Вчора їхав на трамваї від зупанки Пушкіна до Бульвара Центрального. На зупинці стояв старенький дід, років 60-ти на вигляд. Серед всієї маси людей чомусь саме він запав мені в око. Одягнений він був так, як одягався мій покійний дід: старий бриль на голові, якась ситцева сорочка-шведка, старенькі штани і (що найголовніше) сандалі. Таких сандалей зараз вже не знайдеш - їх випускали раніше. Такі - з двомі дірочками по обидва боки носка. Цей дід чомусь підійшов до мене, спитавши чи не дуже я зайнятий. Спочатку я думав, що він п"яниця, бо чого б це він до мене підходив? Але, навіть запаху перегару не було чути. Цей дід у мене запитав, як він виглядає і чи не схожий на бомжа. Я сказав, що ні. тим більше, що люди одягнені по-простому, в зовсім не модні, а тим більше старі речі, викликають в мене більше довіри, ніж пригламурнені модники.
Тоді цей дід почав мені розказувати, мовляв:
Мені 69 років, півтори року тому в мене померла дружина. Живу на Лівому, от і чекаю трієчку. А у школі в мене було шкільне кохання. Не бачилися вде більше сорока років. Днями купував картоплю на Анголенко і зустрів її. Що дивно - ми впізнали один одного. Домовилися зустрітися. Я купив квіти (вона працює на Пушкіна перукарем [якщо чесно, я не бачив 79-тирічних перукарів, але діду повірив ], приїхав до неї нароботу, щоб зустріти). А вона мені з порогу каже: у чому це ти вдягнений? Такі шапки вже ніхто не носить! В сандалях таких тільки бомжі ходять, і взагалі - ти що не міг краще вдягтися? Позориш тепер мене перед колегами... Я кинув квіти в урну...
Поступово дідові на очі нагорталися сльози. В цьому місці підійшов трамвай "трійка" (два своїх трамваї я вже пропустив). Ми сіли і дід продовжив:
- а тоді каже мені вона: "Від тебе й толку в ліжку не буде, вже мабуть не стоїть, і сміялася. А я їй сказав, що після таких слів ні в кого не стоятиме і мовчки вийшов. А вона ж, доречі, мого року - їй теж 69.
Тут я під"їхав до своєї зупинки і вийшов з трамваю. Стояв і дивився, як він рушиьб у напрямку на Запоріжжя-Ліве. Пізніше подумав, що не треба було виходити, бо діду нема з ким і поговорити. а найгірше, що дома його ніхто не чекає. А мене чекали... Ну можна ж було передзвонити і сказати, що запізнюся, мене б зрозуміли. А от діда жалко. Дуже жалко. Ми вчора навіть розридалися трошки з цієї історії, міркуючи, як воно, почути такі слова у 69 років?