... На землю важкими невблаганними краплями падав дощ; змивав бруд з асфальту й душі; співав свою, нікому не відому досі й неповторну пісню; віддавав себе усього, не залишаючи аніскілечки власного Я. Та байдужі люди не помічали тої жертви й дарунку. Вони ховались, тікали, поспішали, квапились, спотикались. Дощу було сумно. Аж ось – Очі. Таких очей він ніколи не бачив, сумні, як у нього. Ось хто по-справжньому його любить.
... У повітрі пахло зливою. Вона вилізла з ногами на підвіконник й зімнула в пальцях цигарку. Одвічний ритуал. Вона стомилась. Стомилась від пустих балачок, невиконаних обіцянок, байдужих людей, одноманітності. Вона хотіла свята – душі й думок. Вона стомилась від того, що всі не ті й все не так. Їй просто хотілось Очей і тепла.
... Грім. Вона аж підскочила, та в наступну мить усміхнулась й відчула довгождане полегшення. Довго чекала тої благодатної миті, бо тільки вона в цей момент, як ніхто, любила дощ. Погляд ковзав по фігурках внизу, які всі кудись бігли, квапились, спотикались. Як пришвидшена зйомка. Вогник через пелену дощу, й ось їй зовсім кайфово. Вона очищена, душа прагне до нового. Вона знала, десь є Він, і Він теж чекає на неї. А поки її незмінним супутником є дощ, бо тільки йому вона відкрита, він рятує її від байдужості, болю, минулого.
... Свист чайника пробудив її від роздумів. Зараз вона зігріє ще й середину. Ненадовго. Останній погляд вниз, і раптом - Очі. Які нікуди не поспішають, не квапляться, не біжать, вони не бояться дощу. Як і вона. Очі знайшли її. Тепер буде з ким пити чай. Тепер буде кому зігріти зсередини. Надовго...

08.04.2009
[640x480]