До питання про релігійність Хайдеггера...

Мартін Хайдеггер в своїй роботі „Що таке метафізика?” торкається дуже цікавих речей.
Йдеться (не будемо приховувати!) про складні, але хвилюючі метафізичні питання.
Інколи, навіть в повсякденній мові, ми використовуємо такі розумні слова, як буття, суще, тощо. "Як твоє життя-буття?", "все суще на землі потерпає від лиха", тощо. Але не завжди знаємо точний зміст цих слів. Отже, давайте розберемося з поняттями, а потім перейдемо власне до Хайдеггера.

Суще- це те, що стосується сутності речі і відповідає на питання „що це є?” (відповідь – „воно є таким то , або таким –то”). Тобто йдеться про якість речі, те, завдяки чому річ є тим, чим вона є.
Буття стосується існування речі і відповідає на питання „Чи є щось?” (відповідь „ так або ні”).
Отже, „щось є”. Чашка є , стіл є. Слово „є” означає бути. Буття – це більш висока категорія, ніж суще. Це те, що дає можливість бути, те, що дозволяє бути, завдяки чому суще має місце взагалі. Буття – це онтологічна основа сущого. Без буття ми не могли б сказати про суще, що воно є.
Взагалі, це дуже складна проблема, що була поставлена ще в античності. У Арістотеля, як ми пам’ятаємо все суще складається з матерії – ( пасивність, можливість) і форми -( актуальність, дійсність). Фома Аквінський розвиває цю думку. Є прихована сутність, латиною essentia ( в аристотелівській термінології - „потенція”) і є міра вияву цієї сутності - буття, латиною esse (в аристотелівській термінології – „актуальність”). Щоб можливість стала дійсністю потрібен вільний творячий Бог.
Але повернемося до проблеми сущого і буття.
Отже, „щось є”. „Суще є”, завдяки тому, що царина буття є джерелом його існування. Чи можемо ми сказати в строгому смислі, що „ бог є”?
Звісно, ні. Адже, тоді ми його понизили до статусу речі, що належить сущому. „Чашка є, стіл є, любов є, бог є”. Стоп. Ми щойно з бога зробили річ. Як можна сказати, що Бог є, коли він сам є цим абсолютним буттям. Він – джерело того, щоб щось було. Тобто, він - над-суще, він не є нічим з сущого. Не існує жодного явища з сущого, яким би був Бог. Він – над-розумний, ( сказати, що він розумний, означало міряти його людськими мірками), він – надсправделивий, над-милосердний, тощо. Отже – він це те, що лежить поза межами нашого сущого. Він – це ніщо.

