...
12-02-2007 15:33
к комментариям - к полной версии
- понравилось!
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА І УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,
академік АН України
На духовній і матеріальній культурі українського народу відбилася надзвичайна драматичність його історичного буття. Суть, роль і визначальні етапи еволюції національної культури і національної свідомості і досі залишаються науково не осягнутою сферою об'єктивного вивчення в Україні. Як феномен, українська національна культура, по суті, не досліджувалася українськими вченими. Правда, на початку XX століття, головним чином, у 20-ті роки — в період українського відродження — вчені намагалися розглянути в історичній перспективі формування національної культури як органічної складової становлення нації і національної самосвідомості. Відповідна наукова база була підготовлена попередниками. Це праця Миколи Костомарова «Дві руські народності», опублікована 1861 року на сторінках «Основи», це і «Світогляд українського народу» (1876 р.) І. Нечуя-Левицького, це фундаментальне дослідження Михайла Грушевського — десятитомна «Історія України — Руси» (1848—1937 рр.), його ж «Ілюстрована історія України» (1912 р.), «Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVIII віці» (1912 р.), це і праця Івана Огієнка «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (1918 р.). Крім цих ґрунтовних, як правило, піонерських досліджень історико-культурних явищ і процесів в Україні з'явилося на початку XX століття багато різних статей, які тою чи іншою мірою заглиблення у науковий аналіз висвітлювали важливі аспекти історії української культури. Одне слово, інтенсивно нагромаджувався фактографічний матеріал для синтетичних досліджень, апробувалися теоретичні концепції під кутом зору автономності історико-культурного процесу в Україні.
Сприятливі умови для розвитку української історіографії та української культурології виникли в Україні у 20-ті роки. Як зазначав професор Роман Шпорлюк, «двадцяті роки були єдиним періодом в історії українсько-російських взаємин, коли історія України розглядалася як автономний процес, що розвивався поруч з історією Росії, а не як провінційний або регіональний варіант останньої. Таке трактування історії відповідало формально рівному статусу України й Росії в радянській федерації, як її тоді розуміли».
Тогочасна українська історіографія була авторитетно забезпечена історичною школою М. Грушевського, яка в системі Всеукраїнської академії наук толерантно вживалася з незалежною марксистською українською історіографією на чолі з Матвієм Яворським. Складнішою була ситуація з дослідженням історії української культури, бо такі авторитетні вченікультурологи, як Іван Огієнко і Дмитро Антонович, полишили Україну. А саме приват-доцент Київського університету Іван Огієнко закладав концептуальні положення в багату на факти систему історичного формування національної культури в контексті національно-визвольної боротьби українського народу за власну державність, а отже — і за можливість вільного розвитку своєї культури. В академічній промові у день відкриття Українського Народного Університету в Києві 5 жовтня 1917 року Іван Огієнко наголошував: «Культура наша велика, оригінальна, самостійна, і серед слов'янських народів займає почесне місце, бере одне з перших місць.
Я не міг,— вів далі доповідач,— тут докладно розказати про всю нашу культуру, про все те, що віками утворив талановитий український народ,— я це зроблю на своїх лекціях. Проте вже й з того, що я коротко розказав, можна ясно бачити, що народ з такою культурою повинен мати такі ж самі форми свого державного життя...»
У новій соціально-історичній ситуації необхідно було утвердити в свідомості українців переконання у самобутності національної культури і цим самим висунути вагомий аргумент у боротьбі за здобуття державності України. Тому проблеми контексту української культури, взаємодії різноманітних тенденцій у сфері культури, взаємовпливів тощо не висувалися на передній план. Головним завданням було обґрунтувати національну самобутність української культури, об'єктивно відтворити справжню картину історично-культурного розвитку нації в усій складності його суперечностей, пошуків, боротьби і досягнень.
Прочитаний Іваном Огієнком в Українському Народному Університеті цикл лекцій про українську культуру з'явився в 1918 році окремим виданням і став, по суті, першим систематичним курсом історії культури українського народу.
Ця «коротка історія культурного життя українського народу» промовляла про зумовлену соціально-політичною ситуацією необхідність ідейно-концептуальної корекції добору і викладу явищ і тенденцій у національній культурі. Надія на виборення державності, а звідси — й досягнення необхідних умов для вільного розвитку національної культури, підказувала Іванові Огієнку: необхідно враховувати суспільні настрої і переживання. Тому головний акцент у своїй «короткій історії культурного життя українського народу» він робить на національній самобутності культури, на самостійному «визріванні визначальних тенденцій її розвитку, на доведенні за допомогою численних фактів і документальних свідчень впливу української культури на культуру російську». Цим самим руйнувався стереотип сприйняття української культури як культури похідної від російської, культури залежної і вторинної. Крім того, емоційний стиль викладу був спрямований на підсилення в сприйнятті слухачів і читачів драматичного стану української культури, яка протягом кількох віків не мала нормальних умов для свого розвитку та суспільного функціонування. Через те виборення національної державності є необхідною історичною передумовою і гарантом нормального культурного процесу в Україні. Не випадково Іван Огієнко завершує виклад історії української культури такими емоційними словами: «Тернистим шляхом, згинаючись під важким тягарем чорної недолі, утворили ми свою велику культуру...
Кінчаючи своє сумне оповідання про українську культуру, я з гірким болем запитаю вас: якою ж була б ця культура наша, коли б прямували ми до неї битими шляхами, коли б ми творили її увесь час вільними руками?!..».
Формування нового національно-просвітницького варіанту української культури відбувалося на основі розмежування двох головних протиборних доктрин. Перша: українська культура як культура самобутня зі своїми традиціями і специфічними особливостями розвитку; друга: українська культура як культура, що розвивалася у системі імперської російської культури і є її складовою частиною.
Без обґрунтування і утвердження першої доктрини, витвореної на концептуальному дослідженні не лише всього комплексу культурного буття українського народу, але й історичного формування українського етносу, його політичної історії, важко було порушувати питання про державність України. Тим більше, що суспільно-політична ситуація в Росії внаслідок Лютневої революції 1917 року сприяла виборюванню політичної і культурної автономії України.
Ідея державності України, як гаранта вільного розвитку національної культури, стимулювала прагнення таких провідних культурних діячів, як Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Павлик, Сергій Подолинський та інші, ввести українську культуру в систему західноєвропейської культури, активізувати інтеграцію національних традицій і європейських культурних новацій. Але для цього знадобився саме державний механізм як для захисту, збереження і розвитку національної культури, так і для екстраполяції культурних надбань українського народу в світову культурну систему.
Не випадково вже в 1878 році Михайло Драгоманов у передньому слові до видання «Громади» у Женеві нарікав: «Безперечно, українці багато втратили через те, що в ті часи, коли більша частина других пород людських в Європі закладали свої держави, їм не довелося того зробити. Як там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи по неволі зложена, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі і по своїй волі».
