http://varyushkin.livejournal.com/134643.html

Ваша Руна – Ансуз.

[показать] Руна Ансуз — великий получатель, хранитель, трансформатор и выразитель знания, поэзии, магической силы и вдохновения — держатель всей речи. Это влияние (но не давление), оказываемое свыше, духовный дар. Это добрый совет, знак на пути, указующий дорогу или предупреждающий об опасности. Ситуации руны Ансуз кажутся знакомыми и привычными, но весь секрет как раз в том, что действовать в них следует не шаблонно, по-новому. Если вы внимательны и восприимчивы, вы услышите, увидите в, казалось бы, обыденных вещах особые знаки, символы, подсказки, и, расшифровав их, сможете выйти на новый, более высокий уровень осознания, может быть, уловить взаимодействие тех самых архетипов глубинной реальности, на уровне которых оперируют руны.

Пройти тест

Героїчно-трагічні етюди про захисників Вітчизни: УПА

Нас трагедії не лякають,
Знать не знаєм могил повстанських,
У нас брат братові – той же Каїн,
То навіщо тут Авель здався?!
Скільки господи нас упало
По лісах, по криївках, в’язницях
Не уявити, уяви – мало!
Не примариться, не присниться!

Микола Самійленко, з поеми "Дзвони", 1994 року.

Ми не згадуємо про них. Як не згадуємо в будь-який інший день.

Бо їх, ніби, й нема… І немає їхнього офіційного свята. І пам’ять про більшість із них зітліла у волинських чи поліських лісах, донбаських степах чи сибірських ГУЛАГах. Або й не народилася зовсім, - бо не мали вони права навіть на свої справжні імена. Лиш право загинути за Вітчизну.

І якби не політичні електоральні розклади, мало хто б здогадався, що останні з них ще, виявляється, живуть поміж нас.

Але вони були… І, щедро проливаючи свою кров на свою ж землю, вірили, що на ній зійде і зросте нова українська нація – горда і щаслива.

Вони захищали нашу Вітчизну відразу від трьох імперій. Згадаймо про них. Але не в плані цифр, гасел чи закликів.

Полюбляючи різні житейські історії з телесеріалів чи реального життя, ми якось не задумуємось, що ОУН і УПА – це не тільки політика Але й сотні тисяч людських доль, мрій, прагнень. І найвищих "порухів душі", як сказав би поет, - надзвичайно красивих вчинків, красивих життів. І красивих смертей.

Може, колись хтось назве їх подвигами в ім’я нашої Вітчизни. Але зараз це не в моді. І не в політичній, так скать, струї…

Тому вважаємо за обов’язок оприлюднити дійсні історії, зібрані авторами в різний час з розповідей безпосередніх учасників – захисників нашої Вітчизни - воїнів УПА або свідків. Думаємо, - вони варті не одного телесеріалу.

***

Втім, найперше згадаємо Івана Станжура. Він воював за Україну в Радянській Армії.

Пам’ятаєте радянський фільм "Спрага" про бої за Одесу, блокаду німцями міської водокачки і героїзм радянських воїнів при її розблокуванні? І. Станжур – один з реальних прототипів героїв цього фільму. Після страшного поранення в тому бою він залишився без ока, партизанив на Чернігівщині.

На запитання щодо його ставлення до ОУН і УПА відповів, що звичайний радянський воїн, захисник Вітчизни, а не імперії і Сталіна, має ставиться до повстанців з великою пошаною.

Років 5 тому влада навіть не відреагувала на клопотання про присвоєння йому "Героя України". Байдужа до нього і "помаранчева команда".

Ось ми телефонуємо йому, - вітаємо, хворого. Слабкий голос відповідає, що для "списочної" влади вони, ветерани, стали вже непотрібні навіть для показухи… Ні радянські, ні УПівські …

***

…Ось із пам’яті виринає усміхнений образ Данила Шумука, світла йому пам’ять. Кажуть, у книзі рекордів Гіннеса є запис, що саме він – тюремний "чемпіон" світу: загальний "стаж" його польських, німецьких та радянських "відсидок" - 47 років!

Шумук не був націоналістом. Вперше його, члена Комуністичної Партії Західної України, "посадила" влада довоєнної Польщі у "Березу Картузьку". Вдруге, - "перші совіти", які вважали, що західноукраїнські комуністи якісь неправильні. Втретє - вже Гестапо, як "ОУНівція". А потім – десятиліття страшної ГУЛАГівської каторги.

Років 14 тому він розповів про битву УПА з німцями за монастир в Загорові на Волині. "Це були наші українські Фермопіли" - казав він.

Отже, після другої, радянської відсидки "за неправильний комунізм", Шумук прозріває і стає політвиховником ОУН-УПА. Якраз у Загорів у 1943 р. направив його провід ОУН в той період, коли німецькі нацисти кинули на знищення УПА цілі дивізії з танками і авіацією.

