На пів пуста ванна з водою до краю. Пара вже зовсім випліскується з неї  і тече з зовні по стінах. Все в тумані… можна знайти її на дотик, схопитися за край і зануритись всім тілом у воду. Її стає все більше і більше, вона все поглинає. Залишились лише малі островки колін та плечей, та згодом до них дійде черга…ти тонеш. Схопитись за кран чи випустити воду - для тебе занадто просто...ти тонеш. З заплющеними очима не так страшно…ти тонеш. Хіба тебе в дитинстві не навчили плавати? Не навчили - і ти тонеш. А якщо б навчили?… все одно б тонув!

Досить!

…духмяна кава щепить мозок, смак гіркого мила тре верхнє піднебіння. Ком у глотці став посередником між тобою та зовнішнім світом. Він вирветься на волю раніше, ніж заспівають ранкові півні. Хоча...ти їх не почуєш. Струми води ллються  Ніагарським водоспадом. Вони заглушають все: твоє дихання, пульсацію серця…навіть крики душі.    

Звідки  в ванній кімнаті змішаний запах нашатирю та попелу? Озираєшся, але тобі ніколи не відчути запах на смак… мабуть, здалося.

Тільки подивись на свої руки! Вони білі мов нетронута таблетка аспріну, яка б зараз стала тобі у пригоді. Ще вчора, потерпілі від нещадного сонця, засмаглі руки стали фарфоровими…то ж руки мерця!

Чим я залишу по собі слід? Кому я залишу по собі слід? Де? І нащо він комусь? Світосприйняття загострилось, запахи посилились, проте вже нічого не почути. Тепер бачиш все.. крізь туман, крізь стіни, крізь себе. Ти перегадаєш кожен свій особистий крок!

Невпевнено торкаєшся запітнілого кафеля на стіні. Тримаєш руку п'ятнадцять секунд. ЇЇ навіть не доведеться забирати, вона сама впаде, стукнувшись о край ванни.

На тобі залишиться синець…та вже все одно.

По тобі залишиться розмазаний слід п’ятипалої кінцівки.

Не зрозумілим залишається лише запах попелу.

Проте тепер зрозуміло нащо тут пахло нашатирем. Та хіба він допоможе…