Может быть это и не так плохо? Наконец-то я смогу побыть одна. хотя бы немного одна и никто не будет лезть ко мне в душу.
Хотя впринципе, мне сейчас не охота видеть только одного человека - свою сестру. Почему так? Ладно не важно это...
Я вот тут что подумала - наверняка люди, у которых есть настоящие друзья, не любят остоваться одни... Вернее у них нет времени для того, что бы оставаться одним, с ними постоянно кто-то рядом. Хотя, это бред, ведь с таким же успехом можно сказать - у меня есть друзья, но время такое, что мне "удобнее" быть одной. вот она я - одна на работке... Хотя нет, не совсем одна, со мной радиво и мишка, которого подарила Санька... ща буду ей звонить...

Я не знаю, чого мені не вистачає...Давно хотілось зими, давно хотілось, щоб на вулиці лежав сніг, щоб мороз ніжно пробігся по щічках, щоб можна було згадати дитинство та поваляться із друзями в снігу, покидати сніжки, але...
Прийшла зима і все стало, як раніше... Не довподоби холод, не подобається те, що мерзнуть вуха, руки, гупи обвітрюються... Не можна пройти спокійно по вулиці. Люди стають схожі на мурашок, що кудись поспішають, хватають свої маленьки життеві радощі та бігуть до своїх маленьких осель. Найгостріше це видно, коли приходе справжня зима. І навіть посміхаючись соничку у віконичку, тебе не за які ковріжки не витягнеш на вулицю, де прийшла справжня зима!!!
Мабудь так устроєно людство, таке примхливе та вередливе до всього, що вчиняє дискоміорт.

Ну вот, мне наступило 20 лет!
Спасибо всем, кто был рядом в этот день! Кто создал мне этот праздник!
А тем, кто был гадом на моем днеь рождения пусть будет стыдно....
[150x211]

В колонках играет - нумер 486

Здається, мені подобаються чоловіки, що одразу знаходять капці в тебе вдома. Просто вони, якись геть інші. З одного боку їх можна назвати одним дуже вмістним та загальним поняттям - друг. Просто коли до тебе приходить незнайомець додому, тобто той, хто вперше в тебе вдома, то як це друг - він одразу відчуває себе начебто вдома. Це мене і приголомшело!
Жоден з моїх старих знайомих такого не робив! Це начабто і звичайний нормальний жест, а з іншого боку думаеш - чого це він одразу одяг капці?
Ні, ну то ще квіточки, а коли він сидить поряд на канапі та питає в тебе: "Можно сяду по-зручніше?" - таке собі геть не звичне питання. Ти авжеж відповідаєш - так! І він майже лягає на тому дивані!
Такі чоловіки дуже загадкові.
За своєю відкритисттю та постійними розмовами, навіть під час перегляду фільму (чого не навиджу, але в ньому це не дротувало, бо його цікаво слухати), криється щось глибоко-глибоко приховане.
І що дуже пприємно - рідко коли чоловік, обіцяючи відвести тебе зранку на роботу це робить. Бо ці творіння божі. як завжди слабкіше жінок. Тому я встала у 7 та поїхала сама на роботу, а він з сонним голосом повідомив, що проспав. І це нормально для такого "друга".
А ще прикольно в таких чоловіках те, що між вами нічого не було і не буде. Ви можете їхати разом обідати-вечеряти-снідати, дивитись до 4 ранку кино - і нічого не буде!
Це класно!
Отут і розумієш - усі роздуми про друг-чоловік чи друг-жінка перестають існувати! Бо поки я маю впевненість, що це саме так і виглядатиме. Тобто друг, знайомий, добрий приятель.
Таких чоловіків я поважаю. Вони мабудь вже перевились, принайні мені так сдавалось. Тобто знаючи одне одного мало часу, він проявляючи сімпатію не клеється та не натякає на інтим!
Не те щоб від нього я була у безкінченному захвоті, але певною мірою - так. Бо саме такого "друг" я не зустрічала ще.