Як бачимо, для Михайла Драгоманова українська державність — це історично визріла потреба зберегти себе в умовах територіального розчленування України і нерівноправного, а на Східній Україні практично неможливого розвитку національної мови і культури, боронити «себе од чужих», спокійно, без втручання сусідів і без декларативного нав'язування імперських доктрин, які деформували культурний розвиток нації, упорядкувати свої справи так, як велить національний обов'язок і як цього потребує сам народ. Мова поки що не йде про систематичний і рівноправний обмін культурними цінностями з сусідами з метою духовного взаємозбагачення — бракує інституційних і правових засад і механізмів такої культурної взаємодії.
Але культурні діячі України, які були з волі історичних обставин і діячами політичними, не чекали сприятливих умов, необхідних для виборення державності України, а організували цілу систему культурно-освітніх закладів, громадських установ, видавництв, журналів... І це в умовах послідовного впровадження валуєвського (1863) і емського (1876) указів, які забороняли друкувати українські книжки і періодику. Українським патріотам удавалося добитися дозволу на видання кількох альманахів і збірок («Громада», 1881, «Рада», 1883, «Херсонський Телеграф», 1886, «Складка», «Ватра», «Нива»), видавати протягом 25 років науковий щомісячник «Киевская Старина», вести наукову роботу в російськомовних університетських центрах України — Києві, Харкові, Одесі, виплекати український театр, проводити послідовну культурницьку роботу серед селян і робітників силами українських громад, які відіграли велику роль у суспільно-політичному житті 70—80-х років XIX ст. Адже за переписом 1897 року в Україні було 76 відсотків жінок. Селяни на 80 відсотків не вміли ні читати, ні писати. Тому для українських культурних діячів було важливо вибороти право на національну освітню систему початкового, середнього і університетського рівнів. У Російській імперії освітня система була спрямована на зросійщення українців, а отже — на денаціоналізацію цілого народу. Тому необхідно було шукати засоби і форми збереження культурних та історичних традицій і готувати нові сили для забезпечення їх розвитку та збагачення.
Ці проблеми поставали не лише перед українським народом, позбавленим державності. Інші слов'янські народи (крім слов'янських, слід згадати литовців, каталонців і бретонців, які добивалися в XIX столітті національної освітньої системи), такі, як білоруси, чехи, поляки, словаки, болгари, серби, перебували у складі багатонаціональних імперій і вимушені були дбати про консолідацію нації, розвивати національний рух на шляху досягнення національної незалежності, одне слово — витворювати необхідний підмурок для вибудови на ньому вимріяного храму державності. У цьому процесі освіта відігравала своєрідну функцію національного самозахисту і була гарантом формування нації і створення національної держави.
«Самооборонна функція освіти для бездержавних національностей висловлювалася на двох рівнях: по-перше, передавати символи якнайбільшій кількості членів групи, щоб забезпечити збереження історичної пам'яті; і, по-друге, виховати нові кадри провідників, тобто інтелігенцію, на плечах яких лежало б завдання передавати національну культуру майбутнім поколінням».
Формування національної свідомості повинно здійснюватися на основі наукового аналізу історичного минулого, історико-культурної та ідеологічної спадщини, національних традицій, міжнаціональних відносин, соціально-економічних процесів.
Передові українські діячі усвідомлювали необхідність наукового охоплення всього комплексу проблем, які поставали в процесі формування національної свідомості і становлення ідеології національного руху. Основну увагу було звернуто на історію України. Інтенсивний розвиток її, як наукової дисципліни, забезпечили у другій половині XIX століття О. М. Лазаревський, О. Я. Єфименко, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський, Д. І. Яворницький. Засноване в 1873 році наукове товариство «Південно-західного відділу російського географічного товариства» об'єднало зусилля українських вчених різних наукових напрямів — істориків В. Антоновича і М. Драгоманова, етнографів П. Чубинського, М. Лисенка, І. Рудченка, мовознавців К. Михальчука і П. Житецького, статистика, соціолога П. Русова, антрополога Ф. Вовка, соціолога і економіста М. Зібера, історика права О. Кістяківського...
Авторитетним свідченням розвитку українознавства на європейському науковому рівні були такі події, як Археологічний з'їзд у Києві в 1874 році, поява в 1873—1878 рр. семитомних праць «під науковим керівництвом П. Чубинського, присвячених історії українського Правобережжя», «Історичних пісень малоруського народа» у 2-х томах, підготовлених В. Антоновичем і М. Драгомановим, наукова діяльність «Історичного Товариства ім. Нестора-Літописця» при Київському університеті, «Історично-філологічного Товариства» при Харківському університеті та «Історично-філологічного Товариства» в Одесі з друкованим органом «Літопис», багатьох «Архівних комісій», праці світового рівня лінгвіста, фольклориста і літературознавця Олександра Потебні.
Поступово і цілеспрямовано українознавство як комплексна наукова дисципліна виходить на європейські наукові рубежі, «втягуючи» в свою орбіту вчених інших країн, і цим самим здобуває належне місце в контексті європейської науки і культури. Велике значення відіграло у цьому процесі входження української культури в систему європейського культурного відродження Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові (1873), яке продовжило на якісно вищому рівні традиції «Руської трійці» (1837) та «Галицько-Руської матиці» (1848). Взагалі, глибоке відчуття історичного взаємозв'язку слов'янських народів, духовної спільності, спорідненості духовної творчості слов'ян, усвідомлення спільності драматичної долі поневолених народів стимулювало процес українського культурно-освітнього відродження. Не випадково вже в першій половині XIX століття в слов'янських країнах перебували Я. Головацький, О. Бодянський, І. Срезневський, які подружилися, листувалися, особисто спілкувалися з такими видатними діячами слов'янської культури, як Я. Коллар, П. Шафарик, В. Караджич, В. Танка, Я. Коубек.
Творилася культурна традиція рівноправного обміну духовними цінностями, прокладалися своєрідні духовні орієнтири для української культури, аби вона входила в інші культурні системи. Тому й викликали велике зацікавлення в слов'янському світі здійснювані членами НТШ наукові дослідження з української та слов'янської філології, літератури і мистецтва, з історії та археології України, з філософії, політики, економіки, права, математики, природознавства, медицини, які друкувалися в «Записках НТШ», в українському літературному місячнику «Літературно-науковий вісник», в інших виданнях його наукових секцій — в «збірниках», «часописах», «матеріалах», в першому на Україні книжковому видавництві «Українсько-руська видавнича Спілка».
Для того, щоб розкрити багатоаспектні передумови і шляхи входження української культури в систему тільки східноєвропейських духовних координат кінця XIX — початку XX століття, необхідно проаналізувати багатогранну діяльність Михайла Грушевського та Івана Франка, Лесі Українки і Михайла Коцюбинського, Олександра Кониського, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Олени Пчілки, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, стан і розвиток театру і драматургії, української музики, образотворчого мистецтва, української преси у Східній Україні та Галичині, і взагалі, аналітично широко розглянути суспільне-політичні та культурно-освітні обставини як на східноукраїнських землях, так і в Галичині, Буковині, на Закарпатті.
