Знаєте, що я сьогодні подумав, коли вийшов на двір і побачив, що від вчорашнього сніжного покрову вже майже не залишилося снігу? А подумав я от про що...
Кожна людина, хоча б раз у своєму житті, мріяла стати сніжинкою. Якщо і не мріяла, то на підсвідомому рівні всеодно бажала цього, навіть, хай не явно, але все ж... Сніжинками хотіли стати всі, єдина різниця - якими сніжинками. Хтось хотів стати тою сніжинкою, яка падає на уста коханої людини і залишається там на завжди, танучи; хтось хотів стати вічною сніжинкою в Антарктиді, щоб жити вічно; хтось хотів бути сніжинкою, що зупинилася на найвищій точці міста (приміром - на телевежі), щоб дивитися на всіх звисока; хтось просто хотів бути сніжинкою, яка нічого особливого не значить, просто падає собі з неба на землю, проте робить це віртуозно і красиво, бачачи за своє коротке життя багато цікавого, кольорового, вона сповнена вражень безслідно тане, проте їй нема за чим жалкувати, бо її маленьке життя сповнене вражень; а хтось, хочачи слави, хотів бути сніжинкою, аку б піймали вчені і досліджували в лабораторії, і хай це буде не слава, зате користь тім зацікавленим юннатам; а хтось нічого не хоче, просто бажає вільного і невимушеного падіння. І от ті останні не розуміють, що так не вийде, бо вони (як сніжинки) обов"язково зачепляться за якусь сніжинку іншу, яка буде їхнім вічним другом і не дасть їм отак просто впасти.