Де ховається життя? Якщо ми живі і живемо зараз, то чому не відчуваємо цього? Невже все так банально-штибово-затаскано-сумно-хуйово-правдиво, що справжнє життя можна відчути лише під час смерті? У такому разі це схоже на алкоголізм, бо коли ти п'єш, то не відчуваєш себе алкоголіком, а коли прокидаєшся зранку, то не знаєш що таке життя до певного періоду. Коли в твоє горло заллється шось міцне і п'янке. Я знаю таких людей. Я знаю й інших людей, які вважають себе борцями. Боряться собі з Вавилоном. Його вони бачать скрізь. Я знаю, що він є. Він є в Україні, Запоріжжі, на кожній вулиці, у кожній квартирі, у кожному серці. Це таке хєрня, що коїться зі мною зараз.

Мої рідні в шоку. В такому віці всі думають про дівок і гульки, а я про те, якою буде моя смерть. Чомусь, щодня я думаю про неї більше, можливо тому, що хочеться відчути життя. Я не вірю в життя після смерті, не вірю в перевтілення душі, не вірю, що коли в хаті хтось помер, то требі завішувати дзеркала, не вірю, що колись я був котом, єнотом, опосумом, мамонтом, Клєопатрою, Цезарем, Гітлером і Наполеоном. У всіх життях (якщо вони були до того) я був дебілом і придурком, який був схильний до суїциду.
Де ховається життя? Я хочу знати де ховається життя. Я не вірю, що під час сексу зароджується життя. Ніколи не вірив в це і не буду вірити. Секс – це смерть. Коли зароджується щось фізично, то щось духовне помирає. Ми не маємо права народжувати когось, бо коли нам хочеться продовжити свій рід, ми не думаємо що буде далі. Звідки беруться наркомани і алкоголіки, нацисти і фашисти, садисти й мазохісти, альтруїсти й похуїсти? Вони не люди – вони духовні скупчення, спец-прошарок суспільства, який шукає собі порятунку.
Я хочу знати одне: де ховається життя? Цікаво, які відчуття, коли ти знаєш, що жити залишилось надовго. Коли ти можеш забити на все: любов, щастя, відповідальність, знання, святість – вони для тебе не існують. Ти їдеш якимось автостопом хуй зна куди, щоб померти безболісно. Тобі пофік на біль, тобі жаль рідних, але вони забудуть. Пройде час і вони забудуть. Внуки взагалі не знатимуть що ти відчував і як ти жив. Я не вірю в життя.
Колись я його відчую. Я знаю, що мене ніхто не спалить як вікінга на плоту, а хоча мені того хотілося б, мені ніхто не покладе на очі срібні монети, щоб розплатитися ними там. Дати хабар дядьку на плоту, щоб він мене перевіз туди, де все добре. У мене не буде срібних монет і я буду бомжувати. Мені там не вистачатиме дечого. Наприклад алкоголю і наркоти, яка б на тому світі замінила мені пухнасті крила. Німб би мені замінили сині запалі очі. Білу рясу – надуті вени. Я б не в кого не питав, де ховається те йобане життя і любов. Я б знав напевне, що їх нема, небуло і не буде. Мене теж не буде, нема і не було. Принаймні, я б так думав.
Я б хотів знати сьогодні й зараз де воно ховається. Мені кажуть, що воно кольорове. Я його бачу сірим і темним, як сонячне затемнення. Я не вірю в кольори і веселку після дощу. Їх нема – це фікція. Справжнє життя відчувають коти, коли їм вводить смертельну дозу ветеринар. Чому? Бо коти й так все бачать чорно-білим, тому, мабуть, коли вони помирають їхня картинка поступово перетворюється в одну сіру масу, як пластилін і пластид. Пластид дає життя. Життя відчувають камікадзе. Вони знають, що вони зомбі які помруть, тому срати вони хотіли на те, скільки кольорів має веселка: сім чи два, бо для них це єдиний колір – сірий. Сірий колір – це життя. Я не хочу бути камікадзе, бо я очікую, що життя мені з'явиться тоді, коли я буду ще живий.
Я б не хотів, щоб мої діти, якщо вони в мене будуть, дивилися на світ моїми очима в моєму віці. Я б хотів, щоб вони були повним моїм синонімом. Я не знаю де життя, бо я робот, який не може плюнути на навчання, рідних і роботу, податися в подорож без копійки грошей і знайти те кончене життя. Я б його шукав і помер в пошуках від раку легень, цирозу печінки і сифілісу, бо я б випоров якусь незнайомку, яка теж шукала життя. Я б не знав як її звати. Я не вірю навіть в ім'я, карму, щастя, фарт, фатум, янгола-охоронця і навіть в себе. Я не вірю в себе і це найсумніше в цій сумній епопеї.
Я знаю, що життя прийде. Прийде кохання. Прийде щастя. Але не до мене і це факт. Вони прийдуть до тих, хто в них вірить. Я ні. Я не вірю в життя так само, як в надію і віру. Блядь, я не вірю в віру. Життя немає, бо ми живемо і навколо нас живі. Життя не треба щоб жити, бо в мене скінчилися мрії. Мені хочеться спати, щоб уві сні побачити те, що бачать вікінги, коли потрапляють у Валхалу. Її немає тому, що вона є.
Я мрію (хоча не вірю в мрії) приєднатися до руху протесту і опору. Рух протесту і опору життю. Боротися і протестувати тому, про що ти не бельмеса не знаєш.
Не вірю в рай, пекло і царство мертвих, бо я живий, хоч як це не сумно. Хоч як не сумно жити...