[500x375]
Настроение сейчас - важко....

З тієї миті мій шкільний приятель став для мене найкращим і найдорожчим другом у світі і хто цього не розуміє, той ніколи не мав справжніх дрцзів, або сам другом бути не вміє.
За час навчання в одинадцятому класі ми вдвох витворили чимало божевільного і деколи навіть протизаконного. Пліч-о-пліч ми вчилмся ризикувати усім і цінцвати життя, кожен його день, кожну його мить. По закінченню школи незважаючи на усі його вмовлення, на усі молитви і благання моїх рідних, я все ж нікуди не вступав. Я боявся, що універ забиратиме мій час, котрий по-праву належав божевіллям мого братчика.
Ми й далі продовжували біситися і жити в усі легені, але нашу чоловічу компанію розбавила моя молодша сестра Анюта. Він їй дуже подобався, та й вона йому також... Певно, саме тому він намагався уникати її поглядів, дотиків, ігнорував будь-які прояви уваги з її боку. Анюту це дуже ранило.Звісно ж вона не знала про лейкемію. Спочатку, не знала... Та все ж почуття, чи то тяга перемогла його принциповість і бажання захистити Анюту від болю втрати... Якось, він розповів мені, що після стрибків з парашутом вони вперше поцілувались. Він казав, що то був найчарівнніший момент в його житті. Після того, мій друг почав часто зникати десь у місті, що зовсім не було на нього схожим. Разом з ним зникала й Анюта .Вона була в нього закоханою, вона була щасливішою. Їм було добре разом, а мені було приємно це бачити. Ми просто жили і насолоджувались теплими днями. Так минало літо.
Якось, звідкилясь повертаючись, я помітив Анюту на дитячому майданчику, що у нашому дворі. Через височенні, розлогі вічні каштани він був завжди затіненим іна ньому, здається, ніколи не бавились діти. Тихішого місця годі було й уявити. Вона сиділа на одній з іржавих качель і плакала. Плакала, міцно стиснувши кулаками, що ті аж побіліли. Плакала, не намагаючись стримувати сльози. Коли я підійшов до неї, вона кинулась на мене з обіймами, з кулаками із прокльонами. В той день Анюта мене ненавиділа за те, що увесь час я мовчав. Він усе їй розповів. Каштани жовкли, їх маленькі каштанчики градом сипались вниз і мертвимкамінням застрягали у вогкому піску дитячого майданчика, все це ставало пестерпним. Так розпочиналася осінь.
Його поклали в лікарню. Я ненавидів лікарні. Вони обіцяли зробити все, що в їх силах, та не робили й половини. Я ненавидів лікарні. В них гасли люди. Я ненавидів людей. Часто вони самі винні у своїй смерті. Ми приходили до нього щодня. Анюта взагалі, майже оселилась в тій лікарні. Потім, батьки забрали його додому. Ми постійно до нього навідувались... А потім, потім він аборонив нам приходити. Майже два тижні потому - двадцять сьомого грудня його нестало.