Шумук спостерігав, як одна посилена чота УПА до 50 стрільців (чотовий Береза) відбивала атаки кількох німецьких батальйонів. Розповідаючи, він азартно показував, як УПівці раз за разом вибігали з укріплень монастиря і кидали під німецькі танки в’язанки гранат, як обстрілювали їх кілька ворожих літаків.

Пропонували здатися. "Українські повстанці не здаються" - кричали хлопці, співаючи наш гімн.

Німці відступили, втративши всі свої танки, забравши на вантажівках кілька сотень трупів. Поліг і Береза майже зі всіма своїми хлопцями, але кілька повстанців все ж вистояли і перемогли!.

Данило Шумук залишив книгу спогадів про ті бої і про своє мучинецьке життя в ім’я Вітчизни.

Але кому цікава та книга і те життя?

***

До речі, чи читав хоч хтось із розколювачів України на "сорти" чи Схід і Захід спогади керівника українського націоналістичного підпілля на Донбасі Євгена Стахіва "Останній молодогвардієць"? Гестапівці знищили ту потужну мережу за наводкою… агентів НКВД.

Героїзм тих "східняків" у боротьбі за Україну був не менш жертовним, ніж "західняків". Але нам нав’язують інші думки…

***

Ім’я наступного героя нашої розповіді, на жаль, не запам’яталося. Але ніколи не забудеться його страшне обличчя - суцільна рана, навіть після десятиліть. І його коротка страшна розповідь про той випадок.

…НКВДисти вже третю добу штурмували повстанський Читать далее...

Держава, революція та середній клас

"Никто не даст нам избавленья –
Ни Бог, ни царь и ни герой.
Добьёмся мы освобожденья
Своею собственной рукой..."

"Интернационал"


Все тече і все міняється, і тільки Україна, як бичок-переросток, продовжує блукати у трьох соснах "вічних проблем" – вступ до НАТО, російська мова й ОУН-УПА.

І що б не відбувалося в світі – на Близькому Сході ось-ось розпочнеться нова війна (можливо, прелюдія світової), Європою блукає примара "нового Мюнхена". Проходить активний перерозподіл сировинних та інших ресурсів...

А наша напівнація несамовито рве чуби у лютих суперечках – безглуздих і нещадних.

Однак не можна постійно бути країною-спектаклем, країною-гротеском, тому що держави, у яких немає засобів для власного вдосконалення, не мають шансів на самозбереження.

Далі так жити не можна, далі – прірва та геєна вогненна, під акомпанемент стогонів про черговий втрачений історичний шанс.

Для того щоб вибратися з глухого кута, необхідно, насамперед, осмислити суть історичного моменту, усвідомити причини, які у 2004 році породили помаранчевий бунт (і його наслідки).

І, врешті-решт, виявити ті рушійні соціальні сили, що будуть у найближчому майбутньому формувати порядок денний в Україні.

Genaration P і "великий хапок"

З 1991 року Україна розвивалася як симбіотичний продукт здихаючої радянської партійної номенклатури та кооперативно-бандитських пасіонаріїв.

Як казав у 2003 році в одному з інтерв'ю російський філософ Олександр Зинов'єв, "політичну сферу захопили політичні мародери, економіку захопили економічні мародери, ідеологічну сферу – ідеологічні мародери".

Це визначення достатньо точно відбиває характер як російської, так і української національної еліти, що сформувалася в період "великого хапка" початку 90-х. Саме тоді були закладені основи її світогляду та способу життя.

Слід зазначити, що пелевінське Generation Pepsi (далі GP), до якого належить більша частина правлячої еліти, сформувалося в момент зародження в СРСР суспільства споживачів.

Епоха тотального дефіциту та товарного фетишизму залишила невитравний відбиток у свідомості GP. Розвал СРСР і хаос, який прийшов за ним, зацементували основні поведінкові характеристики пепсів.

У мутній воді початку 90-х у великій політиці та бізнесі вижили ті суб'єкти, що грали у "коротку ризиковану гру". Напевно, по-іншому і бути не могло – у найдужчу бурю на поверхні моря завжди плаває багато піни.

Однак проблема "піно-еліти" полягає саме в тому, що вона спливла нагору не за рахунок внутрішнього змісту, а всупереч йому.

Саме тому вчинки та дії наших правителів відрізняються такою непослідовністю для зовнішнього спостерігача, але мають власну логіку, що цілком виправдує їхні дії.

Навряд чи Ахметов або Коломойський стали б мільярдерами, якби не керувалися принципом "тут і зараз".

Навряд чи "великий" газовик Івченко зміг би настільки успішно "захищати" національні інтереси, а заразом побудувати собі "хатинку" у Безрадичах біля резиденції Ющенка, якби не сприйняв призначення в НАК "Нафтогаз" як єдиний шанс, який трапляється раз у житті.