На думку Хайдеггера, без висхідної відкритості ніщо, або транценденції немає ніякої самості і ніякої свободи. Ніщо – це умова можливості розкриття сущого як такого для людського буття. Тобто ніщо належить до основи сущого. Ми здатні вступати у відношення з сущим, тобто екзистувати (російською - „экзистировать”), тільки завдяки висунутості у ніщо. І жах - це основний фактор такої висуності у ніщо. Але жах буває лише в рідкісні хвилини нашего життя. На поверхні ніщо в своїй суті від нас затулено, тому що ми даємо собі потонути в сущому. Чим менше ми даємо сущому висковзнути і таким чином побачити суще як таке, в своїй сукупності, тим більше ми опиняємося на буденному, поверхневому рівні буття.
З одного боку, ніщо - це антонім сущого, його заперечення. Але з іншого боку, ніщо належить до буття сущого. „Чисте буття і чисте ніщо - це одне і те ж саме.” [Что такое метафизика?]. Хайдеггер тут погоджується з Гегелем. Саме буття відкривається в транценденції висунутого в ніщо людського буття.
В післямові до роботи „Що таке метафізика?”, Хайдеггер повторює, що ніщо не вичерпується пустим запереченням сущого. І додає, що те, що не є сущим, відкривається нам як дещо таке, що відрізняється від всього сущого, тобто як буття. Ми завжди маємо справу з сущим, і ніколи з буттям. Тобто ніщо, стверджує Хайдеггер, перебуває як буття. Буття є Іншим до всього сущого. Ніщо - це те, чим сущому дається гарантія буття. Без буття, яке відкривається нам в настрої справжнього жаху як ніщо, все суще залишалося би в своїй безбуттєвості (російською - „безбытийности”). Досвід буття дарується жахом, тільки якщо ми через жах перед жахом не відвернемося від голосу буття. Тобто Хайдеггер каже, що ми маємо бути готові до цього жаху, мати певну мужність перед обличчям ніщо. Ми позбавляємо гідності саму хоробрість і мужність, якщо ми принижуємо і недооцінюємо сутнісний жах, який власне і прояснює нам відношення буття до людини.
Слід додати й те, що в роботі „Що таке метафізика?” Мартин Хайдеггер зашифровує, як би це пародоксально не звучало, думки, співзвучні християнській середньовічній філософії. Пауль Тілліх в роботі „Мужність бути” зазначає, що зустріч з Богом- це зустріч з ніщо. Хайдеггер, звісно, прямо не вказує на Бога, але те ніщо, який він описує, сильно нагадує божественну присутність. Адже, остання і може викликати в людині жах. Філософ наголошує на тому, що саме рішучість почути буття, себто мужність перед ніщо і є гарантією того, що людина побачить і зрозуміє: суще є. Дієслово „почути” в попередньому реченні несе у собі величезне смислове навантаження, бо виходить далеко за межі дискурсу екзистенціалістів. Адже в контексті християнської філософії буття, яке промовляє до нас, -це особа Бога, який „вводив сотворене у буття тим, що окликав речі, звертавcя до них, ... розмовляв, промовляв до них; і вони починали бути, тому що буття – це перебування всередині розмови, всередині спілкування” [Аверінцев С. „Софія логос”. c. 487].
Український дослідник О.В. Алєксандрова в роботі „Відчуження як форма розвитку культури” справедливо відмічає, що „німецький мислитель ніби воскрешає ісіхазм (від грецьк. -спокій, мовчання) - вчення, що виникло у Візантії” [c.125]. Йдеться навіть про набагато ширший контекст – Хайдеггер в понятті „ніщо” наслідує концепцію Бога в апофатичному богослов’ї. Грецький філософ і богослов Хрістос Яннарас відмічає, що „ніщо” та досвід мовчання були завжди найвищим моментом в східній апофатиці. У західній негативній діалектиці ніщо і небуття – тотожні. Небуття- це просте заперечення буття, і воно є ніщо.
У східній ж традиції все навпаки. Ніщо – це і є повнота буття. Ніщо – це порожнеча, яка охоплює весь світ, всі речі. В роботі „Мистецтво і простір” Мартин Хайдеггер пише, що порожнеча (рос. „пустота”) походить від дієслова „пустити”, або припустити, допустити. Порожнеча означає збирання (рос. „собирание”). Алєксандрова відмічає, що невипадково на далекому Сході робота німецького філософа „Що таке метафізика” була прийнята з порозумінням, оскільки таке розуміння ніщо збігалося з уявленнями про дао, порожнечу як основу всесвіту. Але повернемося до трактовки ніщо східними отцями Церкви, бо тут є більше підстав для проведення паралелей з концепцією Хайдеггера. У філософії Діонісія Ареопагіта, як ми пам’ятаємо, існує межа між Богом і світом, що полягає в принциповій різниці між існуванням Бога і існуванням світу (детальніше про це див. у роботі Олів’є Клемана „Витоки”). Існування Бога є „сокровенна безмежність”, до якої нікому не вдалось наблизитись. Отже, Бог є вищим за будь-яке визначення. У цьому сенс апофатики. Розмірковуючи про причину всього сущого, Діонісій Ареопагіт писав у „Таємничому богослов’ї”, що вона „...не є тіло, ...ні душа, ні розум, ні сутність, ні вічність, ні час. Вона не належить ні не-сущему, ні сущому, для неї немає імені, її не можна пізнати, помислити, заперечити...” [с. 48]. В апофатиці частка „не” (наприклад, розумний-нерозумний, чуттєвий-нечуттєвий) означає „понад”. Отже, Бог є „понадсуттєва сутність”. Якщо Бог не сприймається ані словом, ані мисленням, то він не може бути предметом пізнання в звичайному розуміні. Він є „ніщо серед неіснуюючого і ніщо серед існуючого” [c.49]. Іншими словами, Бог є вилученим з усього сущого. Думку Діонісія Ареопагіта через декілька століть продовжить інший видатний філософ-богослов Мейстер Екхарт. Для нього сутність Бога- це також Ніщо, Темрява, Безодня. Цим він підкреслює незбагненність та позаобразність Божественної сутності. Паралель з Хайдеггером, як у випадку з Діонісієм Ареопагітом, так і у випадку з Екхартом є очевидною. Отже, йдеться про ніщо, яке відрізняється від сущого, але яке водночас надає цьому сущому буття. Без буття ми не могли б сказати, що суще є. Можна сказати, що для апофатиків Бог (як Ніщо, яке викликає благоговійний жах і трепет) також надає всьому сущему буття. Цікаво відмітити, що шлях пізнання Бога, за Діонісієм Ареопагітом, є шляхом незнання, адже Ніщо не можна пізнати ані за допомогою відчуттів, ані за допомогою інтеллекту. Пізнання починається з очищення (катарсісу) і передує екстазу (виходу за всі межі в деякий священний „морок мовчання”, „морок незнання”). Як ми бачимо, паралелі з думкою Хайдеггера тут небезпідставні, адже для останнього пізнання буття передбачає виступання за межі сущого і висунутість в ніщо, яке є його основою. Для Хайдеггера відкритість ніщо, інтеллектуально неосяжного, можлива лише в стані жаху, (інші екзистенціалісти говорять про пограничні стани „тривоги”, „нудоти”, тощо, які переживає екзистенція у зустрічі з трансценденцією). Цікаво, що й патристічній філософії до таємниці божественного людина приходить також через тоску та відчай, через страждання, через захоплення (замилування) перед таємницею, через священний страх і трепет перед безмірним. Тобто йдеться про ті ж самі „граничні ситуації”. Наприклад, св. Отець Церкви Іоан Златоуст в трактаті „Про незбагненність Бога” зазначає, що, долучаючись до таємниці божественного ніщо, людина відчуває запаморочення (пор. з Хайдеггерівською „моторошністю”). Це запаморочення для Отців є наслідком благоговіння та трепету людини перед Творцем. На нашу думку, про подібне запаморочення від ніщо і пише М. Хайдеггер, не називаючи, однак, це ніщо Богом.

Морозов Андрій.