Банально, парадоксально, фантастично: любов страху не має, але часом страх живе любов"ю. Коли страх переплітається із захопленням, красою, піднесеними відчуттями і забирає у тебе свободу, підсвідомо керує твоїми вчинками, а ти стоїш приголомшено-щаслива і плачеш думками,- починаєш розуміти,що між любов"ю і страхом потрібно поставити тире, а в кінці - трикрапку.З того все почалось - і сльози текли віршами:

Я не зважала на твої думки,
Твої думки нагадували долю,
Боялась снів, боялась самоти,
Боялась залишатися з тобою.

І все ж завжди трималась за рукав,
Дивилась в очі, часом невідкриті,
Боялась слова - ти про мене знав,
Душа зі страху билася на вітрі

Важкими чорними черевиками на живе стомлене серце наступала ніч і кричала так голосно, що рвалися струни мрії. Вона полюбила страх, страх покохав її, а потім пішов...Залишилась лише любов, свіжа і відчайдушна, здитиніла до чистоти.
Він навчив Її боятись, любити, жити і хотіти так, щоб мрії ставали до болю реальними. А потім Він зник, щез, розбився на гострі скельця спогадів. Її Чорний Ангел Чистоти...Вона змушена бути щасливою, Він Її попросив...

побігла поливати огірочки
І ще подихати повітрячком свіжим
дякую,що Ви є

Рідко окли задумуюсь, наскільки ми доводим себе до автоматизму:встаєш,на автопілоті у ванну, холодний душ,кухня,щось приготувати.....і т.д.Це стосується і нашого лексикону, якщо хтось часто набридає,то ж і слухати не хочеш, зразу відгавкнешся і навіть не подумаєш,що,можливо,ця людина щось дуже важливе хотіла сказати.
А в мене вийшла кумедна ситуація.Мій патлатий друг Анатолька (тільки не подумайте, що він песик) дуже специфічна особа, спілкування в нас особливе, як не обізвем один одного,то хоча б підколимо на кожній дрібничці. Знаєм ахілесові п"яточки і активно цим користуємось.Ніхто не ображається і ні в якому разі не починає серйозних сварок.:)
А на днях ми як завжди "спілкувались".Я паралельно думала про те,до чого доводить автоматизм,і вирішила змінити комунікаційну ситуацію і всунути репліку без контексту.Знаєте,що з того вийшло?
Я пришпилювалась з нього, і він безперервно повторював фразу "Сама ти ...."
Я раптом кажу: "Ой,на тобі сонечко",а він відразу:"Сама ти сонечко!!!"
Мелочь, а приятно

Сьогодні падає дощ, а я так люблю, коли мене тривожать його грайливі краплинки. Колись навіть вірш з того всього вийшов:

Дорога додому

Я обожнюю дощ за його аромат,
І солодкий ,і ніжно-жорстокий,
Я люблю чистовипраний краплями сад,
Що вливається в щирість потоку.

Я гублюся в відерцях загублених хмар,
І тремчу ,як листок на тополі,
Я обожнюю дощ за букети із чар,
Що водою змиває додолу.

І на тлі почуттів, що малюють пейзаж
Я складаю нескінченну втому
У сльозами намочений свіжий вітраж,
Що калюжить дорогу додому.....

З вами була я,сьогодні до болю романтична.

Нарешті я у рідному Львові.Поїздка вийшла пречудова, хоча плани змінювались на ходу.В Умань я таки потрапила, тобто збулась моя мрія, і це основне.Яке несподіване усе-таки життя!!!:bboy:
Старезні дерева, запах тиші і чистоти, шелест пташиного співу,озера з лебедями, гроти, водоспади і водоспадики - все виявилось набагато кращим ніж я собі уявляла, словом я щаслива!!!:smile:
Потім Київ, а я ж Києва не люблю, великий він ,незатишний, і взагалі на мене він тисне.От і прийшлось шукати Львів у Києві, таки знайшли(дякуючи декому;)). Особлива подяка Андріївському узвозу, і зокрема художнику Димчаку, картина якого повернула додому.Там було двоє львів"ян, які пили пиво і раділи серцем кожній літері, що складала слово LEMBERG.Це були ми.
А ще я сфотографувала світлячка, рідненьке мені створіннячко.
Шкода, що я не зустріла своїх друзяк у столиці.....розминулись.....але ми ще неодмінно побачимось!!!
Я Вас люблю!:ura:

Сьогодні задумалась. Дивно-таки виходить:часом чекаєш від людини казки,чекаєш її як другого пришестя Христа, а натомість - велике і болюче нічого.Можливо, недодивилась, недовчила, недолюбила, або навпаки - передивилась, перевчила, перелюбила.Отака-то картина, і плач не плач, те, чого хочеш, рідко буває реальним, хоча....
Все згадую першу фразу нашої викладачки з німецької літератури :"Keine Mensch ohne aber".І тоді розумію, що просто це не Він, і ,можливо, Він взагалі стоїть поряд, і навіть не здогадується, а втім.....до чого вся ця маячня я і пояснити не можу. Просто вірна, і тому дурна, або навпаки.
А взагалі в мене все класно, я зі своїм коханим фотоапаратом вирушаю за новими кадрами : Умань, Канів, Київ...........і ще щось, про що я розповім згодом.
Люблю.
Цілую.
Я.

Ну що ж привітик!
Давненько мене тут не було. Найгірше , що і розказати толком нема що.Халепа!
Хоча.....Я нарешті здала сесію і поїхала додому.Радості мало, але ж треба якось жити. Надалі продовжую досліджувати світ через об"єктив фотоапарата, кажуть, в мене виходить, чому я шалено тішусь.Може, з мене хоч щось вийде...
Вирішила вчити польську мову вчити, бо якось некомфортно у Львові без неї.Звичайно, з поляками можна порозумітись і українською, просто хочеться лишній раз відчути себе людиною.
Чесно кажучи, мені таки тісно в зелено-шахтних стінах Червонограда, тут навіть друзів нема, та взагалі нема з ким вийти подихати "свіжим повітрям".
Але я тримаюсь.
Послухайте, може хтось знає, як зі Львова добратись до Умані.Підкажіть , будь ласка.
Цьом.
Я.

Всім привітик!
Давно мене тут не було.А сьогодні забігла, і так захотілось щось написати.
Знаєте, мрії збуваються!
Я страшенно хотіла фотоапарат Зеніт, просто для того,щоб ще хтось бачив те, що бачу я. А я бачу так багато краси, що часом сама собі дивуюсь.Думаю, може, я це все сама і придумала, а насправді........
Ну ось, в мене є фотоапарат.І я щаслива.
Ще сьогодні йду в театр Леся Курбаса, де ніколи, соромно зізнатись ще не була. Основне, що йду невідомо з ким.Але про це я розповім згодом, а поки що па-па
І пам"ятайте, мрії збуваються;) ;) ;)

Просто привіт

Халепа, коли все впадло,впадло читати,говорити і навіть слухати.Не знаю, чого хочу,хоча не зовсім маю час,щоб взагалі щось хотіти.А мені вчора сказали,ти чого?Весна!Нічого собі весна!Без тепла ,сонця,кохання, елементарного бажання приємно почати день!От минула весна....

Сьогодні півдня сама не своя ходжу від того, що побачила біля магазину хлопчину з величезним букетом білих троянд.Мабуть, закоханого.
Я просто дурію від щастя, коли бачу щасливих людей!
Так що, Сонечка мої,будьте щасливими, ощасливте мене

Дні розцвітають і в"януть.Часом встигнеш щось, а часом почуваєш себе зовсім непотрібною.Розуміти починаєш, що день минув зовсім безкорисно.
Ось сьогодні субота.І чим можна похвалитись?Ну поприбирала, попрала, їсти зварила і що?Мене просто підгепує , як уявлю, що це буденне життя кожної жінки.Мене якби зробили домогосподаркою і засадили в чотири стіни, я або би здохла, як птаха волелюбна, або озвіріла би.Ось так.
Як сказав щойно знайомий хлопчина:Це ми повинні життя строїти, а не життя нас.
І я так думаю.
Щось треба з тим робити.

Моє життя ділиться на дивні періоди: часом вони збігаються із загальноприйнятими, часом є зовсім індивідуальними.
Що стосується весни, то є два:овеснянення і власне весна.Овеснянення приходить неждано-негадано в грудні, січні, чи пак навіть в листопаді.І саме тоді починаєш дратуватись від похмурих облич і кольорів.Хочеться натягнути на себе щось голубеньке ,рожевеньке, ніжно-бузкове,і тішити не тільки себе, а й когось поруч.
А весна?Та це зовсім не календарна весна, це весна якраз така, яка за вікном:із сонечком, з посмішками, пташками,Варто було б додати- коханням, але не сьогодні.В мене весна на диво дивний період.Це коли прокидаєшся до безмежжя щасливий, літаєш по життю, як електровіник, радієш тому, що є , що буде, і ,може, трішки тому, що було.Якось в постійному шаленому русі минає день, а потім приходить вечір, з якоюсь незрозумілою, незвіданою, але зовсім чужою депресією, нічого не хочеться, навіть весни.І ніби не тісно в чотирьох світленьких (добре ,що не зелених-шпалери переклеїли) стінах, якби ще навіть тісніше стало.Хочеться згорнутись в клубочок, маленький і м"якенький і помурликати в когось на колінах( о Боже, це порівняння не для тих, хто ненавидить котів!).
А зараз нічого не хочеться, хоч ніби не вечір.