Ось чому Україна – це країна тактичної реальності, де принципово сміються над тим, хто намагається дивитися далі свого носа. Такі індивіди потенційно небезпечні для Системи, що намагається їх маргіналізувати та вивести на максимально безпечну відстань або знищити.

Звісно, життя в тактичній реальності вимагає певних компенсаторних механізмів, які б знімали дивовижний стрес від перебування в стані перманентного ризику.

Оскільки більша частина представників еліти беззмістовна за своєю суттю, то напругу можна зняти, тільки впавши у стан діонісійсько-екстатичного божевілля.

Воно, як правило, досягається за допомогою швидкої їзди (прєвєд БЮТ-депутату Павлу Костенку), масштабних пиятик або оргій у мисливських будиночках з повіями (іноді з сумними наслідками).

І як би не перемішувалася колода влади, у яких завгодно комбінаціях – Ющенко-Янукович, помаранчеві-сині, західники-русофіли і так далі, вся соціальна енергія буде спрямована на задоволення нерозумних апетитів елітних пепсів.

Щодня, щохвилини, щомиті вони будуть розкладати соціальний організм грабунком, прикриваючись при цьому фіговим листочком законів, які самі ж з кондачка приймають у Верховній Раді.

Не дивно, що Україна перетворилася на країну переоцінених цінностей – де чорне стало білим, а біле – чорним. Країну, де щодня, як собаки, під заборами дохнуть від голоду діти, а "піно-еліта" влаштовує телепаніхіду за "безневинно убитим" на "кабанячо-вовчому" полюванні.

Прийшов час ставити діагноз – як персонаж роману Оскара Вайлда, Україна молода та прекрасна зовні, але гнилизна роз'їдає її зсередини.

Для якісного ривка країні потрібна принципово інша еліта, нові змісти та мобілізація нових соціальних груп.

Generation X: чи станемо ми втраченим поколінням

Насамперед, для того щоб картинка світу прояснилася, необхідно маркірувати дійсність і чітко зрозуміти, хто є "Ми", а хто Читать далее...

Как дешифровать новости государственного ТВ

Представьте себе, что злая судьба застала вас в маленькой гостинице, или в незнакомом городе, или на вокзале — словом, там, где нет друзей, телефона, интернета или других способов узнать о происходящих событиях, а телевизор есть. И вы вынуждены смотреть государственное телевидение и пытаться на основании программы «Время» составить представление о том, что происходит в мире. Занятие это неблагодарное, но не полностью безнадежное. Для этого надо знать некоторые алгоритмы по переработке реальности в «Новости-ТВ» и пытаться применить их в обратном порядке.

1. Событие, которого нет

Самое простое, что можно сделать с Событием, — это не упомянуть его вовсе. Вы, увы, не услышите по государственному телевидению о многих вещах, которые в любой стране стали бы поводом для системного и ежедневного скандала.

Вы не услышите о зачистке в станице Бороздиновская. О том, как на набережной Геленджика ОМОН избивал всех, кто попадется под руку.

Этих событий в телевизоре просто нет.

2. Ищите вторую половину

Часто нам сообщают не о самом событии, а о его половине.

Пример. «Газпром» потребовал от «Шелл» продажи доли в «Сахалине-2», и когда условия «Шелл» не устроили «Газпром», замглавы Роскомприроды Олег Митволь заявил об экологических нарушениях в проекте. По телевизору про экологию расскажут, а про то, что она начала нарушаться сразу после неудачных переговоров, — нет.


Другой пример. Сенатор от Башкирии Игорь Изместьев имел поместье напротив резиденции Путина, его шумные вечеринки не нравились президенту. Изместьеву предложили продать участок. Изместьев обратился к Раффайзенбанку с просьбой оценить участок, и тут Роскомприроды опять нашло, что дом Изместьева стоит слишком близко к воде. Про борьбу Роскомприроды против олигарха покажут, а про соседство с президентом — умолчат.

Половинное событие — едва ли не хуже, чем отсутствующее. Половинные события составляют львиную долю наших новостей, они имитируют некую законность жизни. К сожалению, совет тут может быть только один. Следователь, наблюдая преступление, спрашивает, qui prodest — кому выгодно. Следите за новостями, как за преступлениями. Каждый раз спрашивайте: «Кому выгодно?». В половине случаев не ошибетесь.

Помните, однако, что логика не может заменить информацию. Очень часто то, что представляется логичным, является случайным. Не забудьте сэра Йейтса, главу Лондонского статистического общества. Один из корреспондентов ему написал: «Все великие короли династии Тюдоров по имени Генрих умирали в пятницу. Следует ли из этого, что пятница является роковым днем для королей Генрихов?». Великий математик ответил: «Ваша гипотеза не противоречит статистическим данным. Рекомендую продолжать наблюдение».

