До мене нарешті вчора повернулася муза!!! Я почала писати нову книгу. Ось її початок. Якщо сподобалося чи щось інше відчули, прочитавши, пишіть)))


-Я завжди хотіла літати у небі! – заявила Ніка, йдучи парком зі своєю подругою Наталею.
-А я бігати, швидше за всіх, - примружилася Ната, згадуючи останню здачу нормативів з фізкультури.
-І що ж тобі заважає? – посміхнулася Ніка.
-Моя впертість і придурок викладач, - пробурмотіла Ната.
Дівчата якраз звернули на тиху алею вкінці міського парку. Ніка озирнулася:
-Люблю тихі місця, вони завжди дозволяють задуматися над тим, яке коротке життя.
-Чому? – Ната неуважно пнула каштан, що завалявся в опалому вже у липні листі.
-Просто зараз може вискочити маніяк і все… копита відкинеш, - засміялася Ніка.
Вона завжди була грубою і любила чорний гумор. Наталка була більш спокійною, але любила гучні вечірки з безкоштовними напоями, які влаштовував її друг.
За розмовою дівчата не помітили, що на алеї стало вже зовсім тихо, не чути було навіть стуку їх каблуків… Почало темніти.
-Здається зараз буде дощ, - сказала, піднявши голову догори, Ніка.
-А нехай! Я люблю гуляти під дощем! – засміялася Ната.
Ніка стурбовано озирнулася. Дощу вона терпіти не могла, і тому не дуже хотіла під нього попасти.
-Давай заховаємося там, - кивнула Ніка на альтанку, що була попереду.
-Фє, - скривилася Ната, - вона вже зовсім трухлява!
-Ну то й що! Хоча б якась схованка.
-Дірявий дах тебе не врятує, - знову скривилася Ната.
-Але спробувати можна, - Ніка схопила за руку Нату і потягла до альтанки. Вже починало накрапати.
-Стій, - раптом зупинилася Ната. – Ти чуєш?
-Що? – запитала Ніка, стурбовано відкидаючи впавши на обличчя волосся.
-Нічого, - прошепотіла Ната. – Взагалі нічого. Ні вітру, ні наших кроків, ні крапель ощу…
Ніка озирнулася. Вони вже стояли на сходах альтанки. Дощ якраз лив як з відра.
-Та йди ти сюди, - Ніка нарешті втягла Нату в альтанку. – То що ти там казала? – Ніка з насолодою струсила мокре коротке волосся і сіла на лавку.
-Тиша, суцільна, - повторила Ната.
-Ну то й що? – стиснула плечима Ніка.
-Нічого. У тому то й справа. Такого ще ніколи не було, - Ната дістала щітку з сумки і почала розчісувати мокре волосся.
-Подумаєш, - Ніка заплющила очі і почала мугикати якусь пісеньку.
-Ти щось сказала? – перепитала Ната.
Ніка мовчала. Наталці раптом стало дійсно страшно. Вона нічого не чує! Ні голосу Ніки, ні її мугикання, навіть свого голосу! Наталка зиркнула на небо. Воно було суцільно вкрито хмарами. По спині Наталки пробіг холодок. Раптом у неї підкосилися ноги і вона впала на підлогу альтанки, стукнувшись головою об поручні.