Якби я була рожевим слоником, набагато легше було б жити...

І навіщо мене лаяти за підсніжники?
Адже я просто хотіла весни....

Уявила, як обережно і ніжно
теплими руками розгортаю сніг,
а там - крихітні і горді,
крихкі і сильні
сльозинки зими
прагнуть ковтнути хоча б промінчик мінливого сонця.

Я би пообіцяла, що ніколи не зриватиму,
не куплятиму,
не прийматиму
підсніжників,
якби вони росли на моєму вікні,
біля мого вікна,
під моїм вікном,
або....
просто ніколи не в"янули в душі.

P.S.Залишилось лише знайти когось,
хто вміє садити і вирощувати підсніжники
і зробить це для мене...

Мене сьогодні переповнюють бажання.

Я хочу навчитись грати бадмінтон...
Я хочу навчитись грати на гітарі...
Я хочу...
І це, власне кажучи, основне.Це значить, що я руки не опущу і продовжуватиму прагнути чогось Класного.
Ваше


У мене знов є телефончик.
Аник чекає листа з нетерпінням.
Цьом.

І що це, скажіть,за весна,коли замість запалу в серці лише виплеканий сірою буденністю здоровий глузд...Починаєш помічати те,чого не бачив:болото під ногами,порожні очі перехожих і ніякої радості!Сумно,коли хворіє друг, коли по вулиці ледве лізе змордований брудний собака,коли чогось бракує...
Сьогодні мені бракує пісні під гітару і весни в серці.І ще,напевно,кілька теплих слів.Знаєте,і ще когось,але іншого...
Знаєте,як в О.Романенка(заголовок-це також його золоті слова):

Мій кіт за тобою скучив.
У мене нові книжки.
У мене нові шпалери.
Мій кіт за тобою скучив.

У мене нові шпалери.
У мене нове життя.
І тільки одна проблема:
Мій кіт за тобою скучив.


P.S.Любов-це те,що повинне боротись із здоровим глуздом.Її вже нема...

Моє життя якесь тепле сьогодні.Позавчора прочитала книгу, яка дивним чином змінила моє життя.Я повна незвіданої енергії і світла.Мені так хочеться, щоб і вам було нак незбагненно добре.Це книга Наталії Очкур "Містичний вальс".Мені на диво рідна головна героїня твору.Це миле створіння, залюблене у кожен камінчик бруківки у Львові, у студентські роки називали Світлячком, як і мене часто називають у гуртожитку.Вона відчуває схоже,як я.І їй судилось пережити казку, яка плавно перейшла в реальність.
І мені ще судилась казка...
А поки я просто вчусь бути пунктуальною.Хто читав книжку, той зрозуміє...
Дякую Богу, що я така.
І що є ви!:bye:

Вже не побачу свого віддзеркалення в зелені твоїх очей,
Не тому,що їх не бачитиму, а тому, що ти не бачитимеш мене.
Моє серце вкриється пліснявою непокори і відчаю,
А потім і пліснява стане сірою...........
Хоча........
Та ні, ти ні в чому не винен.
Так повинно було статись.
Кажуть, для того, щоб втратити, треба мати.
Не слухай!
Не вір!
Забудь!

Не слухай того, у що не віриш.
Не пам"ятай про те , чого не було.

Це вже не тобі.
Це монолог.
Хіба може бути хтось третій у розмові з собою?
Безглуздя, нісенітниця, повний хаос.
І до нікчемности похмура зима
Слизька, похмура, без снігу....

Щоб повернутись до яскравої, живої реальности
Потрібно просто заснути.

P.S.І чого я така песимістична?
Просто життя - це зебра:біла смуга, чорна смуга.....а потім -ЖОПА!Оце в мене такий період в житті......Вкрали мобілку, у Нього-інша, і ще кілька проблем , а мені на диво не ПО ФІГ.ТОРБА.Будем сподіватись не надовго

В мене надзвичайний настрій!Мені тепло в цьогму великому загадковому світі.Мені пофіг, що мокро під ногами, адже скоро буде весна.Мені пофіг, що в коханого є Інша, адже надія вмирає останньою(хоча ні, останнім вмирає почуття гумору).Мені пофіг, що мене ніхто не чує, не бачить.Так їм і треба.