Я понимаю, что рекомендация относиться к новостям как к преступлениям, несколько экстремальна, однако, увы, это так. Главное отличие преступления от правосудия заключается в том, что правосудие происходит оттого, что… а преступление — для того, чтобы. Правосудие происходит оттого, что не платят налоги, а преступление — для того, чтобы отобрать компанию. К сожалению, почти вся российская политическая жизнь по структуре своей походит на преступление.

3. Событие и гарнир

Отделяйте событие от словесного гарнира. Например, если вам рассказывают о страшной трагедии, когда в вагончике фуникулера в Австрийских Альпах сгорели 155 человек, вам могут сообщить в качестве первой новости, что Владимир Путин выразил соболезнование погибшим, а в качестве второй — рассказать о самом пожаре. При этом рассказ о соболезновании может занять минуту, а рассказ о пожаре — 40 секунд. Понятно, что подсознательно у вас должно остаться, что Путин важнее пожара (ведь на Путина ушла минута, а на пожар — 40 секунд). Отделите событие от гарнира и сами сопоставьте их по важности.

Чаще всего принцип гарнира используется, когда речь идет о международных новостях. Если нам сообщают об очередной склоке на Ближнем Востоке, нам обыкновенно сообщают и о том, какую инициативу при этом выдвинула Россия. Внимательно следите за словами: ключевое слово не «выдвинуто» и не «обсуждается», а «была принята». Выдвинуть инициативу может каждый, даже дядя Вася. Обсуждать инициативу дяди Васи тоже будут — около магазина, на троих. Вопрос в том, чтобы инициатива была принята, а вот этого с российскими инициативами как-то не случается.

Очевидно, что страна, которая каждый раз выдвигает инициативу, которую никто и никогда не принимает, похожа на пожилого владельца двух акций, который на собрании акционеров «Газпрома» ставит вопрос о смене председателя правления. Жене вечером за чаем он, конечно, расскажет о своей инициативе, но, кроме жены и детей, о его инициативах никто не знает.

4. Требуйте продолжения!

Любое настоящее событие имеет продолжение. Не то пиар-акция: она не имеет продолжения. Поэтому, когда вам объявили о каком-то громком событии, внимательно ждите продолжения. Иногда по одному его отсутствию можно утверждать, что и Читать далее...

Крила

Новорічна казка)



Через ліс-переліс,

через море навкіс

Новий рік для людей подарунки ніс:

Кому — шапку смушеву,

кому — люльку дешеву,

Кому — модерні кастети,

кому — фотонні ракети,

Кому — солі до бараболі,

кому — три снопи вітру в полі,

Кому — пушок на рило,

а дядькові Кирилові — крила.



Був день як день, і раптом — непорядок,

Куфайку з-під лопаток як ножем прошило.

Пробивши вату, заряхтіли радо,

На сонці закипіли сині крила.

Голодні небом, випростались туго,

Ковтали з неба синє мерехтіння,

А в дядька в серпі — туга,

А в дядька в серці — тіні.

(Кому — долю багряну,

кому — сонце з туману,

Кому — перса дівочі,

кому — смерть серед ночі,

Щоб тебе доля побила,

а Кирилові, прости Господи,—

крила).



Жінка голосила: «Люди як люди.

їм доля маслом губи змастила.

Кому — валянки,

кому — мед од простуди,

Кому — жом у господу,

а цьому гаспиду,

прости Господи,— крила?!»



Так Кирило до тями брів,

І, щоб мати якусь свободу,

Сокиру бруском задобрив,

І крила обтяв об колоду.

Та коли захлинались сичі,

Насміхалися зорі з Кирила,

І, пробивши сорочку вночі,

Знов кипіли пружинисті крила.

Так Кирило з сокирою жив,

На крилах навіть розжився —

Крилами хату вшив,

Крилами обгородився.

А ті крила розкрали поети,

Щоб їх муза була небезкрила,

На ті крила молились естети,

І снилося небо порубаним крилам.

(Кому — нові ворота,

кому — ширшого рота,

Кому — сонце в кишеню,

кому — дулю дешеву,

Щоб тебе доля побила,

а Кирилові — не пощастить же

отак чоловікові! — крила).

Иван Драч (с)

http://community.livejournal.com/nashi_ditky/

On the Circuit

Among pelagian travelers,
Lost on their lewd conceited way
To Massachusetts, Michigan,
Miami or L.A.,

An airborne instrument I sit,
Predestined nightly to fulfill
Columbia-Giesen-Management's
Unfathomable will,

By whose election justified,
I bring my gospel of the Muse
To fundamentalists, to nuns,
to Gentiles and to Jews,

And daily, seven days a week,
Before a local sense has jelled,
From talking-site to talking-site
Am jet-or-prop-propelled.

