Осінь надихає сумувати.
Надихає діставати або фарби, або фотоапарат, або ручку і шматок паперу.
І нехай вже вибачають мені люди, яким, йдучи зі мною по вулиці, час від часу доводиться кричати мені:
- Е-ге-гей!! Ти де зараз? І для кого я тут говорю?!
Така краса навкруги. Невже можна йти, і не помічати?
Невже можна йти, і не намагатися запам"ятати колір кожного листочка на дереві, бо завтра він вже буде іншого кольору?! Невже можна йти між дерев, оповитих туманом, і не відчувати чар, витаючих в повітрі?
Невже можна не сумувати разом з дощем, що йде і йде, і здається, не збирається закінчуватись?
Невже можна не бажати це все відобразити, щоб залишити у пам"яті бодай частинку осені?