Настроение сейчас - Жахливе

Я не хочу нового року. я не хочу завтра, я не хочу наступної хвилини, години, секунди.
Час пливе, усе змінюється. але мені конче необхідно все повернути назад! Я скучила за всим, що було навколо! За своїми друзями, що лишились у минулому! Я так сумую за двома людьми, що не можу навіть цього передати!!!!
Мені хотілось би на новий рік загадати, що б вони були поряд зі мною... Може я і не права, але ж... Мені так хочеться повернутися у ті часи, коли нас було багато, коли ми жили, як одна сім"я. Правда, дуже рідко були такі моменти. Все одно хтось когось ненавидів, недолюблював, але ж це все таки було... Мені хочеться пожити життям 19-тирічної дівчинки, а не працювати, мати великі обов"язки, отримувати зарплатню, не бачити із-за того друзів та навіть втрачати їх. Мати зовсім не зрозумілі для них, моїх однолітків, проблеми. Як все це мені набридло... Я не хочу отримувати таку малу плату за те, що я не маю такого собі ще дитячого життя та тих проблем, що у мене були раніше.
Що ж зі мною буде коли мені буде років з 25? Я взагалі залишусь без друзів? Бо навіть зара я втрачаю людей, бо мені часу на них не вистачає...
Я так скоро глуздом поїду!
Я не хочу дорослішати ще більше, як там, у тому житті, все ще гірше, як там друзі так само не розуміють тебе та ображаються, коли ти у суботу та неділю просто не можеш підняти жопу з канапи. Або хочеш побути з батьками та сестрою... Я ніколи не бачила себе у такому житті і думала - та ви що люди, кар"єра та все таке інше це не для мене...
А це взагалі можно назвати кар"єрою - мою працю у тому виданні?
Мабудь я втомилась але зара мені хочеться мати проблеми з інститутом, ходити на пари, не знайомитись з різними "потрібними" дятьками та тьотьками, а мати знайомства з цікавими хлопцями та дівчатами. Розуміти, чому вони так радіють від того, що отримали залік на халяву...
Це смішно, правда, але мені того не вистачає. А я вже просто відвикла від цього, а мені тільки через 25 днів буде 20!
А ще хотілось би не чути сміх своїх однолітків та дурний погляд, який каже - ти важаєш себе розумнішою за нас?
Вони там не були, вони того не бачили та не спробували і я їм того не бажаю!
Тому усіх нормальних людей - з новим роком! Нехай ваше дитинство триває набагато довше ніж моє...
Писи: А я знов у неділю працюю та з кожним днем дорослішаю...

Здається, що часом ти помічаєш те, чого крім тебе ніхто і не хтів би побачити. ось так буває з тими, хто переконує себе в своїй нечемності. Я так насправді думаю, бо часто світ бориться за своїх геніїв! Я би була дуже рада, як би світ насправді помітив де яких людей навколо мене, що є того гідні. Мені здається, що не має більшого нещасття ніж не дооцінювати себе та не цінувати своє справжнє.
Але ось тут, саме тут, виникає питання з ким ми є справжні, а з ким ні? Кому крім себе можна показати то своє справжнє? От так просто, часто граючи, ми руйномо те, чого ще й не було. Бо рідко звикли бути відвертими.
Що стосовно мене, я боюсь відкритись світові, щоб потім отримати черговий удар нижче пояса. Я не стосовно геніїв, а стосовно відкритості та справжності.
Так буває з тими, хто відчував хоч раз, що є дружба та справжне кохання. Мабудь, коли в тебе є справжні друзі. тобі не приходиться мовчати. Але з іншого боку, як раз в таких ситуаціях, коли ти дуже любиш, хочеш захистити людину від проблем та вланих переживань. Бо тоді починаєш себе відчувати егоїстом, як нагружаєш її.
Але я б не хтіла. щоб мої друзі мене берегли, бо власне мені цікаві всі їхні переживання та події.
Ні, я справжня егоїстка, але я насправді люблбю своїх друзів та сумую за ними, бо зі мною вони збільшості справжні! Я люблю своїх чотирьох найкращіх друзів та присвячую їм ці всі слова, бо ви мої генії, справжні та відкриті! Моя Санечка та Нюсічка, Масік і Більчонок.