Though warm my welcome everywhere,
I shift so frequently, so fast,
I cannot now say where I was
The evening before last,

Unless some singular event
Should intervene to save the place,
A truly asinine remark,
A soul-bewitching face,

Or blessed encounter, full of joy,
Unscheduled on the Giesen Plan,
With, here, an addict of Tolkien,
There, a Charles Williams fan.

Since Merit but a dunghill is,
I mount the rostrum unafraid:
Indeed, 'twere damnable to ask
If I am overpaid.

Spirit is willing to repeat
Without a qualm the same old talk,
But Flesh is homesick for our snug
Apartment in New York.

A sulky fifty-six, he finds
A change of mealtime utter hell,
Grown far too crotchety to like
A luxury hotel.

The Bible is a goodly book
I always can peruse with zest,
But really cannot say the same
For Hilton's Be My Guest.

Nor bear with equanimity
The radio in students' cars,
Muzak at breakfast, or--dear God!--
Girl-organists in bars.

Then, worst of all, the anxious thought,
Each time my plane begins to sink
And the No Smoking sign comes on:
What will there be to drink?

Is this my milieu where I must
How grahamgreeneish! How infra dig!
Snatch from the bottle in my bag
An analeptic swig?

Another morning comes: I see,
Dwindling below me on the plane,
The roofs of one more audience
I shall not see again.

God bless the lot of them, although
I don't remember which was which:
God bless the U.S.A., so large,
So friendly, and so rich.

Мы шли вперед, пытаясь угадать

последний шаг от смерти до рассвета,

а у людей есть гнусная примета:

за то, что не похоже - убивать.

Что им, как мотылькам на огонек,

все забывая в яростной минуте

они творят не лучшее по сути

и от того их мир так одинок.

Уйти, сбежать, укрыться от судьбы;

такое племя коротко живущих..,

почти как мы - весьма не мало пьющих,

но быстро упакованных в гробы.

Так право петь - в последний путь, бродяга;

тех, кто за ликами не видят лиц

и строят свое счастье без границ

в бесплотном месиве надежды на награду.

(c)Джем

Якийсь вітер низький
жене стебла соломи
понад глибокі стежки,
повні утоми.

Повз ріку з кучерявим склом,
повз човенці червоні,
де попасом землю теплом
продихали коні.

Попри мертвий давно живопліт
далі — зречено — плинко…
Чути голос, шепоче услід:
прощай, соломинко

Іван Малкович, "Соломинка"

Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —

щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.

Іван Малкович, "Із янголом на плечі"

Голгофа Лесі Гонгадзе

Останніх півроку телефон у помешканні Лесі Гонгадзе майже мовчить. Їй не телефонує ані Олександр Мороз, який маніпулює справою Гонгадзе лише в час передвиборчих баталій, ані Юлія Тимошенко, яка так артистично на людях вміє «поспівчувати» матері, ані Президент Віктор Ющенко, який на увесь світ пообіцяв у 2005 році покарати винних у вбивстві журналіста і розслідувати справу, що ганьбить усю Україну. Екс - головний міліціонер України Юрій Луценко тільки зараз почав згадувати про вбивство журналіста. Мовчить і мер Києва Леонід Черновецький, який під час передвиборчої кампанії пропонував пані Лесі трикімнатну квартиру у столиці.

Мати журналіста від такої пропозиції відмовилась, як уже більше 6 років відмовляється від будь - яких подачок від політиків і владців. Їй від них нічого не потрібно. Їй би лише одне знати: біля кого її, матір, мають колись поховати…

Леся Гонгадзе мешкає у комунальній квартирі у центрі Львова, яку придбала кілька років тому завдяки львівським журналістам. Ті присудили її синові премію розміром 10 тисяч гривень, а ще коштів на придбання кімнатки додав брат.

Її помешкання - це нині єдина схованка пані Лесі від усіх і усього. По один бік тоненької стіни мешкає сусід, у якого трапляються часті напади білої гарячки, по другий - теж якийсь пияк. Маленька кухонька, яка ще й служить ванною, веде у кімнатку. Опалення у квартирі немає. У сильні морози пані Леся гріє цеглу, потім несе її у ліжко. Так і гріється. Жартує, що це давній спосіб для лікування хворих кісток.

Меблі пані Лесі дали добрі люди. Старий рояль і креденс, канапа, столик і шафа створюють атмосферу давньої галицької родини, з якої і походить пані Леся. А родина Корчаків знана у Львові з 14-го століття…Пані Леся з охайністю і притаманною їй жіночою господарністю уміє створити затишок для тих друзів, які переступають поріг її помешкання. Вона чудово готує українські та грузинські страви, варить справжню львівську каву, а ще обов’язково пригостить гостя шарлоткою. Ця жінка, яка стільки років бореться з сильними світу цього, вміє дивувати своєю поставою і гідністю, вміє виглядати скромно і водночас зі смаком, вміє носити капелюшки і перешивати собі шубу…

Вона терпляче пройшла (на вимогу Секретаріату Президента) обстеження у психоневрологічному диспансері і надіслала Вікторові Ющенку довідку, про те, що психічно здорова. (Такого папірця від жінки не вимагала навіть команда Леоніда Кучми).

