулов, становится фактически живой легендой Формулы-1, уходит не в самой плохой своей форме, объясняя это тем, что "лучше уйти, когда тебя просят остаться, чем дождаться, пока тебе станут намекать об уходе". И вот спустя три года он возвращается. Спрашивается, с какой целью. Неужели, чтобы кататься в середине пелотона? Я думаю, после тех его слов, цель может быть только одна - выигрывать. В противном случае можно было и дальше сидеть на капитанском мостике, а не в кокпите.


мой ответ:
с какой целью? да очень просто! Шумахер - это фамилия человека, который из самого дерьма пробился не просто на олимп, а куда-то значительно выше, и стал действительно живой легендой и воплощением того, что человек может достичь любых целей, главное к ним стремиться.
при этом он сохранил очень трезвый взгляд на вещи.
и вот когда человек уже достиг всего, что от него требовали/лось, он может делать, то что хочет (хочет в мотогонках разбивается, хочет в космос на самолете полетит, а может и в формуле погоняться).

хаккинен помните, что сказал после новости об уходе шумахера "он не сможет! у него бензин вместо крови!" это такой последний (а может и нет) урок каждому из нас от Шумахера: "когда человек прожил достойную жизнь он может заниматься любимым делом на пенсии".
вот какая была цель! цель выигрывать? а какая разница 91 победа или 99? для михаэля важен сам процесс, а результат это уже побочный эффект.

знаете что отличает Шумахера от остальных нынешних чемпионов? остальным очень нравится быть чемпионами, а Шумахеру - гонщиком!

Дружина Президента України — про страшну осінь 2004-го, новий політичний сезон, роботу та виховання дітей
Вересень — важливий місяць у календарі Катерини Ющенко. Розпочинається новий рік життя самої пані Катерини — її день народження припадає на День знань; розпочинається новий навчальний рік у її дітей. І знову наближається річниця жахливої події в її житті — отруєння чоловіка. Практично щороку, відтоді як Віктор Ющенко увійшов у політичне життя, вересень позначений стартом нового сезону політичного бруду та нападів на нього та його родину.

Ми вирішили запитати пані Катерину про її думки щодо початку президентської кампанії, історію з отруєнням її чоловіка, про інші політичні інтриги, а також про її Фонд, родину, дітей та інше.



— Пані Катерино, що приносить найбільше задоволення як дружині Президента України?

— Поперше, це можливість подорожувати Україною, вивчати її історію, кожного дня бачити, як відбуваються величезні зміни у багатьох сферах нашого життя. Це можливість зустрічати справжніх героїв та талановитих людей — музикантів, митців, медиків, освітян, селян, промисловців — та спілкуватися з тисячами людей.

Подруге, це можливість спробувати вплинути на ті сфери суспільного розвитку, що справді важливі для мене — дитячу медицину, освіту, культуру, мистецтво, відновлення історичної пам’яті. Я вдячна, що можу дещо зробити, хоча, звичайно, мій вплив є значно меншим, ніж вважають деякі люди.

Потретє, це шанс представляти Україну за кордоном та перед іноземними гостями, які приїздять до нас, показувати їм найкращі пам’ятки культури, архітектури, українську кухню, таланти, мистецтво. Часто виявляється, що люди мало знають про Україну — максимум те, що вони чули у 2004 році під час Помаранчевої революції. Те, що вони дізнаються про нашу країну, неймовірно вражає їх. А я як українка дуже цим пишаюся.

Коли під час церемоній прийняття іноземних гостей або на офіційних заходах за кордоном виконують український Гімн — мене сповнює гордість. Я завжди пам’ятаю, скільки поколінь українців молилися за незалежність, виборювали її та вмирали за неї, щоб сьогодні Україну визнавали у світі як величну незалежну державу.

І нарешті, я із великим задоволенням привожу в Україну нові ідеї та тенденції, які бачу в інших країнах світу, щодо прогресу у сфері охорони здоров’я, освіти та суспільного розвитку.
«Сезон бруду вже розпочався»

— Чи ви морально готові до початку виборчої кампанії та нового сезону брудної політики?

— Я знаю, що наступні тижні та місяці будуть важкими. Розпочнеться нова кампанія брехні та бруду. Ми вже стикалися з цим, особливо у 2004 році. Якби моя віра у Бога і в нашу церкву, мій оптимізм та переконання у тому, що нарешті настав час України, не були такими сильними, — я вже давно здалася б і опустила руки. Але я бачу закономірність у всьому, що відбувається, і я переконана, що Бог допоможе Україні пройти ці важки роки становлення. Я вірю, що Він допоможе і моїй родині.