Особливої уваги заслуговує культурно-організаторська діяльність митрополита Андрея Шептицького. Лише деякі факти. Пастирський лист від 2 серпня 1938 року на захист культури, архітектурних пам'яток, церковного мистецтва, заснування національного музею у Львові, підтримування творчих поривань Михайла Бойчука і його мистецької школи, маляра Петра Холодного, заснування в 1928 році Богословської Академії, в якій працювали історик церкви і українського права Микола Губатий та історик Іван Крип'якевич, мистецтвознавець Володимир Залозецький, геолог Юрій Полянський, правник Володимир Старосольський, літературознавець Михайло Возняк, географ Володимир Кубійович...
«Тому не було ділянки народного життя, де б він не причинився до її розвою. Просвіта Рідна Школа, Музей, Наукове Товариство ім. Шевченка, гімназії, захоронки, шпиталь — оце хоч здебільша названі ті інституції, які знаходили в ньому свого Добродія»,— зазначає отець Василь Ленцик у статті «Слуга Божий Кир Андрей Шептицький добродій української культури».
Без наукового дослідження культурної діяльності митроплита Андрея Шептицького, без створення історії церкви в Україні, національних релігійних рухів неможливо об'єктивно і всебічно висвітлити еволюцію національно-культурного життя українського народу.
На жаль, ми в Україні лише наближаємося до такого комплексно-панорамного огляду історичного розвитку української культури. Тому не доводиться поки що говорити про те, щоб формування української національної культури розглядати в контексті історичного розвитку культур народів Східної, Центральної і Південно-Східної Європи, серед яких були такі ж, як і українці, бездержавні народи, але які здолали свій специфічний шлях формування нації і національної культури. Для цього необхідно перебороти низку порівняльно-психологічних стереотипів, пов'язаних з формуванням української нації, чітко визначити історико-культурні традиції, які увиразнюють національну самобутність народу, на кожному відтинку історичного буття «поставити» науково обґрунтовані «застереження» від містифікації явищ і подій, їх деформації, здійснюваної на догоду ідеологізованій концепції істориками від влади.
Українська культура має найбільше відправних моментів на шляхах порівняльного аналізу і типологічних узагальнень з культурою білоруського народу, який пережив драматичну долю народу бездержавного, з культурою литовського народу, історія якого, як і українського, пов'язана з двома «державними націями» — польською і російською, ну і, звісно, з історико-культурними традиціями Росії і Польщі. Для розвитку кожної з цих порубіжних культур фактор державності відіграв свою специфічну роль. У найвигіднішому становищі була Росія, у найскрутнішому — Білорусія та Україна. Не слід однозначно позитивно оцінювати державний статус Польщі, яка ні в період князівства Варшавського 1807—1813 рр., ні в період Королівства Польського 1815—1830 рр. із «забезпеченого» «милостивим» російським самодержавством конституційною формою правління не була незалежною державою. Але порівняно з українською культура польського народу перебувала у значно кращих умовах розвитку. Навіть одне те, що у Польщі вищі учбові заклади готували кадри національної інтелігенції рідною мовою, було надійною запорукою неперервності культурного процесу. Не забуваймо, що польська мова побутувала у громадському житті, в судах, армії. Та ще зважте на те, що, на відміну від України, народ якої був поділений між двома імперіями, етнічна територія поляків не виходила за межі однієї багатонаціональної держави. Через те, що український народ перебував у межах двох, а в деякі періоди історії — і п'ятьох суспільно-політичних систем, створення цілісної концепції розвитку української культури є складним завданням. Звісно, доведеться враховувати фактор державності, вірніше, традицій державності, які суттєво впливали на процес формування нації, національної самосвідомості та національної культури. Українська нація формувалася протягом багатьох століть, вибудовуючи національну самосвідомість і потребу державного самовизначення на традиціях державності Київської Русі. І хоча розчленування українських земель між Росією і Польщею, згодом — Росією і Австрійською імперією, гальмувало визрівання нації і формування системи національної культури, все ж таки повністю перекрити прагнення здобути національну незалежність не вдавалося.
Фактор економічної спільності, який, на думку багатьох учених, є визначальним у визріванні нації, для України не був домінантною передумовою. Звісно, це аж ніяк не означає, що можна ігнорувати соціально-економічні параметри суспільного і культурного буття українського народу, які руйнували цілісний етносоціальний організм, розриваючи його між двома імперіями. Головною ідеєю консолідації національних демократичних сил України була ідея державності, незалежності України. І хоча австрійська конституція 1876 року запевняла, що «всі народи держави є рівноправні й кожен народ має непорушне право зберігати й розвивати свою національність і мову», активна полонізація Галичини тривала, необхідних умов для культурно-національного і соціально-економічного розвитку українського народу не було. Про ситуацію у Наддніпрянській Україні годі й говорити. Тому неважко уявити, який успіх мала книга «Україна irredenta» молодого Юліяна Бачинського, яка з'явилася 1895 року і стимулювала оформлення політичної програми Русько-Української радикальної партії. На своєму четвертому з'їзді в Галичині у грудні 1895 року ця партія, до якої належав і 25-річний Юліян Бачинський; поставила перед собою мету «виборення самостійності політичної всему русько-українському народові в Австро-Угорщині й Росії». Автор напрочуд читабельної «України irredenta» переходить до Української соціал-демократичної партії, і ця партія проголошує свою мету: «вільна держава українського люду, українська республіка».
Ці ж політичні цілі ставлять перед собою новоорганізовані в Східній Україні Українська Революційна Партія, Українська Народна Партія, Українська Партія Соціалістів-Революціонерів; заснований на початку першої світової війни емігрантами зі Східної України на території Австрії і Німеччини Союз Визволення України також вважає своєю національною політичною платформою державну самостійність України з формою правління — конституційна монархія.
Як бачимо, кінець XIX — початок XX століть характеризується посиленою політизацією українського життя, усвідомленням того, що політична боротьба за національну незалежність, за власну державність впливає ефективніше, ніж культура, на формування національної свідомості і консолідацію роз'єднаної імперіями нації.
Особлива тривога українських політичних і культурних діячів — це поділена нація. Мав рацію Г. Колонтай, який в «Останній пересторозі Польщі» (1790) писав: «Нема нічого жахливішого, ніж стан нації, яка виявила, що вона гине і втрачає своє ім'я. Цілісна нація, яка потрапила в ярмо деспота, зберігає надію, що колись їй вдасться визволитися завдяки збігові обставин і своїй власній освіті. Но яким способом розділена нація, нація, яка втратила саме своє існування, зможе знову добути свободу? Втративши свою цілісність, вона втрачає свої сили і стає абсолютно байдужою до своєї першопочаткової батьківщини, вона втрачає радісне почуття загального блага, стає абсолютно іншим народом, приймає інші звичаї».
