Поэт - издалека заводит речь.
Поэта - далеко заводит речь.
М.Цветаева

     Хотела написать еще на прошлой неделе - руки с головой не дошли. Василь Стус. Первый том из 12-томника прочитала практически за один вечер. Сказать "потрясло до глубины души" - это ничего не сказать.

     Стус, по неписаной традиции украинской литературы, представлен в ореоле мученичества и жертвенности среди сибирских снегов. Да, безусловно, в случае со Стусом "поэт-мученик" гиперболой никак не будет. Но только этим его поэзия не исчерпывается. Ранние стихотворения по эмоциональности и лиризму не уступают несравненному Сосюре (кстати, они земляки). Из пишущих "всей дрожью жилок". Поэт с тончайшим слухом и глазом художника, у него всё живое, всё динамичное, всё в движении и цвете и игре оттенков. Но точно так же лирику Стуса можно назвать философской, метафизической, медитативной. Каждое стихотворения - каждая строка! - органическая спайка чувства, мысли, нервов, комок трепещущей боли. Отсюда усложненность поэтики и, соответственно, сложность восприятия. Поэзия, которую, можно только разгадывать, полностью осознавая, что труд этот безнадежен.

     И коль уж заикнулась о поэтике. "Мова та стиль поезії Василя Стуса" - прекрасная тема для докторской диссертации. Комбинированные метафоры, колористика, звукопись, приемы разрыва строки и разрыва слова... Первое стихотворение в книге: "Подивись, як денні думи / Перехвилює ріка". И подобных примеров полно по всех текстах: "Радість в голубому винограї", "іскріння снігопаду голубого", "давнього дня буйнограйними сплесками", "зустрічей, звірянь і зневірянь", "Забуте - розіскрись" etc.

     И немного стихотворений. Действительно, каждая строка тут нервно подрагивает

                              *  *  *
       Надворі сніг. Зима. Побіля тину
       Прохожі ранні стежку утоптали.
       Угору дим снується. А чого ж
       Дерева простягли стрімучі віття -
       Кричать, кричать, здається, молитовно
       Згорнувши руки? Спокій і жура.
       Надворі стоголоса дітвора
       Залила вулиці веселим криком,
       Веселим шумом. Радість і жура.
       Дивлюсь в вікно. Читаю письмена -
       Ще нерозгадані, невивчені, незнані...
       Кому повім свої тривоги ранні?
       І крик, і оклик... Оклик і луна...

                    *   *   *      
       Впаду в пирій — ридати буду,
       зелом колючим обжалюсь
       о витишених трав облуду,
       ще мить — сльозами обіллюсь.
       Так гірко й гамірно у світі,
       так сухо б'ється вужа хвіст
       епілептичний, бо в поліття
       є свій нагорній чистий зміст,
       як свист пташок, як колихання
       добірних колосків, як хмар
       удар об скло небес. Зарання
       зайшло на дощ. І враз — удар,
       і дощ — заряботів — об душу —
       порожню амфору — об дзвін
       відлуння (Боже, хто нас душить?)
       і об відлуння — той же. Він.
       Заглох. Застиг. Сховався в форму,
       полива більмами кричить.
       Лиш серце — передсмертно зоре,
       як гальма авт, лише лящить.
       Так високо — до піднебесся
       тим криком зійдеш і проллєш
       любов без меж. Але ж імпресій
       своїх і криком не проймеш.


                     *  *  *      
       Тобою я ввесь проранений.
       Вигойдує серце гнів.
       Любив. Та любов не вигоює,
       Бо й зцілитись не хотів.
       Любив — як губив. Як тратив.
       І тратами терпко жив.
       Намарне чекав розплати.
       Даремно. Не заслужив.
       Ані прощення. Ні чемної
       Відмови — анічогісінько!
       Як пісок на зубах — щемів
       На серці військо.
       Воюйте ж мене, воїтелі!
       Вам треба — я можу завити,
       Вам треба — я зможу за вітром
       Літерами розгубитись між тител.

                            *  *  *
       Вже вересень згубив останні пелюстки,
       Останнє листя по степах розвіяв,
       Ледь-ледь пройдеться берегом ріки,
       Додолу опустивши довгі вії,
       Кохана осінь. Вірна, ніби смерть,
       Печальна, ніби тінь повечорова, —
       І в холоді зітха сумна діброва,
       І невпізнанна бродить круговерть.
       Моя пораднице на життьовім розпутті,
       Остання хмарка з літньої грози,
       Берізки, в жовті чобітки узуті,
       Згубили чар своєї бірюзи.
       Ставок затих, і бродять довгі тіні —
       Густі тумани чорних чагарів.
       І на воді гусиний крик. Години
       Дождати годі. Ти також згорів.


                         *  *  *
       Ні на що не нарікай з печаллю.
       Рідне і кохане — все мине.
       Все прийми — буттєве й неземне.
       Те, що заховалося за даллю,
       Не поверне більше, не верне
       Ні на шепіт стишеного болю,
       Ні на крик розгойданої мсти —
       Полюби неспокій самоти
       З запахом міцного каніфолю.
       Та в щедротне дивовижних днях
       Голубінь розмріяного поля
       Нам доносить розбуяла воля
       В часових і тембрах і тонах.
                                         Василь Стус