Вийде ніч у поле звати, та й не помічаючи зірок...
Це щось мені згадалось. Настрій начебто веселий, але чогось не вистачає...
Хочу когось любити... ЛЮБИТИ!!!!!!!!!!!!!!!

Я вчора танцювала та стрибала прямо по калюжам!!
Я такого не робила вже років з п"ятнадцять! А ще танцювала під гребаний амеріканский невмирущій шлягер про різдво!
Це божевілля!
А ще одна людина сказала мені. що би я сама себе не закривала, тому далі буде мій вірш. Це для мене дуже інтимно та особисто, саме тому я на цьому роблю великий акцент!
Час розлуки
Тонкішем за лист моє серце стає,
Бо час не дає йому дихати вільно.
І більше за відстань доріг віддає,
Щоб не сумувати за тобою так сильно.

З великих томів самих ярких чуттів,
Залишилось тільки туга і незрада.
Зриваючи лист із низок почуттів,
Обплескує серце пеплом розради.

Друкую словник із своїх відчуттів,
Із низки тих слів, що хотілось сказати.
А надписи долі нагадають мені,
Літерой першой твоє ім’я написати.

Шепочу: - “люблю”, - до крику, до болю,
Але розумію - ти далеко, не поряд.
Збираючи разом сталеву волю,
Звіряю себе, що люблячи так не говорять.

От стояла на зупнці, читала книжку та подумала собі - а чого я насправді хочу зара?
Чого прагну від самої себе?
Чого думки в моїй голові не вкладаються, як рушники в шафі, тобто так ладно, що їх легко брати та виймати наружу. Може і не вдале порівняння, але ж ...
Таке враження, що іноді шкіра на обличчі натягується від того, що стає з моєю головою.
Єто удел слабіх, кажуть де які...
Якщо б я прочитала сама себе не знаючи себе такою чк я є, (я навчаюсь на філологічному, майже) то точно подумала, що пише якась малалетка, що через тиждень самогогубство вчинить...
А у тій сімій книжці, що я читаю будь де, і навіть на зупинках, пишеться, що в житті кожного хлопця повинна бути дівчина, що навчалась чи вчиться на факультеті філології. У мого колишнього хлопця була я. Та тільки питання хто кого навчав, хто кому справжні речі в житті показував, хто кого до багато чого привчив та до багато чого чисту любов прищепив.
Зара я вже йду сама, йду далі, навчаюсь, читаю, цікавлюсь, слухаю, роблю, дивлюсь, сама знаю що мені треба. а що ні. Але мені його не вистачає. Я зациклююсь на багатьох речах та не знаю, що воно навколо діється... Не те щоб дуже, я намагаюсь урізноманітнювати... Так ось в тому і не вистачає хлопця, що багато чого вже навчився, і продовжує вчитись і мене колись вчив. А таких мабудь більше не роблять... АІ це не діфірамби під балконом у нього, а правда.
Дивишся на тих людей що поряд та думаєшь, як насправді добре, що в тебе є хлопець, хоть і колишній, що навчається на філології. Ми багато чого дали одне одному і від того навіть моторошно.
Мабудь, я хотіла цим інше сказати, але сказала те що є.

Не розумію чого, але грустно, холодно, на все посрати, на все забити. Хочеться слухати сумну музику та плакати. Так тихо, тихо. При цьому сидіти на вікні, курити, пити вино, прямо згорла, а ще темноти та дощу за вікном. Далекі вогники машин шмигають за вікнами, а сльози природи по ту сторону вікна, стікають по стеклу, а мої по моїй щоці...
Це осінь? Це холод? Це самотність?
Важко...
Мені за сьогодні навіть жодного письма не прийшло. ні брешу - одне, від доброго друга. А ще один подзвонив, але у мене була робота. Він мабудь образився та пішов... Не ночувала вдома, а родина і досі не дзвонить спитати я хоч на роботу доїхала.

