Якось важко писати українською мені стало,бо дуже давно нею не користувалась.Чому?Та  я й того не знаю...Чому я вирішила кинути своє дитіще на російській та прийти до нового щоденника,щоб писати свої брєдні й рідною мовою.

Якось дико та сумбурно в мене виходить.Але я зовсім не про говорити хотіла.

А ось про що...

Я чомусь іноді себе дуже дивую...

Я якийсь на голову бахнутий цинік,а іноді як стрельне щось,що плакати хочеться та проситися на ручки...

Ось той бахнутий день до мене знову прийшов.

І всі мої самодокази,що кохання то є зло!Та й взагалі не то що зло,а штука та любов тупа і незрозуміла...

Чи то тупа я й  незрозуміла,бо чомусь в мене в голові стирчить глибоку у мозці прапорець з написом,що кохання-нема і все то є міф.

Тупий і для тупих.

І шо я таке мелю?

Бо ж сама зависливо задивлюсь на закохані парочки...і може вони й тупі,але чомусь тупою тоді Я себе почуває....

О,це самий брєд із всєх брєдов...

Мабуть українська мова відкрила якийсь таємний відділ мого хворого мозку і я зовсім того...ну кризанулась...

Е-ех...наговрила кучу всяких штук,а хотілось сказати просто ,що кохання хочеться...

А чому захотілось...бо згадала ті часи коли відчувала себе коханою і то є прекрасно.

Як тупо б то не було,але то прекрасно.

І так хочеться вдаритись об землю і хоч на мить повернути то....відчути знову...

Поки ще можу...

[500x375]