Всякий раз убеждаюсь, что не умею анализировать лирику в целом. Конкретное стихотворение - пожалуйста и с удовольствием; темы, проблемы, мотивы - еще кое-как, но остальное... К примеру, вопрос к экзамену по украинской литературе:"Культурологічна насиченість лірики Л.Костенко (цикл "Силуети" та ін.)". Прочитала. Ну, каждое стихотворение посвящено какому-нибудь поэту, или художнику, или композитору, или ученому. А что тут еще говорить, когда это - поэзия, когда снова убеждаешься, что все творцы - "единой донкихотской расы"? Пусть лучше звучат стихи, поэтам и так слишком часто затыкают рты и перекрывают воздух.
ГІЛОЧКА ПЕЧАЛІ НА МОГИЛУ ПАСТЕРНАКА
Паркан тут щільний, наче почерк,
коли паперу вже в обріз.
Стоїть казковий теремочок
у білих привидах беріз.
А тиша! — Нестеров, Саврасов.
Ні трас, ні диму, ні машин.
Перелилася на терасу
молочна піна черемшин.
Милуюсь обрисами хмарок,
Плекаю свій маленький сад.
Живу. Звірію від помарок,
як і півсотні літ назад.
В печалі обріїв пастельних,
прорвавши славі сто тенет,—
я не відлюдник, не пустельник,
я просто-напросто поет.
В землі копаюсь — діло чисте
Я ж не самотній тут, як вовк.
У мене гарне товариство —
Шекспір, і Лєрмонтов, і Блок
Ота в печі моїй жарина,
і пам'ять — досвіду вдова.
Давно повісилась Марина,
але мені вона жива.
Це вже навіки. Це той вимір -
поверх бар'єрів і епох.
Приходить зрідка Володимир,
А що, посидимо удвох.
Що, громовержцю? Що, Юпітере?
Насперечалися ущерть.
Тепер у нас вже є арбітри —
моє життя і твоя смерть.
Мій розпач давній, затужавів.
Ну, я за вами, що було б?
Мій спір із часом, із державою
не вирішить і куля в лоб.
Хай краще вб'ють мене опричники.
Ліси,.. Ліси... Ліси... Ліси...
Лише далеких електричок
передвечірні голоси.
Лужечок з травами нежатими
Останні промені навскіс.
І цвинтарик, де я лежатиму,
обнявши корені беріз...
Ліна Костенко