Боже, чому я роблю все не так? Я вже БОЮСЬ щось робити і щось говорити, бо знову буде не так. Я боюсь навіть дихати. Я гірше слимачка, що забився в свій панцир і боїться звідти виглянути. Як мені це обридло...
Життя прохожить мимо, а в мене замкнуте коло, і я мечуся в ньому. А все що відбувається, відбувається навкруг мене, без участі мене.
Вся проблема в мені. І я розумію це, і не можу нічого з собою зробити.
Я БОЮСЯ ЖИТИ.
А хоч би хтось сказав: так, ти робиш усе правильно, роби так і далі.
Нема нікого.
Зато скільки їх, тих, хто ламає крила, тих, хто плює у душу. А від самих близьких і не чекаєш навіть, а все одно... Відчуваєш себе загнаною тваринкою, яка шукає вихід. І не знаходить. А дім - то зовсім не фортеця. А часом так хочеться прихистку від усієї цієї мерзості, хоч десь.
Невже я дійсно така погана? Поясніть мені це, чому? Я не розумію. Я не знаю вже, чи повставати проти цього, чи змиритись. Бо може й справді я така дрянь?
Якби ви знали, ті, хто все це говорить, як я старалася. Як я кожного дня перемагала себе. Скільки сил це все відбирало в мене, і як я втомилась. Чому ви так нагло ламаєте те, що мені далося такою працею? Я не можу повірити, що я ТАКА!
Я ВТОМИЛАСЬ БОРОТИСЬ.
Я ВТОМИЛАСЬ ТАК ЖИТИ.