Дуже страшно, але на це чомусь не зверталося уваги. Він не знав як брати ножиці, проте якось взяв їх, і так само не знав, як ними користуватися. Тому кинув їх в стіну. Приємний брязкіт… звук розбитих ножиць. Там такого не можна було собі дозволити. Там, звідки він прийшов. Хоча він не знає звідки прийшов.
Хотілося якомога більше випробовувати ці нові знаряддя. У нього їх ще не було, тепер вони є, і як з ними поводитися? Поводитися можна по-різному, тільки заважають ці довбані нігті. Їх він почав фанатично обгризати. Випльовував шматки їх на підлогу, а з останнього мізинця ніготь трішки підірвався. Було боляче, проте він не знав, що це боляче, бо раніше він не відчував таких прийомчиків. Тому було просто цікаво. Ніготь в крові теж був виплюнутий на підлогу. Тепер вони прийняли більш-менш пристойний вигляд, незважаючи на те, що з мізинця капала кров. Він протяг їх на ту відстань, на яку це було лише можливо зробити. Подивився так ласкаво. Мабуть закохався. Просто так буває завжди з тими речами, які дуже потрібні і про єство яких ти раніше не підозрював. Все було класно, крім одної зачепки. Він не міг згадати геть нічого, навіть підійшовши до дзеркала і подивившись на себе, він нічого не згадав. Він навіть не згадав, що дивиться у дзеркало. Чемно так привітався, але той – у дзеркалі говорив дуже синхронно. Тоді Піддослідний показав тому у дзеркалі їх, як не дивно у того – в дзеркалі були такі самі, навіть кров стікала з мізинця… А схожий він був на месію. Довге немите волосся, нестрижена борода, запалі очі і синці під ними, але синці не набиті, а просто створені часом. Він точно нагадував месію. Водив, може, за собою сорок років людей пустелею, будував плани подальших дій зранку і вдень, а ввечері йому робили шокову терапію і вичищали всі спогади з голови до краплі. З іншого боку він був схожий на олівець. Вдень він писав графітом щось на папері, а ввечері іншим боком стирав все написане. Дивно це все якось…

-Док, він не реагує, проте дихає. Я йому піднесла до морди дзеркало, і воно запітніло.
-Живий... А як же, Піддослідні не можуть навернутися на такому цікавому місці. Він і не знає, що він Піддослідний. Ми ж не хочемо йому зла, правда? Ми хочемо з його допомогою допомогти іншим хворим. Він же хворий, правда?
-Звідки в тебе сумніви? Я хотіла всадити йому шприц морфію і ще ампулу якоїсь бодяги. Але то якось неправильно, треба дивитись йому в очі. Так отримуєш кайф від своєї роботи. Думаю, йому стане краще після моїх уколів, коли проснеться дам йому подвоєну дозу, хай поки що спить собі.
-Думаю, ми некоректно ведемо себе по відношенню до нього. Ти затягла рукава на сорочці?
-Думаю, тобі треба припинити думати…

Коїлося однозначно щось не те. Він ніяк не міг знайти їм нормального пристосування. Та що там пристосування, він не міг знайти в розгардіяжі, що коївся в голові навіть свого імені. Це все не нормально. Якби він міг писати, то писав би всі знайомі йому імена на папері, а потім би читав їх усі і знайшов би те, що найбільше йому пасує.
Підійшовши до трюмо він уважно подивився на стаканчик з кульковими ручками і олівцями. Взяти хоч один з тих предметів було неабияк страшно. Найбільше він боявся невідомого. Що буде з ним, якщо він візьме ручку не так, як всі люди. Він був впевнений, що в такому разі миттю звідкись вискочать спецслужби і вкачають йому неабияких піздюлєй. Але все буває вперше. Вищезгадані піздюлі теж бувають вперше і вперше вони бувають від спецслужб. Тому він діяв так, як йому підказувало серце. Він взяв ручку з зеленою (чомусь до серця припав саме зелений колір) пастою двома руками. Нічого не сталося. Хоча він був переконаний, що в цю мить обов’язково звідкись вискочить хтось у камуфляжі і з резовим дрючком у руках і шоломом на рилі, почне необережно ним махати (не рилом, а дрючком). Махати по нирках, по ребрах, зрештою махати по морді з вигуками: “Не тобі сука, не так ти взяв ручку в свої руки. Получи сука… Знатимеш падло як їх мати. Не було їх раніше і проблем не було. Тепер ми гарантуємо тобі безкоштовні синці з кожним неправильним кроком, сука…” Та всього цього не сталося. Тоді він спробував взяти зелену кулькову ручку однією рукою.
Ви бували коли-небудь в зоопарку, а бо хоч по телевізору бачили, як гамадрила намагається освоїти ремесло письма? Так от, Піддослідний не дуже то й відрізнявся від гамадрили, але лише тому, що їх у нього раніше не було. Тому він ніколи не палив, просто не знає як правильно тримати цигарку, ніколи не пив, не знає як тримати стакан так, щоб було правильно, ніколи не писав, бо він не знає як правильно тримати ручку, їв звичайно завжди, але якось без їх допомоги точно. Тому здавалося, що він і не їв ніколи.
Зелені лінії на столі виходили не рівними і нечіткими. Якісь психологи вже б давно зробили свої висновки поглянувши на них. Їм би і в голову не прийшло, що людина не пам’ятає свого життя. В кіно це все якось по іншому, вони навіть після амнезії пам’ятають якісь імена, можуть вільно курити і точно вміють писати. З цього можна зробити висновок, що ніякої амнезії в нього не було. Просто він таким народився. Народився кілька хвилин тому. Отакий сумний, небритий, забуханий без бухла і дивний, а головне – одягнений. Ті лінії він малював просто по столу, бо не знав для чого винайдено папір і що на папері можна писати. Що він хотів написати чи намалювати невідомо, хоча це й не важливо, бо в нього всеодно нічого не вийшло. Крива лінія, от і все. Дивно як це він здогадався хоч її надряпати.
Це відчуття йому було знайоме точно. У такі часи хтось завжди з’являвся і щось робив. Але не цього разу. Цього разу він самостійний у самостійному світі. Той світ був іншим і головне, що там не було їх. Вони для нього - все. Він безперервно поглядав, чи бува не зникнуть вони кудись так само несподівано, як і з’явилися. Думаю, його відчуття можна порівняти з нашими тоді, коли б у нас з’явився хвіст і пара крил. Що робити з крилами ми б ще здогадалися, а от хвіст… думаю у нас виникли б проблеми. Хоча я переконаний що і хвіст нащось потрібен. Так от, перед ним відкрилися якісь безмежні можливості. Всього чого він хотів досягти тепер досягти можна було. Тільки от чого він хотів? Те, що відчував він, відчували всі. Але як втамувати те, що йому так відоме? Це схоже на те, що в тебе дуже сильно болить голова, а всі таблетки лежать на столі не підписані, перемішані з розтиркою і компресами. Що тоді робити? Можна з’їсти всіх таблеток по одній і здохнуть від якогось передозу, хай тоді лікарі ламають голову від чого саме ти здох, можна їх всі нюхати з надією, що цитрамон ти взнаєш по запаху, можна нічого не робити, натомість лягти і спокійно чекати своєї кончини. Варіантів безліч, мета одна – щоб по голові припинили товктися слони.
Відчуття дотику…