Вона отримує мінімальну пенсію і працює санітаркою у Львівському обласному інфекційному шпиталі (має вищу медичну освіту - диплом стоматолога). Ця робота рятує жінку і в матеріальному, і в моральному плані.

За 6 років, які пані Леся прожила між Києвом та Львовом, у неї зібрались сотні залізничних квитків. Усі вони оплачені з її пенсії...

Сусіди пані Лесі, ті, що мешкають за тоненькими перегородками, часто їй приносять продукти. Навіть вони, здавалося б, пияки, мають співчуття до матері. А ще співчуття і подяку вона чує від хворих діток і їхніх матерів. Пані Леся приносить в лікарню цим бідним людям продукти, купує ліки і робить масажі. Каже, що допомагати хворим - для неї порятунок від власного болю. Часом вона провідує своїх пацієнтів навіть вдома.

На вулицях Львова її проводжають поглядами перехожі, до неї підходять - хтось із співчуттям, а хтось намагається розповісти про власне горе. Чимало - відвертаються, але багато кажуть, що моляться за неї.

Їй дорікають деякі слуги Церкви: мовляв, гріх не поховати кістки. Леся Гонгадзе погоджується на похорон за умови, що на могилі буде зроблено напис „Тут похована невідома людина».

До неї телефонують матері з усієї України і розповідають жахливі історії про вбивства їхніх дітей…

Нещодавно їй зателефонував з Києва колишній адвокат Андрій Федур і повідомив, що справу Георгія Гонгадзе знову починають з чистого листка…

А пані Леся, тим часом, чекає лише на один дзвінок - зі США, з надією бодай почути голоси своїх онучок, голос яких вона ще не чула …



Килина ВЕРБИНЕЦЬ, Львів, спеціально для ”Іншого Боку”

http://www.otherside.com.ua/news/detail.php?lang=1&id=17617

ох... это действительно смешно...
[400x400]

Мэр с сосиськой

С приходом в мэрское кресло Черновецкого в Киеве не выгодно быть здоровым и материально независимым. Такие люди не по нраву...

...новому городскому голове, ибо Леонид Михайлович – великий филантроп. Больше всего на свете он любит осыпать своими милостями бомжей и нищих. Поймает приглянувшегося бомжика, прочтет проповедь, накормит дешевым обедом с порцией макарон и сосиской – и все довольны. И бомжик, и Леонид Михайлович, чувствующий себя в этот момент, как минимум, Иисусом Христом. А так как нищих в столице Украины маловато, чтобы талант благотворителя реализовался в Черновецком в полной мере, то владелец банка «Правекс», влезший в кабинет на Крещатике, срочно решил заняться производством новой городской бедноты. А для этого поднять одним махом цены на коммунальные платежи в три с половиной раза!

Слишком много в Киеве богатых людей – считает Черновецкий. Пора бы их раскулачить! Отобрать излишки материальных ценностей. А то ездят не только в общественном транспорте, но еще и в собственных автомобилях. Учат детей в платных вузах. Вкладывают сбережения в квартирное строительство… Непорядок! Разве такой человек будет любить мэра-благотворителя? Разве отдаст он все свое душевное тепло всего за одну соевую сосиску? Да ни в жизнь! Срезать с него лишнее сало, которое по недосмотру прежних городских властей наросло!

Тут следует заметить: такого мэра, как Леонид Михайлович, Киев действительно еще не видел. Был мэр-очковтиратель – Иван Салий. Был мэр-бездельник – Косаковский. Был мэр-землекоп – Сан Саныч Омельченко, изуродовавший своими архитектурными фантазиями весь центр Киева, а к концу второго срока начавший срывать до основания и днепровские склоны, пережившие две мировые войны и татаро-монгольское нашествие. Но мэра, с позволения сказать, «экономиста» нечистая сила святому городу над Днепром еще не посылала.

И ведь были ж знамения! Направлял Господь вестников, предупреждавших легкомысленных киевлян! Буквально накануне выборов грянул скандал со строительной конторой «Элита-Центр»! Размахивал тогда мэр-землекоп Омельченко какими-то бумажками, подтверждавшими, что проводили свои денежные потоки заезжие махинаторы именно через банк Черновецкого! Только никто предупреждению свыше, как обычно, не поверил. И вестников в толпе обычных граждан не различил. Очень уж хотелось столичным жителям каких-то новых, неизведанных ощущений!