Прочитала одну фігню і не можу змовчати!
Як люди могуть таке писати, це просто жах...
http://singing-foot.livejournal.com/32396.html
Кому цікаво, читайте...
Я просто ревнесно відношусь до того, що кажуть про людей, які мені дорогі, а ця стаття поза всіх там коментів.
Треба ж думати, що коли текст шефруєшь над ним ще й думати іноді треба. Це моє ставлення...

Останнього часу у мене таке гостре відчуття, що щось повинно статись зі мною, чи з близькими мені людьми. Хоча куди вже далі....
В суботу сидіти на роботі це ублюдство, особливо одному. Особливо, коли не хочеться відсиля кудись там йти, тобто до дому, до друзів, які й так зайняті, а тут ще й ти. Немає хлопця, немає любові, немає радощів, родини нормальної немає, друзів все менше, авжеж самих самих, но... Поряд тільки монітор, купа паперів, робота, колонки з музикою, інет, та все. А ще забула про думки, але якщо їх зараз спробувати матеріалізувати, то не вистачило б й моєї комори офісної....
Сьогодні бачила, як листя само падало в мусорну машину. Подумала, що мабуть то так і треба. І не хочу я вірити. що то збіг обставин. Машина под'їхала, бо жовтому листтю був час. Вона поівезла його на кладовище-мусорку і все. А може вона деревцем помилилась та машина, а може листячко ще повинно було вісити та радіти своєму жовтому вбранню. Боже, що я морожу...
На роботі бардак, в розумі бардак, в почутях бардак, треба щось змінювати...
СЕБЕ?
[700x657]

Спини мене, отямся і отям,
Така любов буває раз в ніколи.
Вона ж промчить над зламаним життям,
За нею будуть бігти видноколи.
Вона ж порве нам спокій до струни,
Вона ж слова поспалює вустами.
Спине мене, спини і схамени,
Ще поки можу думати востаннє.
Ще поки можу, але вже не можу,
Настала черга й на мою зорю.
Чи біля тебе душу відморожу,
Чи біля тебе полум'ям згорю...

Ліна Костенко



Вона просто богиня, справді...
Такого я давно не чула й не читала

А це творіння ще одного генія, здається ми це вчили в школі.
Ось ту і розумієш, що часом, або через час варто перечитівати те що знав, читав, бо світосприйняття залежно від обставин, навколишнього товариства, віку, відношення до ситуації та самої ситуації змінюється. Хоча останнім часом може і дуже часто, але нічого не поробиш. Рік весь, як в коголомоті...


Володимир Сосюра

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

Вчора думала про те, наскільки все залежить від людини? Тобто, що ти можеш сам зробити для себе чи для когось? Скільки часу іде на незрозумілі речі, на звичайну ЛЕНЬ, на пусті розмови...
Коли є мета, треба зробити все і навіть більше, але досягти її! Часто навіть не розуміючи цього, кидаєш все на пів дороги, а потім локті гризеш.
Навіть в кохані треба зуміти зробити максимально більше, аби досягти мети... Бо це почуття, як не любить (цікаво виходить) тих, хто нічого не робе...
Треба робити, творити, йти вперед, а не чекати на розі доріг, піднявши руки верх та тримаючи листівку - "я чекаю на тебе, моє кохання..."

Мені здається чи справді? Я втратила ще одну близьку людину! А ще скоро від мене поїде ще одна близька людиночка, котру я безмежно люблю...
Це щось особисте, але мені так больно від того, що люди залишають мене. Не сказати, що я хочу появи нових, верніше я хочу, але ж тих вони не замінять.
Я втратила ще одного друга...
Він був схожим зі мною всим і коли він пішов з мого життя я це зрозуміла. У нього є багато на то особистих вагомих причин та підстав. А головне є підстави сказати, що я в цьому винна, хоча мені так не хотілось його втрачати. А тепер дуже боюсь ще одного - разом із ним підуть ще... Бо вони його дуже люблють і жаліють.
Мабудь можна сказати, що це страх перед самотністтю, не знаю...
Зара мені просто погано від того, що я знов втратила щось близьке.
Що за стан, що за період в житті?
Я памятаю багато чого з нашого спільного дружнього життя. Там було багато доброго, ні з ким більше це не повториться, нажаль...
Значить так треба...
Треба далі жити та йти за тичиєю, тим паче, що я і не впиралася від цієї втрати, а своїми же руками дала поштовх...
Дура

