“Якщо у вас раптом з’являється те,
чого ніколи не було, бережіть його,
інакше воно зникне так само несподівано,
як і з’явилося…”


Що це? Звідки воно (вони) взялося? Раніше такого не було. А… може й було, тільки чому про це немає жодних згадок? Як це все пояснити? Стільки запитань і немає жодної відповіді. Це все якось дивно. Схоже чимось на шматок сценарію якогось не дуже вдалого фільму. Є головний герой, є приміщення – знімальний майданчик, є, можливо сценарій, є навіть оператор, можливо, тільки немає пояснень. Це як на екрані: з’являється людина вже дорослою, щось робить, заплутує собі життя, ускладнює життєвий шлях, а ти – глядач, починаєш гадати, чим це все закінчиться, а чому ніхто не гадає, як все починалося, звідки цей довбаний герой взявся, де був зачатий і в якому пологовому будинку був народжений. Гівно якесь. Так сталося і з ним. Він просто отак з’явився невідомо звідки, причому те звідки він з’явився пояснити не міг не те, щоб режисер, цього пояснити не міг навіть він сам. І ще звідки з’явилися вони? Це запитання було найболючішим після того, яке питало: що з ними робити?
На лівій були якісь загоєні порізи на зап’ясті в області вен. Таке враження, що хтось поєднував приємне з корисним, перевіряючи таким чином гостроту скальпеля і міцність жил зап’ястя. На правій були якісь шрами, але не такі, як на лівій. Чимось це нагадувало виведене тату, ім’я якесь чи що.... На обох них були довгі нігті. Такі довгі, що аж почали закручуватися. Але вони були чистими. Це свідчило про те, що цей чоловік не був шахтарем і не вйобував у шахтах, не носив руками вугілля і руду. Хоча, з такими нігтями взагалі він не міг ніким працювати. Найдивніше те, що він не знав що з ними робити. Він не міг згадати, чи робив з ними щось раніше, не міг згадати, чи заважали вони йому, не міг згадати, чи ставали в пригоді колись, не міг згадати, навіть, для чого вони створені. Малі хлопчики граються машинками, тримають їх руками і ялозять ними по підлозі. Він цього не пам’ятав. Якби вони були в нього раніше, то він би теж грався…
На полиці стояла якась маленька пластмасова машинка, він підійшов і роздивився її. Проте не взяв, чомусь. І не взяв він її не тому що заважали довгі чисті нігті, хоча це теж одна з причин, проте головна причина – він не знав як її взяти. Він ніколи, здавалось, не брав таких машинок і не знав як це робиться.

-По моєму, наш Піддослідний склеїв ласти!
-Як склеїв, що зовсім отак?
-Ну не знаю… Він вже лежить більше десяти хвилин і не рухається.
-Може він спить?
-А що, Піддослідні можуть спати? Я думаю нє. Мабуть він помер.
-Спробуй вколоти йому дозу якихось антидепресантів, і не забудь міцніше затягти рукава на гамівній сорочці…
-Добре, так і зроблю. Може збільшити дозу?

Маленькі елементи кімнати різали очі. Давно такого він не бачив, проте розумів, що це не якась там матриця з кіно, просто вже давно він не дивився на речі, і, до того ж, не монотонно-білим кольором. Іншого кольору, нажаль, не було навколо. Не було навколо там. А тут є. А тут все по-іншому. Є коричневі книги, є зелені квіти, є рожеві штори.
Невідомо чому, невідомо як, але з першого ящика у столі він дістав ножиці. Ніколи такого не робив, але зараз, здавалося, ним хтось керував. Прямо як у комп’ютерній грі. Торкатись ящика було дуже страшно. Відчуття дотику…