За вікнамии було пасмурно і маленький сніжок пролітов приліпаючи до вікон цього затишного кафе, наче просився зайти в середину,та нажаль він відразу на очах танув... Це була маленька кав'ярня, де було мало людей, знаходилась вона ніби то далеко від шумного, метушливого великого міста, хоча вона розміщена в цетрі столиці. Нас було троє, сидячими ми ділилися своїми проблемами дискутували на різні теми і попивали каву по-віденськи з пречудовими тістечками "Шокола де ля тер", лунала спокійна музика в стилі 80-тих, французькою...На деякий час мені здалося,що я взагалі знаходжусь, не в цьому місці,не на цій вулиці, і не в цій країні, і навіть не в цій частині Європи, а десь у Франції в мініатюрному ресторанчику напроти Ейфілевої вежі, це були хвилинні мрії, які розвіялися в мить, запитанням моїх Mon ami. Час летів швидко і вже пора повертатись до дому... Вийшовши звідти все стало на свої місця знову метушня,хаос,і ти не знаєш яку роль ти відіграєш в цьому всьому, воно тобі таке далеке і чуже, незрозуміле і спотворене... Але реальність є реальність... Мені здається, що мрії більш ясніші і зрозуміліші чим те чим живемо ми- люди... Тому маленька порада мрійте щастіше- це надихає жити в своєму маленькому світі