Усвідомлюючи цю загрозу денаціоналізації розчленованої нації, її політики і мислителі свої зусилля спрямували на формування національної свідомості як складової ланки процесу консолідації нації. Визрівання національної свідомості здійснюється на домінанті визначальної національної ідеї як фактора ідейно-політичного. Такою національною ідеєю, спроможною консолідувати розділену націю і охопити усі види свідомості, такі, як політика, мораль, релігія, мистецтво, стала ідея незалежності України, виборювання державності для всього українського народу в його етнотериторіальних межах.
Встане славна мати Україна
Щаслива і вільна
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна.
Не випадково вірш Івана Франка «Розвивайся, ти, високий дубе» став своєрідним гімном-закликом.
Але політична мета не приглушувала боротьби за захист національної культури, за розвиток української мови, літератури і мистецтва, міжнаціональних культурних контактів. Проте українська культура, на жаль, не змогла органічно врости в систему східноєвропейських культур, а отже, не відіграла такої ролі, на яку вона могла претендувати. Брак повної державності, а звідси — державних механізмів забезпечення вільного розвитку національної культури і своєчасної її екстраполяції в світову культурну сферу гальмував сам процес органічного обопільного «перетікання» духовних цінностей, а отже — і гідну її репрезентацію в культурному сузір'ї інших народів.
Аналізуючи драматичну історію національної культури, ми змушені визнати, що саме брак власної держави є першопричиною неповного самовияву національної культури.
Звісно, можна й заперечувати, вірніше, оскаржувати цю тезу, як це робить російський літературознавець С. Шарлаїмова, посилаючись на історично-культурні факти і явища: чехи втратили державність, зазнавши поразки у битві на Білій Горі в 1620 році, та явили світові мислителя, педагога Яна Коменського, Адам Міцкевич зазорів у пору відсутності польської державності... Від себе додамо, Тарас Шевченко відродив національну свідомість в епоху колоніального стану України. Все це так, але чи не доцільно виводити народження виразників національних тривог і поривань з історичної необхідності пробудити дух і національні почуття рідного народу в темні години підневільництва?
Українська культура кінця XIX—початку XX століття зазнала великого впливу цілого комплексу ідей, які сформували і своєрідну національну ідеологію, зорієнтовану на визрівання національної самосвідомості, і відкрили широко двері для динамічного входження в національну культуру європейських літературно-мистецьких жанрів, стилів і напрямів — імпресіонізму, модернізму, декадансу. Не випадково українську літературу на переломі XIX— XX століття наші західні колеги називають «літературою доби модернізму». Але певного оновлення, як це обіцяла духовна атмосфера 20-х років, українська культура не зазнала. Репресії, одержавлення культури, командно-адміністративне втручання в літературно-мистецький процес, поділ культурних цінностей за ідеологічними критеріями, деформація естетичних смаків та ідеалів, спотворення естетичних ціннісних орієнтацій — все це призвело до того, що національна культура не діє як цілісна система. Тому за роки радянської влади й не було створено цілісної концепції розвитку української культури. Більше того, не вдалося навіть видати бодай коротенького курсу з історії української культури. Правда, була спроба створити історичний нарис «Українська культура» за редакцією К. Гуслистого, М. Рильського, С. Маслова, з'явився навіть набірний примірник в 1944 році, але до читача ця праця з історії української культури так і не дійшла.
В умовах декретивно політизованого культурного і наукового життя в республіці, всесилля командно-адміністративної системи, цілеспрямованих ідеологічних приписів і настанов важко було надіятися на створення об'єктивної концепції розвитку національної культури. Через те навіть несміливі наближення до істини, які порушували або ставили під сумнів ідеологізовані постулати — трактування певних історичних явищ, постатей і подій, каралися безжально. Висновок статті Юр. Михайлика «Нове повторення старих помилок» (газета «Радянська Україна» від 22 жовтня 1947 р., № 228) був категоричним: «Випущена книга «Українська культура» не є та книга, що її чекав український радянський читач від наших істориків, від нашої Академії наук. Автори книги на чолі з редакторами К. Гуслистим, С. Масловим, М. Рильським повторили і поглибили ті буржуазно-націоналістичні помилки і перекручення, які викрив Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовиків) України в працях Інституту історії України Академії наук УРСР, в горезвісному «Нарисі української літератури».
Найбільшою вадою концептуального характеру цього історичного нарису була, як наголошувала газета «Радянська Україна», орган ЦК КП(б)У, недооцінка ролі Росії як політичної системи, ролі російської літератури і культури в розвитку української культури. Від авторів і редакторів зажадали повсякчасного (посторінкового!) зазначення домінанти російської культури у формуванні культури українського народу. Навіть така фраза: «Зазнаючи на собі впливу Заходу, культура України в цей період (перша половина XVII століття.— М. Ж.) розвивалась у тісному зв'язку з культурою Білорусії і Великоросії» викликала гнівну реакцію рецензента: «Це — все, що знайшов за потрібне сказати К. Гуслистий про зв'язки двох братніх народів за величезний період історії українського народу».
Основною причиною того, що об'єктивна історія української культури не могла бути створена в умовах владарювання державної історичної ідеології, є наявність власної, сформованої в основних положеннях під час національного відродження в XIX столітті, концепції національної історії. Детально і всебічно обґрунтована у працях М. С. Грушевського, ця концепція українського історичного процесу сприймалася переважною більшістю українських учених як Західної України, так і України Східної.
Звісно, вона була й концептуальною основою багатьох праць, присвячених історико-культурному процесові в Україні, вияву об'єктивного спрямування розвитку культурно-художніх явищ. І хоча автори історичного нарису «Українська культура» за редакцією К. Гуслистого, М. Рильського, С. Маслова жодним словом не засвідчували своєї прихильності до праць М. С. Грушевського, однак не могли у своєму прагненні бодай наблизитися до об'єктивного відображення культурного процесу, не повторити основних положень його історико-культурної ідеології.
Сьогодні відбувається обнадійливий процес реабілітації наукової спадщини Михайла Грушевського і Сергія Єфремова, багатьох тих, хто передчасно пішов з життя, хто не встиг, обірваний на творчому злеті сталінською репресивною системою, реалізувати свої плани, чиї книги і статті німіли в спецфондах, їхні праці сприятимуть відродженню та інтенсивному розвитку української культури, яка повинна бути забезпеченою новою концепцією організації культурного життя в Україні, розробкою програм оновлення і функціонування культури як цілісної системи.
Національна культура нерозривно пов'язана з наукою, мораллю, освітою, вона формує націю, звеличує її і творить їй неповторне духовне обличчя в своєрідному груповому портреті світової цивілізації, Віриться, що буде витворене оригінальне національне духовне обличчя українського народу — його культура як своєрідний організатор національної самосвідомості.
вверх^
к полной версии
понравилось!