В колонках играет - Depeshe Mode - My little girl
Настроение сейчас - Не то что бы весело

Почему все вокруг говорят - все будет хорошо.
Ничего не бывает хорошо, когда у тебя самого нет в этом уверености, когда ты просто пытаешься в это поверить, но все тщетно.
А еще когда вокруг ходят слухи и все лезут к тебе в душу и пытаються что-то выяснить, как да что...
Нет, друзья и близкие это инное, а вот люди из вне. Чесно говоря, даже противно...
А если я поверю, что все будет хорошо, если переслушаю, то что говорят. Если буду жить догатками, кто меня потом спасет, когда все это не збудется...
А ведь и спасать то особо не кому.
Кому нужен человек со своими проблемами?
Отзовитесь, расскажу...

[336x345]
Стільки всього треба сказати, що навіть і не знаю з чого треба чи можна почати.
Все, наближається той день, коли де-хто важливий приїде. А сьогодні я домовилась з ще однією укрсуч писакою привезти її до нас. Матера вона, моя дорога Света Поваляєва.
Сьогодні зрозуміла, що я займаючись ось такими справами отримаю надзвичайне задоволення. При чому від усього. Від самого початку цього процесу, тобто домовленність і, мабудь, буду просто в екстазі, коли завтра буду йити по проспекту в 12 км і розклеївати афіші, а потім 18 жовтня, коли він приїде від щасття заплачу.
Сьогоджні задалась питанням - чи не є це звичайним хизуванням?
Мені здається - ні. Бо тут я дотримоюсь не тільки виховання себе, як профі у новій сфері, я борюсь за ідею. Мені подобається те, що я можу стати якоюсь лямкою для зв'язку людини "звичайної" та людини-митця-письменника.
Так, я добре розумію, що для нас це не є досягненням. Один - два ще не показник, але ж є добрий початок!
Думаю, з рештою з цього щось та вийде...
До Харькові, а темпаче до Львова та Київа, нам і рачки не долізти, але ж комусь треба починати цим займатись, нарешті.
Якщо дядькам і тьоткам це не потрібно.
Як прочла в Андрюховича - у нашого народа є нове обличчя. Молодь здатна зробити навіть більше ніж вона собі уявляє!
Так ось я думаю, що він правий, в нас все попереду.
А ще мені дуже приємно, що я в компанії з такими людьми, що ми втрьох йдемо до чогось більше ніж просто сидіти та пити пиво, чим зараз й займаюсь...
Але ж ми митецька чи мистецька (не має значення) агенція "П+Г, без Б", а митці вони такі....

[448x336] Настроение сейчас - bed

Сьогодні перший, найкращий, найтепліший осінній дощ... Я счастлива Чому питаюсь сама в себе - це ж глупо, щасття подібне до болю у вісках та ниття у м'язах, до самого найвисокого почуття, що живе просто в самому внизу мого організму. Розуміння того, що нарешті можна одіти светра та пальто, черевики. Від того тепло... Музика, шалена музика любові... Хочу сісти на край вікна та дивитись на осінь... Люди, ВОНА ПРИЙШЛА Той хто живе там де і я знає, куди потрібно йти завтра зранку, на острів Хортицю бігом, усі і разом! Там жовте лисття, що пахне чиїмось чобітами, що вже давно потрібно викинути в сміття. Жовте лисття, що нагадує свіжий мед та червоне лисття, що схоже на гранат. Я так довго її чекала, вона мені потрібна. Зара відчуття осені живе в мене в душі...

Пользуйся солнышко...
Пользуюсь, но с трудом...
Цем, мой лучший друг
Я не знаю, но мне наверно прийдется писать только тут и постоянно...