Варіантів безліч, мета одна – щоб по голові припинили товктися слони. Так і у нього мета – одна, варіантів її досягнення – безліч.

-Я все ж думаю, що він загнувся, мінімум – у комі лежить.
-А може спить?
-А обід, йому їсти треба, а скоро й ліки приймати. Укол я йому так і не зробила. Страшно людині уві сні укол робити. А як він неадекватно буде реагувати? То будити його їсти?
-Думаю, Піддослідний не образиться, якщо пропустить обід. У нього ж годинника в кімнаті нема. І крім того, жодних нагадувань про їжу – все біле, красиве. Тільки якось там воняє. Памперси йому давно міняли?

Поштовхом до розгадки стала картина на кухні. Там був намальований красивий натюрморт: кілька палок ковбаси накриті буханкою хліба, поряд пляшка коньяку, зліва цибулина, а справа кавун. Не дуже вишукано, проте красиво. Найцікавіше те, що все це було розміщено на скатертині, на столі. Так Піддослідний дізнався, нащо потрібен стіл.
Приблизно п’ять хвилин він його уважно вивчав, як раптом його злякав гуркіт. Гуркіт йшов від холодильника, який щойно ввімкнувся. Піддослідний, мов дитина, пішов на звук. Недалеко від холодильника була ще одна кімната. От там то й було все, що потрібно… Тільки-но він заглянув до невідомих чотирьох стін другої кімнати, як побачив те, що могло вирішити його проблему. Там був стіл, накритий на двох людей, з вином і всякою смакотою, посередині горіла свічка. Причому горіла вона мабуть вже довго, оскільки залишився невеликий недопалок, якого ще вистачить хвилин на десять, не більше. Він не знав що робити з тими приборами, що лежали поряд вже майже холодного борщу. Цікаво, мабуть, їсти борщ при свічах. Як користуватися ложкою Піддослідний теж не знав. Експериментувати не дуже хотілося ще й тому, що не хотілося перевіряти на міцність нерви дядька з дубиною, шоломом і у камуфляжі. Тому потрібен хтось, хто все знає. Оскільки інших людей у хаті не було, Піддослідний приніс дзеркало, поставив його напроти себе. Обов’язково перевірив, чи залишився у ньому той мужик, що сидів там раніше. Він сидів. І мізинець у нього теж був у засохлій крові. Це чомусь стурбувало Піддослідного. На мить він було подумав, що той дядько у дзеркалі і є він, та хіба може таке бути, щоб на себе дивитися від третьої особи? Це ж неможливо. Невідомо чому, та чомусь дзеркало не дуже допомогло у навчанні їсти. Тож вкотре довелося експериментувати, боючись все того ж дядька з резовим дрючком, шоломом і у камуфляжі.
Вже через п’ять хвилин свічка загасла, а борщ було доїдено, хоча, мабуть, більшістю борщу було все заляпано навкруги. Та це не важливо. Він дивувався лише одному – як раніше можна було жити без них і де вони були раніше. Тепер вони, як і задумано Конструктором, одне ціле з ним. Раніше так не було, і він боявся, що так не буде надалі. Тепер він інтуїтивно здогадувався що ними можна робити ще, спробував набити мужику у дзеркалі морду (дивна штука, нам завжди після алкоголю хочеться комусь набити морду), замість того, з мужика посипалось скло, а з рук стала стікати дивна червона рідина. Сам мужик десь подівся.
Тепер він не боявся експериментувати і думати і, навіть, відновлювати. Відновлювати те, що по суті не було втрачене, бо його не існувало, і вигадувати те, чого ніколи не буде, здогадувати про те, про що всі і так знають, всі, крім нього. Та це вже не важливо. Якщо він знає без інструкції, що можна робити ногами, то чому він не зможе здогадатися, що можна робити ними. Він здогадається обов’язково, без жодних інструкцій.

-Ще й досі спить?
-Так, якісь там дивні конвульсії у нього, може допомагають йому ліки?
-Дивно це все якось, не віриться мені. Може він прикидається, щоб швидше випустили?
-Не мели дурниць, душевнохворі не можуть бути такими розумними…

Тепер все буде по-іншому. Тепер у нього є вони – безмежні можливості, він вже склав план подальших дій: спочатку він мав наздогнати минулі роки і зробити все, що зробити не встиг. Отож першим його кроком буде гульня. Він буде довго гратися машинками, якими не грався в дитинстві, принаймні йому так здавалося, тоді він вивчить письмо і буде писати, тоді навчиться курити, пити і ригати, ефектно закладаючи два їх пальця собі в горлянку. Блін, скільки дивних штук можна робити за їх допомогою. Тоді ще треба навчитися показувати фак і дулю. Треба обов’язково. Можна длубатися в носі і стріляти козявками, тільки щоб ніхто не бачив, можна, можна… можна. Та все можна: все, що збреде на розум, можна навіть зробити те, про що він не пам’ятає, але недавно так мріяв. Здійснити який-небудь акт суїциду… але зараз він знайшов їм застосування. Він просто махає ними в різні боки, він бере ними посуд і кидає додолу, трощить хату, яка не є його хатою і у якій він ніколи раніше не був.

-Чим він займався раніше?
-Не казали, сказали лише, що нам воно й не потрібно. Митцем якимсь був, щоб його…
-А до нас як потрапив?
-Та ми його забрали. Сам жив по під’їздах, хворий він душевно, самотній, кажуть неабиякий талант у нього писати і малювати, тільки давно ніхто не бачив як він малює і пише. Самотній він, погано йому…

У кутку кімнати був мольберт. Він звідкись знав що з ним робити, але не знав що робити з ними – зі своїми РУКАМИ, як правильно тримати пензля. Щойно він підійшов до нього, різниці вже не було. Здавалося, хай він хоч зубами візьметься за кисть, вона сама буде малювати. Так це виглядало збоку. В розумі почали з’являтися якісь вірші, а на полотні якісь очі і волосся. Він зрадів, бо нарешті побачив те, що тепер, можливо, змінить його життя. Це щось принесе в його сіру самотність кольорові не самотні квіти. Він малював жінку. От що йому треба було всі ці роки… пензлик, фарби і воля. Тепер так і буде, хочеться вірити.
Звідкись із дверей вже підбігав дядько в камуфляжі, з шоломом на голові і з дрючком у руках. Спочатку дрючком він розтрощив мольберт, а потім хотів завдати удару і самому митцю, але…
-Досить спати, пора прокидатися, обід і так проспали. Пообідаєте, а тоді й ліки приймемо. Ми думаємо, вам стає краще.

Все стало на свої місця. Руки, яким він так дивувався і радів, кудись зникли. І він навіть знав куди. Вони були закинуті назад. Тісно зв’язані у гамівній сорочці. Тому уві сні вони видалися для нього чимось новим. Невже така людина становить велику небезпеку, людина якій треба фарби і папір і… воля. Натомість його знову будуть пічкати якимись ліками, ставити свої експерименти, збільшуючи дозу та змінюючи таблетки, а щовечора видаляти пам'ять, проводячи шокову терапію, промиваючи мозок, проникаючи в ті місця, до яких немає доступу нікому крім автора, який веде архів. І все це буде робитися ними в надії вдало провести експеримент і таки знайти. А шукають вони не що інше, як ліки від самотності, але чи правда, що всіх самотніх треба тримати у гамівних сорочках, вважати небезпечними і годувати пігулками? Може їм потрібна воля, а самотність мине? А хоч і не мине, сумувати, скучати, чекати, страждати, сподіватися… все-одно краще на волі. Принаймні там у людей розв’язані руки і є інші кольори крім білих кольорів палати…