По моему мнению, в трагедии, приключившейся с городом после избрания Черновецкого, виновата киевская старушка, ради которой и вертится, как она мнит, не только киевская, но и вся мировая жизнь. Бабка эта составляет значительную часть населения города. Она необыкновенно живуча. Если киевский старичок дотягивает, по свидетельству статистики, только до 63-х лет, то старушка благополучно доживает до 75-ти. Выйдя в 55 на «заслуженный отдых», молодая пенсионерка считает, что вокруг нее должны толпами виться политические кавалеры, покупая ее голос в бюллетене.

Она верит в филантропов, которые якобы только и мечтают, чтобы сделать ее жизнь содержательнее. Стоит такая старушка недорого. Кило гречки, пару банок консервов, бесплатные тапочки, чтобы было в чем дойти до избирательной урны, – и «красавица» ваша. Она охотно проголосует даже за того, кто ел детей и расстреливал пленных, лишь бы на выборах он принес ей положенный «предпраздничный» паек. Когда меня спрашивают, откуда у нас берется коррупция, я отвечаю: именно от таких коррумпированных старушек. Это ее продажные внучата становятся потом взяточниками и казнокрадами.

Но и на старуху бывает проруха. Развращенная мелкими подачками при Омельченко бабка верила только в прогресс. Ей казалось, что впереди одно хорошее. А так как на последних выборах кульки от Черновецкого носили активнее, чем от Омельченко, то в результате весь город получил замечательный «подарок» в виде румянощекого политического деятеля, удивительно напоминающего внешне голубого воришку Альхена из «Двенадцати стульев», который крал, потом краснел от стыда, но не красть не мог.

Даже совершенно не разбирающийся в цифрах понимает, что под повышением цен на жилье нет никакого честного экономического расчета. Слишком уж круглая цифра. Три с половиной – звучит очень неубедительно. Это означает, что цену хотят поднять на 250%. И прикинуты эти проценты просто на глаз. Причем очень жадный – завистливый. Когда мэр патякает о богатых киевлянах, он явно кривит душой. Богатых в городе – от силы один из десяти. Остальные – просто вертятся, чтобы не попасть в бедняки. Вкалывают на двух работах или подрабатывают, уже выйдя на пенсию, или двигают свой мелкий бизнес на едином налоге, мотаясь между какой-нибудь Турцией и рынком «Петровка».

То, что Черновецкий считает: если доход в семье выше 500 долларов на человека – это уже повод обирать его, выписывая фантастические счета за жэковские услуги, доказывает, что новый мэр – беспредельщик. Из предложенного 250-процентного повышения, как минимум, 150% - чистая прибыль новых держателей киевского «общака», Читать далее...

Лукавая лисица Лиссабон,
Лежит, лелеяна ладонью лета,
Ласкаема любовником лучом -
Легендой лучезарного либретто...

Лениво лижет лапу Лабрадор,
Лирически ломаются Ламанши,
Лимонная лентяйка Лиссабон
Лежит лисицею лучеловящей...

(c)не знаю

http://drugoi.livejournal.com/2083741.html#cutid1

http://starosti.ru/

Самая лучшая...

