Скільки хотіла всього написати… Поки дійшли руки, щоб зайти в щоденник, всі думки кудись розлетілися.
Мені трохи сумно і трохи холодно.
Якась апатія напала, якась байдужість до всього.
Мене покинули. Лише два місяці тому проводжали на поїзд зі сльозами на очах. А потім ще через місяць по телефону дали зрозуміти, що все, кінець, зав’яли помідори. В день мого приїзду пройшли мимо мене і навіть привіт не сказали. А я прислухаюсь до себе і відчуваю, що саме цього я бажала з самого першого дня.
Що зі мною? Тільки в когось виникає до мене симпатія, я зразу ж намагаюсь підрізати її в корінь. Може мені лікуватись вже треба?
Нелька проходу мені не дає, допитуючись, що між нами сталось. Як же їй це все пояснити? Та й навіщо воно їй?
А так все чудово. Вже в Києві. Гуртожиток. Нові знайомства. На блоці весело. Завтра перший учбовий день. Буду думати про навчання, щоб в голову не лізли всілякі неправильні думки.
Вчора гуляли по парку. Познайомились з бродячим псом. Він лоскотно лиже руки, кайфує, коли його гладять і весь час намагається сховати свою голову в тебе на колінах. Згодували йому хліб, який принесли для диких качок.
Життя не втратило своїх фарб. В мені нічого не змінилося. Все як завжди – про що ж тут думати, через що ходити з кислою міною на лиці. А я й не буду. Все у всіх буде добре, так? Все в мене буде так, як я захочу, правда ж?
Вчора я дивилася, як сонце просвічує через темно-зелене листя, на пари, які гуляли парком, на тат і мам з колясками, на маленьку дівчинку в світлому плащику, і дала собі обіцянку, що людину, яка мені сподобається, я більше нізащо не відштовхну. Знову дала собі таку обіцянку.