От стояла на зупнці, читала книжку та подумала собі - а чого я насправді хочу зара?
Чого прагну від самої себе?
Чого думки в моїй голові не вкладаються, як рушники в шафі, тобто так ладно, що їх легко брати та виймати наружу. Може і не вдале порівняння, але ж ...
Таке враження, що іноді шкіра на обличчі натягується від того, що стає з моєю головою.
Єто удел слабіх, кажуть де які...
Якщо б я прочитала сама себе не знаючи себе такою чк я є, (я навчаюсь на філологічному, майже) то точно подумала, що пише якась малалетка, що через тиждень самогогубство вчинить...
А у тій сімій книжці, що я читаю будь де, і навіть на зупинках, пишеться, що в житті кожного хлопця повинна бути дівчина, що навчалась чи вчиться на факультеті філології. У мого колишнього хлопця була я. Та тільки питання хто кого навчав, хто кому справжні речі в житті показував, хто кого до багато чого привчив та до багато чого чисту любов прищепив.
Зара я вже йду сама, йду далі, навчаюсь, читаю, цікавлюсь, слухаю, роблю, дивлюсь, сама знаю що мені треба. а що ні. Але мені його не вистачає. Я зациклююсь на багатьох речах та не знаю, що воно навколо діється... Не те щоб дуже, я намагаюсь урізноманітнювати... Так ось в тому і не вистачає хлопця, що багато чого вже навчився, і продовжує вчитись і мене колись вчив. А таких мабудь більше не роблять... АІ це не діфірамби під балконом у нього, а правда.
Дивишся на тих людей що поряд та думаєшь, як насправді добре, що в тебе є хлопець, хоть і колишній, що навчається на філології. Ми багато чого дали одне одному і від того навіть моторошно.
Мабудь, я хотіла цим інше сказати, але сказала те що є.