Это самый большой кошмар моей жизни – быть лучшей.
Начался он еще во времена косичек с бантиками и пластмассовых пупсов и не отступал от меня ни на шаг на протяжении многих лет.
Сначала меня прорабатывали родители:
- Скушай кашку и будешь самой лучшей девочкой…
- Ты должна носить из школы только пятерки, чтобы быть лучшей ученицей …
- Если ты не планируешь стать вторым Рембрандтом, то и незачем переводить краски на свою мазню… Если решила стать художником, то надо быть самой лучшей…
И опять:
- Ты должна быть самой лучшей во всем…
К десяти годам я чувствовала себя страусом на бетонном полу – голова болит от попыток спрятаться, а так и остаешься на виду. Усугубляло это ощущение то, что еще в раннем детстве я поняла, что не буду самой лучшей никогда. Каша упорно в меня не лезла. Троек домой я, конечно, не носила, но и вундеркиндом не была, доказав свою середнячковость тем, что получила аттестат с равным количеством пятерок и четверок. А в институте выяснилось, что картины у меня хоть и хорошие, но до славы Пикассо и Рафаэля не дотягивают. Я не переживала, но родители были расстроены.
После первой сессии я познакомилась с Мишкой. Он благополучно довел до моего сведения мысль, что серой мышке вроде меня такие принцы и не снились. Это позволило ему на последнем курсе сводить меня в ЗАГС, а после института залечь дома, ожидая собачьей преданности, которую я с величайшей охотой демонстрировала. Искренне полагая, что у нас идеальная семья.
Мишка никак не мог найти работу по душе, а я с девяти до семи дизайнерствовала в рекламном агентстве, а вечерами «халтурила» дома. Не то, чтобы нам не хватало денег: ни у меня, ни у Мишки не было глобальных запросов вроде норкового манто или еженедельных походов по ресторанам, а квартира у нас была, доставшись по наследству от моей бабушки. Пусть однокомнатная, но зато отдельная, без родителей. Они, конечно, часто звонили и возмущались моим неправильным образом жизни. В основном из-за того, что Мишка жаловался им на то, что у меня никогда не хватает на него времени. Нет, разумеется, я готовила, убиралась, говорила ему, как сильно его люблю. Но среди красок и компьютерных программ мне было проще. Мои работы, были ли они написаны маслом и акварелью или с помощью растровой и векторной графики, были моими друзьями, с которыми я могла проводить всё свое свободное время. И я всё чаще скрывалась в своем уголке, отгородившись от семейных недовольств мольбертом.
Когда родилась Машка, Мишкины обиды утроились из-за того, что ему пришлось устроиться в редакцию небольшой газеты - моего домашнего приработка не хватало на то, чтоб прокормить семью из трех человек, а в рекламном агентстве с грудным ребенком работать было нереально.
Мишка приходил домой в половину седьмого, ужинал, укладывался на диване и читал нам с Машкой мораль. Точнее, читал мне, а Машка хлопала большими карими глазенками и стучала погремушкой по пирамидке.
- Ты понимаешь, как мне тяжело растрачивать свой творческий потенциал на составление идиотских рекламных модулей? – вопрошал меня муж с мукой в голосе.
- Попробуй найти место в рекламном агентстве, - искренне предлагала я. – Там намного больше платят.
- Там ненормированный рабочий день, - отрезал Мишка. – Я буду уставать, и мне некогда будет заниматься семьей. В отличие от тебя, я не настолько себялюбив и осознаю свою ответственность перед близкими мне людьми.
- Что же тогда делать? – привычно вздыхала я, наблюдая за тем, как Мишка занимается семьей: периодически показывает «козу» Машке и цитирует мне наиболее интересные отрывки газетных новостей.
- Может быть, тебе стоит выйти на работу? – предложил мне однажды Мишка. – Зачем сидеть дома, когда можно зарабатывать хорошие деньги? А Машку отдадим в ясли.
- Машке только год исполнился, я хочу побыть с ней дома еще несколько месяцев, - впервые возразила я. – А в яслях начнутся простуды, больничные. Я не удержусь на работе, и опять окажусь дома.
- За детьми в садах хороший уход, а болеют только незакаленные дети, - уговаривал меня муж. – За год она ни разу не болела, так что твои мысли о возможных простудах совершенная ересь.
- Не думаю, что ты прав, - решилась я на продолжение спора, и снова вернулся кошмар:
- Когда я на тебе женился, думал, что ты будешь самой лучшей женой, - прошипел Мишка, - а ты даже хорошей матерью отказываешься быть. В конце концов, у нас не хватает денег на ребенка, а не на мои капризы, так что могла бы не просиживать диван, а сделать по-моему. Для нашего же общего блага…
Я пообещала подумать и через неделю подала на развод, устав от вечеров, пропитанных невыплеснутой яростью и высказанных гадостей.
Потом был суд, на котором мой уже бывший муж грозился отнять Машку и лишить меня материнских прав, мотивируя это моим безответственным отношением к близким людям. Потом сложный год работы на дому, благо, рекламное агентство, в котором я раньше работала, подкидывало заказы. Постоянное осуждение родителей, цитировавших Мишкины слова о моей безалаберности. Но я Читать далее...

Ваше Величество!! Я наконец узнал Вас! Это же Вы Виктория, королева английская

Вы — Королева, единственная женщина, оказавшаяся в списке коронованных персон этого теста. Вы — символ нации, свидетель и творец ее величия. Вы принимали непосредственное участие в делах страны, творя судьбу подданных руками министров и пэров и зная все обо всем. Именно Вы остаетесь для англичан сегодняшних символом того-самого золотого времени своей страны. Символом старой-доброй Англии, которая уходит в прошлое. Эта кружка эля — за Вас! Боже, храни королеву!

Пройти тест

Спасибо за то, что потратили время на эти вопросы. Я не могу утверждать наверняка, но мне показалось, что в Вас живет душа челесты!

[показать] Перезвон хрустальных колокольчиков. Нереальный звук, словно принесенный сюда из какого-то другого измерения. Вспомните, например «Танец Феи Драже» — узнаваемая гармония музыкальных блесток :-). В каком же странном мире вы живете. Он не похож на остальные – он отражение других возможных миров. А вы сами – человек, превративший в искусство собственную жизнь, и добившийся в этом невероятного совершенства. А может быть, вам только предстоит это сделать? В любом случае, вы необычный, загадочный человек.

Пройти тест