Сезон бруду вже розпочався. Один депутат, який і пальцем не поворухнув для того, щоб допомогти хворим дітям, звинуватив наш Фонд у привласненні грошей, зібраних для будівництва Дитячої лікарні майбутнього. Ми витрачаємо багато годин та днів, відповідаючи на ці безглузді звинувачення. Не сумніваюся, що все буде добре, оскільки ми розпочали цей проект з єдиною метою — допомогти українським дітям, перед хворобами яких наша медицина сьогодні безсила. І, попри бюрократичні та політичні перепони, ми робили і будемо робити все, щоб цей процес був чесним та прозорим. Розпочинаючи цей проект, ми знали, що він не буде легким, що його супроводжуватимуть звинувачення та політичні спекуляції. Нам радили робити маленькі проекти і не брати на себе таке велике завдання. Але було б гріхом ігнорувати гостру потребу країни в такій лікарні й робити лише проекти, легкі з точки зору піару.
«Мене назвали Катерина Клава, на честь двох молодших сестер мого батька»

Деякі підозрілі інтернетсайти, які часто базуються в інших країнах, знову і знову піднімають питання мого походження з діаспори. Це просто комічно — вони називають організації, з якими я співпрацювала, «одіозними та антикомуністичними». Український конгресовий комітет Америки? Світовий Конгрес Українців? Національний комітет поневолених народів? Звичайно, комуністам ці організації можуть не подобатися, але саме ці установи представляли сотні тисяч та мільйони українців у діаспорі. Ці організації десятиліттями говорили про Україну, про порушення людських та національних прав у нашій країні, про прагнення до свободи та можливості самим визначати свою долю. Знову чути гасло «Віктор Андрійович, ваша дружина — американка!». Раніше це гасло не спрацювало, не спрацює і зараз. Я українка, яка повернулася додому зза кордону. Я з діаспори, яка вчила своїх дітей любові та відданості своїй Батьківщини.

Уявіть, до чого можуть дійти ці політичні сайти. На Заході всім дітям, як правило, дається подвійне ім’я, адже форма побатькові там не використовується. Мої батьки назвали Читать далее...

Звернення інтелектуалів, політиків та громадських діячів України до парламентів, урядів і народів світу
Виникнення України як незалежної демократичної держави в 1991 році стало одним з основних результатів і водночас гарантій завершення глобального протистояння «Схід–Захід», двоподілу Європи та поширення ідеалів свободи й демократії у світі. Україна зробила вагомий внесок у світову та європейську безпеку своєю відмовою від ядерної зброї. При цьому Будапештський Меморандум 1994 року був закріплений відповідними гарантіями держав – членів Ради безпеки ООН. Цей документ поряд з процесами розширення Євросоюзу та Євроатлантичної системи колективної безпеки свого часу відіграв значну роль у зміцненні системи європейської безпеки.

Проте сьогодні важко не побачити недостатню дієздатність цих гарантій. Російське керівництво свідомо взяло курс на демонтаж чинної системи безпеки, ключовим напрямом якого стало прагнення підпорядкувати Україну виконанню геостратегічних інтересів Росії. Наслідком такої стратегії є стрімка ескалація напруження у двосторонніх відносинах. Безпрецедентного загострення набула інформаційна війна проти України. В російському суспільстві з українців формується образ ворога, на Україну накидається ярлик головного дестабілізатора у відносинах ЄС і Росії.

Російська сторона навіть не допускає, що здійснення Україною стратегічного курсу на вступ до НАТО – це суверенне право нашої держави, що Україна обирає курс на Захід зовсім не всупереч Росії, а виходячи з власних національних інтересів. Добровільно відмовившись від статусу ядерної держави, Україна може протистояти сучасним зовнішнім викликам і загрозам лише в системі колективної безпеки.

Послання Президента РФ від 11 серпня ц.р. стало черговим кроком у реалізації зовнішньополітичної стратегії Кремля, що відверто нехтує українським суверенітетом, містить ознаки втручання у внутрішні справи України та не узгоджується із загальноприйнятими нормами міжнародного права. Український народ поважає демократичний вибір російського народу й вимагає поваги до свого вибору. Рішення Президента РФ відкласти відрядження посла в Україну на пізніший термін, пов’язане з імовірним приходом нової влади в нашій країні, яка, на думку Д.Медвєдєва, проводитиме інший (очевидно, вигідний Росії) політичний курс, можна оцінювати лише як відвертий зовнішній тиск сусідньої держави на волевиявлення українських громадян.

