Люди так влаштовані, що їм постійно чогось жаль. Жаль, що в них немає крил, щоб літати у вільному польоті, як птахи, жаль, що вони не можуть повернути час назад, щоб виправити свої помилки, жаль, що вони не сказали чи не зробили чогось колись і десь, жаль, що не використали свій можливо єдиний шанс для чогось. І всі вони влаштовані так, що ц всіх своїх правдах-неправдах їм треба неодмінно знайти винних. І починається... В усьому винен світ, бо він не досконалий і злий, в усьому винні люди, бо вони не досконалі і егоїстичні, в усьому винна матінка Природа, бо вона не досконала і замість чудової погоди посилає нам сірі будні, в усьому винна пошта, бо вона не досконала і губить листи, у всьому винен час, бо він не досконалий і не може уповільнити та затягнути певну мить, у всьому винні всі, бо вони не досконалі і просто винні. Винні просто так.
А чому у такі часи ніхто не намагається знайти досконалість? Чому не сказати, що світ досконалий, просто я до нього недосконало відношуся, як і до природи, яка робить мені все можливе, щоб урізнобарвити сіре життя. Вона мені дає дощик, дає туман, дає сніжок, а могла б і не паритися - ввімкнути мені постійно сонце і всьо тут. Що б тоді всі сказали, що вона досконала? А час? Він не досконалий? А може навпаки, він не не досконалий, а просто не самостійний, оскільки як і будь-кому, йому треба допомагати! Його треба цінувати і поважати. Використовувати раціонально. Взагалі все людство досконале, оскільки ми думаємо що воно не таке. Це схоже на те, як прекрасне сонце спускається за обрій - всі думають що це досконало, але чи так думає сонце? Воно створює всі можливості, щоб нам було досконало, а про нього ніхто не думає, може лише критикувати.
І так завжди, і так скрізь, і так постійно, і так вже стало звично...


От я зараз і думаю, чи зробив я стільки поганого, що весь цей світ так до мене ставився?