В колонках играет - Ірина Білик - Нас нет

Ніч, ранок, день, вечір... Я було загубила їх... Загубила саму себе... Себе, тебе, нас.. Я дозволила собі заповнити власні мізки думками про інших... Вони були, але жоден з них не зміг тоді замінити тебе... Тоді я ще не хотіла розуміти, що ти був... Був ти, була я... Ми були... Ми вгадували бажання одне одного... Ми кохали... Але для тебе це стало минулим часом надто рано, коли я тільки розправила крила в польоті, коли тільки моїм бажанням стало мало простору... Ти просто довіряв своїм страхам більше, ніж почуттям... Ну й нехай. То твій вибір. Ти просто пішов... Неждано-негадано... Написав такі страшні й такі неправдиві слова... А мені зносило дах... Хотілося вити, кричати, плакати, благати... Але... При тобі я вдала, що все гаразд, ти не мав бачити мої сльози... Думав, сховаєш почуття?.. Дарма... Тоді ще в мені жила надія, але я не намагалась тебе повернути – ти ж сказав...
До тебе я звикла бавитись у симпатію. Думала, не кохатиму нікого. Ти розвіяв ті думки. Ти побавився у взаємність... Двічі... Я ще довго не могла ходити в парк, їздити в поїзді, гуляти львівськими вуличками... Звідусюди повзли тіні минулого, все кричало про тебе, про нас... Я ділилася з друзями своїм болем, але від того ставало ще гірше... Хтось закохувався в мене, і я мусила розірвати дружбу. Може, неправильно, а хто зна, що взагалі добре, а що зле...
Тоді я була переконана, що це кохання... На все життя... Банально... А, може, то просто пристрасть... А яка взагалі різниця?!..
Коли ми побачились знову, ти ховав очі... Ти знову боявся... Ти все життя боїшся...
Дні змінювали ночі... Перші означали для мене необхідність натягати на своє лице усмішку і вдавати, що все добре, життя прекрасне... А ночі – то була можливість побути в собі, пожаліти себе, писати... Тоді це була депресія і сум... А зараз... Мені все одно.. Парадоксально? Не віриш?.. А це правда...
Правда одна – нас нема...

[283x404]