в evernote
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,
академік АН України
На духовній і матеріальній культурі українського народу відбилася надзвичайна драматичність його історичного буття. Суть, роль і визначальні етапи еволюції національної культури і національної свідомості і досі залишаються науково не осягнутою сферою об'єктивного вивчення в Україні. Як феномен, українська національна культура, по суті, не досліджувалася українськими вченими. Правда, на початку XX століття, головним чином, у 20-ті роки — в період українського відродження — вчені намагалися розглянути в історичній перспективі формування національної культури як органічної складової становлення нації і національної самосвідомості. Відповідна наукова база була підготовлена попередниками. Це праця Миколи Костомарова «Дві руські народності», опублікована 1861 року на сторінках «Основи», це і «Світогляд українського народу» (1876 р.) І. Нечуя-Левицького, це фундаментальне дослідження Михайла Грушевського — десятитомна «Історія України — Руси» (1848—1937 рр.), його ж «Ілюстрована історія України» (1912 р.), «Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVIII віці» (1912 р.), це і праця Івана Огієнка «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (1918 р.). Крім цих ґрунтовних, як правило, піонерських досліджень історико-культурних явищ і процесів в Україні з'явилося на початку XX століття багато різних статей, які тою чи іншою мірою заглиблення у науковий аналіз висвітлювали важливі аспекти історії української культури. Одне слово, інтенсивно нагромаджувався фактографічний матеріал для синтетичних досліджень, апробувалися теоретичні концепції під кутом зору автономності історико-культурного процесу в Україні.
Сприятливі умови для розвитку української історіографії та української культурології виникли в Україні у 20-ті роки. Як зазначав професор Роман Шпорлюк, «двадцяті роки були єдиним періодом в історії українсько-російських взаємин, коли історія України розглядалася як автономний процес, що розвивався поруч з історією Росії, а не як провінційний або регіональний варіант останньої. Таке трактування історії відповідало формально рівному статусу України й Росії в радянській федерації, як її тоді розуміли».
Тогочасна українська історіографія була авторитетно забезпечена історичною школою М. Грушевського, яка в системі Всеукраїнської академії наук толерантно вживалася з незалежною марксистською українською історіографією на чолі з Матвієм Яворським. Складнішою була ситуація з дослідженням історії української культури, бо такі авторитетні вченікультурологи, як Іван Огієнко і Дмитро Антонович, полишили Україну. А саме приват-доцент Київського університету Іван Огієнко закладав концептуальні положення в багату на факти систему історичного формування національної культури в контексті національно-визвольної боротьби українського народу за власну державність, а отже — і за можливість вільного розвитку своєї культури. В академічній промові у день відкриття Українського Народного Університету в Києві 5 жовтня 1917 року Іван Огієнко наголошував: «Культура наша велика, оригінальна, самостійна, і серед слов'янських народів займає почесне місце, бере одне з перших місць.
Я не міг,— вів далі доповідач,— тут докладно розказати про всю нашу культуру, про все те, що віками утворив талановитий український народ,— я це зроблю на своїх лекціях. Проте вже й з того, що я коротко розказав, можна ясно бачити, що народ з такою культурою повинен мати такі ж самі форми свого державного життя...»
У новій соціально-історичній ситуації необхідно було утвердити в свідомості українців переконання у самобутності національної культури і цим самим висунути вагомий аргумент у боротьбі за здобуття державності України. Тому проблеми контексту української культури, взаємодії різноманітних тенденцій у сфері культури, взаємовпливів тощо не висувалися на передній план. Головним завданням було обґрунтувати національну самобутність української культури, об'єктивно відтворити справжню картину історично-культурного розвитку нації в усій складності його суперечностей, пошуків, боротьби і досягнень.
Прочитаний Іваном Огієнком в Українському Народному Університеті цикл лекцій про українську культуру з'явився в 1918 році окремим виданням і став, по суті, першим систематичним курсом історії культури українського народу.
Ця «коротка історія культурного життя українського народу» промовляла про зумовлену соціально-політичною ситуацією необхідність ідейно-концептуальної корекції добору і викладу явищ і тенденцій у національній культурі. Надія на виборення державності, а звідси — й досягнення необхідних умов для вільного розвитку національної культури, підказувала Іванові Огієнку: необхідно враховувати суспільні настрої і переживання. Тому головний акцент у своїй «короткій історії культурного життя українського народу» він робить на національній самобутності культури, на самостійному «визріванні визначальних тенденцій її розвитку, на доведенні за допомогою численних фактів і документальних свідчень впливу української культури на культуру російську». Цим самим руйнувався стереотип сприйняття української культури як культури похідної від російської, культури залежної і вторинної. Крім того, емоційний стиль викладу був спрямований на підсилення в сприйнятті слухачів і читачів драматичного стану української культури, яка протягом кількох віків не мала нормальних умов для свого розвитку та суспільного функціонування. Через те виборення національної державності є необхідною історичною передумовою і гарантом нормального культурного процесу в Україні. Не випадково Іван Огієнко завершує виклад історії української культури такими емоційними словами: «Тернистим шляхом, згинаючись під важким тягарем чорної недолі, утворили ми свою велику культуру...
Кінчаючи своє сумне оповідання про українську культуру, я з гірким болем запитаю вас: якою ж була б ця культура наша, коли б прямували ми до неї битими шляхами, коли б ми творили її увесь час вільними руками?!..».
Формування нового національно-просвітницького варіанту української культури відбувалося на основі розмежування двох головних протиборних доктрин. Перша: українська культура як культура самобутня зі своїми традиціями і специфічними особливостями розвитку; друга: українська культура як культура, що розвивалася у системі імперської російської культури і є її складовою частиною.
Без обґрунтування і утвердження першої доктрини, витвореної на концептуальному дослідженні не лише всього комплексу культурного буття українського народу, але й історичного формування українського етносу, його політичної історії, важко було порушувати питання про державність України. Тим більше, що суспільно-політична ситуація в Росії внаслідок Лютневої революції 1917 року сприяла виборюванню політичної і культурної автономії України.
Ідея державності України, як гаранта вільного розвитку національної культури, стимулювала прагнення таких провідних культурних діячів, як Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Павлик, Сергій Подолинський та інші, ввести українську культуру в систему західноєвропейської культури, активізувати інтеграцію національних традицій і європейських культурних новацій. Але для цього знадобився саме державний механізм як для захисту, збереження і розвитку національної культури, так і для екстраполяції культурних надбань українського народу в світову культурну систему.
Не випадково вже в 1878 році Михайло Драгоманов у передньому слові до видання «Громади» у Женеві нарікав: «Безперечно, українці багато втратили через те, що в ті часи, коли більша частина других пород людських в Європі закладали свої держави, їм не довелося того зробити. Як там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи по неволі зложена, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі і по своїй волі».