Ми шкодуємо, що російське керівництво наполегливо відкидає уроки історії і сподіваємося, що першочерговим завданням нової еліти сусідньої нам країни стане піклування свободами, правами й добробутом народів власної федерації. Немає сумнівів, що існуюче напруження, інспіроване російською владною верхівкою, є поверховим і тимчасовим. Глибина й маса міжлюдських стосунків представників двох народів – українців і росіян – в історичній перспективі відновить добросусідські відносини між нашими країнами.

Водночас нещодавнє послання Президента РФ Д.Медвєдєва Президентові України В.Ющенку знаменує, на нашу думку, іншу якісну фазу в ставленні російської влади до України. Уперше за довгі роки з’явилися ознаки того, що Кремль не виключає з арсеналу своїх зовнішньополітичних інструментів стосовно України й силові засоби.

Про це, поряд із поданням Д.Медвєдєвим до Держдуми Росії законопроекту, який дозволяє використання російських збройних сил за межами РФ, свідчить розгортання відповідної пропагандистської кампанії. Зневажливе ігнорування російським Президентом змісту листа-відповіді В.Ющенка, безпідставне звинувачення російською прокуратурою українських військових в участі в минулорічній війні на боці Грузії, трактування російським Президентом РФ вимушених дій українських правоохоронців у Криму як спроби ускладнити практичну діяльність Чорноморського флоту РФ – усе це вважаємо безпосереднім пропагандистським обґрунтуванням можливого силового втручання у внутрішні справи України для придушення її суверенітету та свободи, перетворення України в територію неподільного впливу й контролю з боку Росії. Російська риторика щодо України змушує згадати найжахливіші історичні приклади 1930-х років.

Ми розуміємо перехідний характер української політичної системи, згубність протистояння всередині владної верхівки, яке знижує ефективність зовнішньої політики держави та не сприяє її економічному розвиткові. Але Україна – це велика і вільна країна з величезним потенціалом демократії, що йде шляхом встановлення європейської правової системи, це країна, що за 18 років незалежності здобула авторитет і стала важливим суб’єктом європейської політики. Натомість підпорядкування України російській стратегії відновить поділ Європи, нестиме прямі загрози міжнародній і національній безпеці держав Євросоюзу, призведе до зниження загального рівня довіри та безпеки в Європі, ескалації напруження й протистоянь у міжнародних відносинах у цілому.

Ми звертаємося до керівництва США, Великої Британії, Франції і Китаю з пропозицією скликати відповідно до п.6 Будапештського Меморандуму Читать далее...

Телешоу "Зухвалі та вродливі"(The bold and the beautiful) стали найкращим драматичним серіалом на 37 церемонії в галузі телебачення "Еммі"
[показать]
http://www.daytimeconfidential.com/2009/08/30/brea...-the-beautiful-wins-best-drama

Игорь Тальков / Памяти Виктора Цоя

Поэты не рождаются случайно
Они летят на землю с высоты
Их жизнь окружена глубокой тайной
Хотя они открыты и просты
Глаза таких божественных посланцев
Всегда печальны и верны мечте
И в хаосе проблем их души вечно светят тем
Мирам, что заблудились в темноте

Они уходят, выполнив заданье
Их отзывают высшие миры
Неведомые нашему сознанью
По правилам космической игры
Они уходят, не допев куплета
Когда в их честь оркестр играет туш
Актеры, музыканты и поэты
Целители уставших наших душ

В лесах их песни птицы допевают
В полях для них цветы венки совьют
Они уходят вдаль, но никогда не умирают
И в песнях, и в стихах своих живут
А может быть, сегодня или завтра
Уйду и я таинственным гонцом
Туда, куда ушел, ушел от нас внезапно
Поэт и композитор Виктор Цой

zuhvalivrodlyvi.ucoz.com

Сайт,присвячений чкдовому американському серіалу "Зухвалі та вродливі"(Дерзкие и красивые) та актрисі Кетрін -Келлі Ленг,яка виконує рль Брук Логан.

Запрошую на новий фан-сайт,присвячений американському серіалу "Зухвалі та вродливі(The boldand the beautiful) та актриясі,яка виконує роль Брук Логан.Завітайте-багато інформації,фото,відео...


http://www.zuhvalivrodlyvi.ucoz.com

Смотреть это видео

)))

Смотреть это видео

У понеділок 3-го серпня пішов із життя лідер гурту "Брати Гадюкіни" Сергій Кузьминський.
46-річний артист хворів на рак. У нього була злоякісна пухлина гортані третього ступеня та гепатит С.

"На жаль, втішні прогнози лікарів не справдилися, і сьогодні ми втратили справжнього музиканта й людину", - пишуть на офіційному сайті "Братів Гадюкіних".