Як бачимо, для Михайла Драгоманова українська державність — це історично визріла потреба зберегти себе в умовах територіального розчленування України і нерівноправного, а на Східній Україні практично неможливого розвитку національної мови і культури, боронити «себе од чужих», спокійно, без втручання сусідів і без декларативного нав'язування імперських доктрин, які деформували культурний розвиток нації, упорядкувати свої справи так, як велить національний обов'язок і як цього потребує сам народ. Мова поки що не йде про систематичний і рівноправний обмін культурними цінностями з сусідами з метою духовного взаємозбагачення — бракує інституційних і правових засад і механізмів такої культурної взаємодії.
Але культурні діячі України, які були з волі історичних обставин і діячами політичними, не чекали сприятливих умов, необхідних для виборення державності України, а організували цілу систему культурно-освітніх закладів, громадських установ, видавництв, журналів... І це в умовах послідовного впровадження валуєвського (1863) і емського (1876) указів, які забороняли друкувати українські книжки і періодику. Українським патріотам удавалося добитися дозволу на видання кількох альманахів і збірок («Громада», 1881, «Рада», 1883, «Херсонський Телеграф», 1886, «Складка», «Ватра», «Нива»), видавати протягом 25 років науковий щомісячник «Киевская Старина», вести наукову роботу в російськомовних університетських центрах України — Києві, Харкові, Одесі, виплекати український театр, проводити послідовну культурницьку роботу серед селян і робітників силами українських громад, які відіграли велику роль у суспільно-політичному житті 70—80-х років XIX ст. Адже за переписом 1897 року в Україні було 76 відсотків жінок. Селяни на 80 відсотків не вміли ні читати, ні писати. Тому для українських культурних діячів було важливо вибороти право на національну освітню систему початкового, середнього і університетського рівнів. У Російській імперії освітня система була спрямована на зросійщення українців, а отже — на денаціоналізацію цілого народу. Тому необхідно було шукати засоби і форми збереження культурних та історичних традицій і готувати нові сили для забезпечення їх розвитку та збагачення.
Ці проблеми поставали не лише перед українським народом, позбавленим державності. Інші слов'янські народи (крім слов'янських, слід згадати литовців, каталонців і бретонців, які добивалися в XIX столітті національної освітньої системи), такі, як білоруси, чехи, поляки, словаки, болгари, серби, перебували у складі багатонаціональних імперій і вимушені були дбати про консолідацію нації, розвивати національний рух на шляху досягнення національної незалежності, одне слово — витворювати необхідний підмурок для вибудови на ньому вимріяного храму державності. У цьому процесі освіта відігравала своєрідну функцію національного самозахисту і була гарантом формування нації і створення національної держави.
«Самооборонна функція освіти для бездержавних національностей висловлювалася на двох рівнях: по-перше, передавати символи якнайбільшій кількості членів групи, щоб забезпечити збереження історичної пам'яті; і, по-друге, виховати нові кадри провідників, тобто інтелігенцію, на плечах яких лежало б завдання передавати національну культуру майбутнім поколінням».
Формування національної свідомості повинно здійснюватися на основі наукового аналізу історичного минулого, історико-культурної та ідеологічної спадщини, національних традицій, міжнаціональних відносин, соціально-економічних процесів.
Передові українські діячі усвідомлювали необхідність наукового охоплення всього комплексу проблем, які поставали в процесі формування національної свідомості і становлення ідеології національного руху. Основну увагу було звернуто на історію України. Інтенсивний розвиток її, як наукової дисципліни, забезпечили у другій половині XIX століття О. М. Лазаревський, О. Я. Єфименко, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський, Д. І. Яворницький. Засноване в 1873 році наукове товариство «Південно-західного відділу російського географічного товариства» об'єднало зусилля українських вчених різних наукових напрямів — істориків В. Антоновича і М. Драгоманова, етнографів П. Чубинського, М. Лисенка, І. Рудченка, мовознавців К. Михальчука і П. Житецького, статистика, соціолога П. Русова, антрополога Ф. Вовка, соціолога і економіста М. Зібера, історика права О. Кістяківського...
Авторитетним свідченням розвитку українознавства на європейському науковому рівні були такі події, як Археологічний з'їзд у Києві в 1874 році, поява в 1873—1878 рр. семитомних праць «під науковим керівництвом П. Чубинського, присвячених історії українського Правобережжя», «Історичних пісень малоруського народа» у 2-х томах, підготовлених В. Антоновичем і М. Драгомановим, наукова діяльність «Історичного Товариства ім. Нестора-Літописця» при Київському університеті, «Історично-філологічного Товариства» при Харківському університеті та «Історично-філологічного Товариства» в Одесі з друкованим органом «Літопис», багатьох «Архівних комісій», праці світового рівня лінгвіста, фольклориста і літературознавця Олександра Потебні.
Поступово і цілеспрямовано українознавство як комплексна наукова дисципліна виходить на європейські наукові рубежі, «втягуючи» в свою орбіту вчених інших країн, і цим самим здобуває належне місце в контексті європейської науки і культури. Велике значення відіграло у цьому процесі входження української культури в систему європейського культурного відродження Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові (1873), яке продовжило на якісно вищому рівні традиції «Руської трійці» (1837) та «Галицько-Руської матиці» (1848). Взагалі, глибоке відчуття історичного взаємозв'язку слов'янських народів, духовної спільності, спорідненості духовної творчості слов'ян, усвідомлення спільності драматичної долі поневолених народів стимулювало процес українського культурно-освітнього відродження. Не випадково вже в першій половині XIX століття в слов'янських країнах перебували Я. Головацький, О. Бодянський, І. Срезневський, які подружилися, листувалися, особисто спілкувалися з такими видатними діячами слов'янської культури, як Я. Коллар, П. Шафарик, В. Караджич, В. Танка, Я. Коубек.
Творилася культурна традиція рівноправного обміну духовними цінностями, прокладалися своєрідні духовні орієнтири для української культури, аби вона входила в інші культурні системи. Тому й викликали велике зацікавлення в слов'янському світі здійснювані членами НТШ наукові дослідження з української та слов'янської філології, літератури і мистецтва, з історії та археології України, з філософії, політики, економіки, права, математики, природознавства, медицини, які друкувалися в «Записках НТШ», в українському літературному місячнику «Літературно-науковий вісник», в інших виданнях його наукових секцій — в «збірниках», «часописах», «матеріалах», в першому на Україні книжковому видавництві «Українсько-руська видавнича Спілка».
Для того, щоб розкрити багатоаспектні передумови і шляхи входження української культури в систему тільки східноєвропейських духовних координат кінця XIX — початку XX століття, необхідно проаналізувати багатогранну діяльність Михайла Грушевського та Івана Франка, Лесі Українки і Михайла Коцюбинського, Олександра Кониського, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Олени Пчілки, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, стан і розвиток театру і драматургії, української музики, образотворчого мистецтва, української преси у Східній Україні та Галичині, і взагалі, аналітично широко розглянути суспільне-політичні та культурно-освітні обставини як на східноукраїнських землях, так і в Галичині, Буковині, на Закарпатті.
Особливої уваги заслуговує культурно-організаторська діяльність митрополита Андрея Шептицького. Лише деякі факти. Пастирський лист від 2 серпня 1938 року на захист культури, архітектурних пам'яток, церковного мистецтва, заснування національного музею у Львові, підтримування творчих поривань Михайла Бойчука і його мистецької школи, маляра Петра Холодного, заснування в 1928 році Богословської Академії, в якій працювали історик церкви і українського права Микола Губатий та історик Іван Крип'якевич, мистецтвознавець Володимир Залозецький, геолог Юрій Полянський, правник Володимир Старосольський, літературознавець Михайло Возняк, географ Володимир Кубійович...
«Тому не було ділянки народного життя, де б він не причинився до її розвою. Просвіта Рідна Школа, Музей, Наукове Товариство ім. Шевченка, гімназії, захоронки, шпиталь — оце хоч здебільша названі ті інституції, які знаходили в ньому свого Добродія»,— зазначає отець Василь Ленцик у статті «Слуга Божий Кир Андрей Шептицький добродій української культури».
Без наукового дослідження культурної діяльності митроплита Андрея Шептицького, без створення історії церкви в Україні, національних релігійних рухів неможливо об'єктивно і всебічно висвітлити еволюцію національно-культурного життя українського народу.
На жаль, ми в Україні лише наближаємося до такого комплексно-панорамного огляду історичного розвитку української культури. Тому не доводиться поки що говорити про те, щоб формування української національної культури розглядати в контексті історичного розвитку культур народів Східної, Центральної і Південно-Східної Європи, серед яких були такі ж, як і українці, бездержавні народи, але які здолали свій специфічний шлях формування нації і національної культури. Для цього необхідно перебороти низку порівняльно-психологічних стереотипів, пов'язаних з формуванням української нації, чітко визначити історико-культурні традиції, які увиразнюють національну самобутність народу, на кожному відтинку історичного буття «поставити» науково обґрунтовані «застереження» від містифікації явищ і подій, їх деформації, здійснюваної на догоду ідеологізованій концепції істориками від влади.
Українська культура має найбільше відправних моментів на шляхах порівняльного аналізу і типологічних узагальнень з культурою білоруського народу, який пережив драматичну долю народу бездержавного, з культурою литовського народу, історія якого, як і українського, пов'язана з двома «державними націями» — польською і російською, ну і, звісно, з історико-культурними традиціями Росії і Польщі. Для розвитку кожної з цих порубіжних культур фактор державності відіграв свою специфічну роль. У найвигіднішому становищі була Росія, у найскрутнішому — Білорусія та Україна. Не слід однозначно позитивно оцінювати державний статус Польщі, яка ні в період князівства Варшавського 1807—1813 рр., ні в період Королівства Польського 1815—1830 рр. із «забезпеченого» «милостивим» російським самодержавством конституційною формою правління не була незалежною державою. Але порівняно з українською культура польського народу перебувала у значно кращих умовах розвитку. Навіть одне те, що у Польщі вищі учбові заклади готували кадри національної інтелігенції рідною мовою, було надійною запорукою неперервності культурного процесу. Не забуваймо, що польська мова побутувала у громадському житті, в судах, армії. Та ще зважте на те, що, на відміну від України, народ якої був поділений між двома імперіями, етнічна територія поляків не виходила за межі однієї багатонаціональної держави. Через те, що український народ перебував у межах двох, а в деякі періоди історії — і п'ятьох суспільно-політичних систем, створення цілісної концепції розвитку української культури є складним завданням. Звісно, доведеться враховувати фактор державності, вірніше, традицій державності, які суттєво впливали на процес формування нації, національної самосвідомості та національної культури. Українська нація формувалася протягом багатьох століть, вибудовуючи національну самосвідомість і потребу державного самовизначення на традиціях державності Київської Русі. І хоча розчленування українських земель між Росією і Польщею, згодом — Росією і Австрійською імперією, гальмувало визрівання нації і формування системи національної культури, все ж таки повністю перекрити прагнення здобути національну незалежність не вдавалося.
Фактор економічної спільності, який, на думку багатьох учених, є визначальним у визріванні нації, для України не був домінантною передумовою. Звісно, це аж ніяк не означає, що можна ігнорувати соціально-економічні параметри суспільного і культурного буття українського народу, які руйнували цілісний етносоціальний організм, розриваючи його між двома імперіями. Головною ідеєю консолідації національних демократичних сил України була ідея державності, незалежності України. І хоча австрійська конституція 1876 року запевняла, що «всі народи держави є рівноправні й кожен народ має непорушне право зберігати й розвивати свою національність і мову», активна полонізація Галичини тривала, необхідних умов для культурно-національного і соціально-економічного розвитку українського народу не було. Про ситуацію у Наддніпрянській Україні годі й говорити. Тому неважко уявити, який успіх мала книга «Україна irredenta» молодого Юліяна Бачинського, яка з'явилася 1895 року і стимулювала оформлення політичної програми Русько-Української радикальної партії. На своєму четвертому з'їзді в Галичині у грудні 1895 року ця партія, до якої належав і 25-річний Юліян Бачинський; поставила перед собою мету «виборення самостійності політичної всему русько-українському народові в Австро-Угорщині й Росії». Автор напрочуд читабельної «України irredenta» переходить до Української соціал-демократичної партії, і ця партія проголошує свою мету: «вільна держава українського люду, українська республіка».
Ці ж політичні цілі ставлять перед собою новоорганізовані в Східній Україні Українська Революційна Партія, Українська Народна Партія, Українська Партія Соціалістів-Революціонерів; заснований на початку першої світової війни емігрантами зі Східної України на території Австрії і Німеччини Союз Визволення України також вважає своєю національною політичною платформою державну самостійність України з формою правління — конституційна монархія.
Як бачимо, кінець XIX — початок XX століть характеризується посиленою політизацією українського життя, усвідомленням того, що політична боротьба за національну незалежність, за власну державність впливає ефективніше, ніж культура, на формування національної свідомості і консолідацію роз'єднаної імперіями нації.
Особлива тривога українських політичних і культурних діячів — це поділена нація. Мав рацію Г. Колонтай, який в «Останній пересторозі Польщі» (1790) писав: «Нема нічого жахливішого, ніж стан нації, яка виявила, що вона гине і втрачає своє ім'я. Цілісна нація, яка потрапила в ярмо деспота, зберігає надію, що колись їй вдасться визволитися завдяки збігові обставин і своїй власній освіті. Но яким способом розділена нація, нація, яка втратила саме своє існування, зможе знову добути свободу? Втративши свою цілісність, вона втрачає свої сили і стає абсолютно байдужою до своєї першопочаткової батьківщини, вона втрачає радісне почуття загального блага, стає абсолютно іншим народом, приймає інші звичаї».
Усвідомлюючи цю загрозу денаціоналізації розчленованої нації, її політики і мислителі свої зусилля спрямували на формування національної свідомості як складової ланки процесу консолідації нації. Визрівання національної свідомості здійснюється на домінанті визначальної національної ідеї як фактора ідейно-політичного. Такою національною ідеєю, спроможною консолідувати розділену націю і охопити усі види свідомості, такі, як політика, мораль, релігія, мистецтво, стала ідея незалежності України, виборювання державності для всього українського народу в його етнотериторіальних межах.
Встане славна мати Україна
Щаслива і вільна
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна.
Не випадково вірш Івана Франка «Розвивайся, ти, високий дубе» став своєрідним гімном-закликом.
Але політична мета не приглушувала боротьби за захист національної культури, за розвиток української мови, літератури і мистецтва, міжнаціональних культурних контактів. Проте українська культура, на жаль, не змогла органічно врости в систему східноєвропейських культур, а отже, не відіграла такої ролі, на яку вона могла претендувати. Брак повної державності, а звідси — державних механізмів забезпечення вільного розвитку національної культури і своєчасної її екстраполяції в світову культурну сферу гальмував сам процес органічного обопільного «перетікання» духовних цінностей, а отже — і гідну її репрезентацію в культурному сузір'ї інших народів.
Аналізуючи драматичну історію національної культури, ми змушені визнати, що саме брак власної держави є першопричиною неповного самовияву національної культури.
Звісно, можна й заперечувати, вірніше, оскаржувати цю тезу, як це робить російський літературознавець С. Шарлаїмова, посилаючись на історично-культурні факти і явища: чехи втратили державність, зазнавши поразки у битві на Білій Горі в 1620 році, та явили світові мислителя, педагога Яна Коменського, Адам Міцкевич зазорів у пору відсутності польської державності... Від себе додамо, Тарас Шевченко відродив національну свідомість в епоху колоніального стану України. Все це так, але чи не доцільно виводити народження виразників національних тривог і поривань з історичної необхідності пробудити дух і національні почуття рідного народу в темні години підневільництва?
Українська культура кінця XIX—початку XX століття зазнала великого впливу цілого комплексу ідей, які сформували і своєрідну національну ідеологію, зорієнтовану на визрівання національної самосвідомості, і відкрили широко двері для динамічного входження в національну культуру європейських літературно-мистецьких жанрів, стилів і напрямів — імпресіонізму, модернізму, декадансу. Не випадково українську літературу на переломі XIX— XX століття наші західні колеги називають «літературою доби модернізму». Але певного оновлення, як це обіцяла духовна атмосфера 20-х років, українська культура не зазнала. Репресії, одержавлення культури, командно-адміністративне втручання в літературно-мистецький процес, поділ культурних цінностей за ідеологічними критеріями, деформація естетичних смаків та ідеалів, спотворення естетичних ціннісних орієнтацій — все це призвело до того, що національна культура не діє як цілісна система. Тому за роки радянської влади й не було створено цілісної концепції розвитку української культури. Більше того, не вдалося навіть видати бодай коротенького курсу з історії української культури. Правда, була спроба створити історичний нарис «Українська культура» за редакцією К. Гуслистого, М. Рильського, С. Маслова, з'явився навіть набірний примірник в 1944 році, але до читача ця праця з історії української культури так і не дійшла.
В умовах декретивно політизованого культурного і наукового життя в республіці, всесилля командно-адміністративної системи, цілеспрямованих ідеологічних приписів і настанов важко було надіятися на створення об'єктивної концепції розвитку національної культури. Через те навіть несміливі наближення до істини, які порушували або ставили під сумнів ідеологізовані постулати — трактування певних історичних явищ, постатей і подій, каралися безжально. Висновок статті Юр. Михайлика «Нове повторення старих помилок» (газета «Радянська Україна» від 22 жовтня 1947 р., № 228) був категоричним: «Випущена книга «Українська культура» не є та книга, що її чекав український радянський читач від наших істориків, від нашої Академії наук. Автори книги на чолі з редакторами К. Гуслистим, С. Масловим, М. Рильським повторили і поглибили ті буржуазно-націоналістичні помилки і перекручення, які викрив Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовиків) України в працях Інституту історії України Академії наук УРСР, в горезвісному «Нарисі української літератури».
Найбільшою вадою концептуального характеру цього історичного нарису була, як наголошувала газета «Радянська Україна», орган ЦК КП(б)У, недооцінка ролі Росії як політичної системи, ролі російської літератури і культури в розвитку української культури. Від авторів і редакторів зажадали повсякчасного (посторінкового!) зазначення домінанти російської культури у формуванні культури українського народу. Навіть така фраза: «Зазнаючи на собі впливу Заходу, культура України в цей період (перша половина XVII століття.— М. Ж.) розвивалась у тісному зв'язку з культурою Білорусії і Великоросії» викликала гнівну реакцію рецензента: «Це — все, що знайшов за потрібне сказати К. Гуслистий про зв'язки двох братніх народів за величезний період історії українського народу».
Основною причиною того, що об'єктивна історія української культури не могла бути створена в умовах владарювання державної історичної ідеології, є наявність власної, сформованої в основних положеннях під час національного відродження в XIX столітті, концепції національної історії. Детально і всебічно обґрунтована у працях М. С. Грушевського, ця концепція українського історичного процесу сприймалася переважною більшістю українських учених як Західної України, так і України Східної.
Звісно, вона була й концептуальною основою багатьох праць, присвячених історико-культурному процесові в Україні, вияву об'єктивного спрямування розвитку культурно-художніх явищ. І хоча автори історичного нарису «Українська культура» за редакцією К. Гуслистого, М. Рильського, С. Маслова жодним словом не засвідчували своєї прихильності до праць М. С. Грушевського, однак не могли у своєму прагненні бодай наблизитися до об'єктивного відображення культурного процесу, не повторити основних положень його історико-культурної ідеології.
Сьогодні відбувається обнадійливий процес реабілітації наукової спадщини Михайла Грушевського і Сергія Єфремова, багатьох тих, хто передчасно пішов з життя, хто не встиг, обірваний на творчому злеті сталінською репресивною системою, реалізувати свої плани, чиї книги і статті німіли в спецфондах, їхні праці сприятимуть відродженню та інтенсивному розвитку української культури, яка повинна бути забезпеченою новою концепцією організації культурного життя в Україні, розробкою програм оновлення і функціонування культури як цілісної системи.
Національна культура нерозривно пов'язана з наукою, мораллю, освітою, вона формує націю, звеличує її і творить їй неповторне духовне обличчя в своєрідному груповому портреті світової цивілізації, Віриться, що буде витворене оригінальне національне духовне обличчя українського народу — його культура як своєрідний організатор національної самосвідомості.
Вы сейчас не можете прокомментировать это сообщение.
Дневник ... | Киевляне - І покажем, що ми, браття, козацького роду! (с) |
Лента друзей Киевляне
/ Полная версия
Добавить в друзья
Страницы:
раньше»