Говорит и показывает Донбасс.
РОССИЯ + УКРАИНА = МИР
Война превращает в диких зверей людей, рожденных, чтобы жить братьями. Вольтер
Война является отрицанием истины и гуманности. Дело не только в убийстве людей, ибо человек должен так или иначе умереть, а в сознательном и упорном распространении ненависти и лжи, которые мало-помалу прививаются людям. Д.Неру
Люди, которые... признают войну не только неизбежной, но и полезной и потому желательной, — эти люди страшны, ужасны своей нравственной извращенностью. Л.Н. Толстой
Больше о дружбе между Россией и Украиной здесь >>>
Сьогодні навколо України точиться чимало розмов. Обговорюють вже не тільки політичну чи економічну ситуацію, а й країну загалом. І не дарма. Неодноразово ми розповідали вам про відомих людей українського походження, про українську культуру та мистецтво, про традиції та звичаї. Однак так і не згадували, звідки ж походить сама назва.
То звідки взялась назва «Україна»?
Колись територія від «Сяну до Дону» звалась Київською Руссю. Однак вже у 1187 році у Іпатіївському літописі вперше з’явилось слово «Україна». Рядки "...и плакашася по нем всі переяславци... бе бо князь добр и крепок на рати... и о нем же Украина много постона..." були пов’язані зі смертю Володимира Глібовича, переяславського князя. Це сталось під час походу на половців, а даний уривок означає «за ним же Україна багато потужила».
Цей же літопис містить розповідь про князя Ростислава Берладника, який завітав до «України Галицької». А у Галицько-Волинському літописі містяться рядки про князя Данила Галицького, котрий «забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну».
Історики відшукали у літописах підказки, як можна трактувати назву «Україна». Наприклад, Олександр Палій притримується думки, що це був синонім слів «князівство» або «земля». Іван Огієнко стверджував, що так називали «граничну Переяславську землю». Але є імовірність, що так охрестили всі інші землі київські. Канадський історик українського походження Орест Субтельний, вважав, що слово «Україна», яке вперше з’явилось 1187 року, означає географічно «Київське порубіжжя». А Віталій Скляренко каже, що буква «у» в багатьох мовах, зокрема в українській, означає не «біля», а «в середині», тому не доцільно трактувати «Україну», як граничну територію чи окраїну.
Історія нашого дослідження почалася з детективного сюжету. Співавтор цієї статті, розбираючи науковий архів Віктора Петровича Петрова (1894-1969), що зберігався його дружиною Софією Федорівною Зеровою, виявив вирізку статей з журналу "Germanen-Erbe" ("Германська спадщина") за вересень-жовтень 1942 р. Увагу серед них привернув допис П. Грімма "Нордичні знахідки молодшого кам'яного віку з України". Науковець зацікавився двома горщиками з розкопок К. Мельник-Антонович біля с. Кириківки колишньої Харківської губернії, що рясніли свастиками. Він публікаує фотознімки цих посудин та розгорнуті замальовки всіх знаків, відносячи їх до пам'яток шнурової кераміки України. П. Грімм, у зв'язку із знахідками з Кириківки, порушує тему походження свастики. Він зазначає, що найдавніші зображення свастик трапляються в комплексах неолітичної культури лінійно-стрічкової кераміки (VI тис. до Хр.). Появу ж класичних свастик німецькі вчені пов'язували з пластом так званих "нордичних культур", хоча й оперували на підтвердження цієї тези одиничними погано документованими фактами. За такої ситуації посуд з Кириківки суттєво розширював фонд "нордичних" свастик.
Та залишимо на час свастики й розповімо трохи про людину, що зберігала нацистський журнал у радянському Києві. В.П. Петров (Домонтович) став одним з найбільших інтелектуалів України в ХХ ст. як вчений, культуролог, мислитель, історіософ, письменник. Наприкінці 1941 р. його мобілізовано у діючу армію, й як людину з потужним аналітичним розумом, інтегровану в світову культуру, заслано до тилу німецьких військ. Він працював в окупаційних установах Києва, відступив з частинами вермахту, виконував розвідувальну службу в західній Німеччині. 1949 р., після провалу, йому організовано втечу до СРСР. Сферу його діяльності в СРСР обмежили ареологією, а в 1958 р. дозволили навіть повернутися до рідного Києва.
У Києві ж, але раніше - 1942 р., В.П. Петров зустрічався з П. Гріммом - директором Київського історичного музею, який і вручив колезі свою працю щодо "нордичних" знахідок. Пауль Грімм після війни працював у НДР і вже після смерті Петрова приїжджав до нашого міста ще раз. Зберегти статтю, витерши дарчий напис, українського науковця змусив інтерес до найдавніших знакових систем на теренах України, що включали серед інших знаків і свастику. Позаяк у фондах Національного музею історії України згадані горщики із свастиками не збереглися, то публікація їх П. Гріммом помітно доповнювала фонд джерел до вивчення знакових систем первісної доби в Україні.
Продовження
Хто такі мольфари, звідки ведуть свої стежки? Яке походження має дана назва? Що ми знаємо про сакральні предмети карпатських жерців - мольфи? Чому мольфарів в Карпатах на сьогоднішній день майже не залишилося? На ці та інші питання, які хвилюють допитливого шанувальнника карпатської старовини, автор відповідає у своїй короткій монографії "КАРПАТСЬКІ МОЛЬФИ І МОЛЬФАРИ. ТАЄМНИЦІ, ФАКТИ, ПРИПУЩЕННЯ".
Текст рясніє численнии розповідями, фактами, посиланнями та прикладами зібраними як з власних експедицій так й з староукраїнських друків, етнографічних збірників, монографій, інтерв'ю, публікацій, сучасних видань, достойних уваги. Автор залишає простір і для читача, його думки та уваги, які важливі для автора. Мета праці - розкрити правдивий образ, роль мольфара, деформовані на тлі тривалого зубожіння і деградації суспільства. Людина і Природа - завжди стояли разом, і людству не варто віддалятися, інакше воно погубить само себе. У цьому сенс буття і мудрість мольфарства, яке промовляє до нас крізь віки: "Свято шануй рідних Богів і Предків, живи в ладу з Природою і самим собою, чини по совісті, а якщо шукаєш Вищого Знання - пізнай себе...". Це одна із небагатьох монографій, присвячених Традиції мольфарів.
|
Коли вчитель-характерник бачив, що учень вже готовий, відбувався ритуал посвячення його в характерники. Традиція була така. Рубали просіку в густому лісі. Повалених дерев з неї не прибирали, рубали тільки сучки. Наприкінці цієї просіки обирали два дерева на відстані двох метрів, які нахилялися один до одного, роблячи щось на манер ножиць або хреста, а потім, розрубавши посередині пов'язували верхівки дерев. Виходило щось на манер цифри вісім, але зі зрізаним низом. На перехресті тієї вісімки темної ночі запалювали білий яскравий вогонь. Через рівні інтервали часу кричав пугач. Козака переводили у стан сновиди, в якому він і повинен був пройти просікою на той вогонь.
Коли козак збивався з дороги - пугач замовкав. Так вказувався шлях. Завдання було одне - пройти в ті "ворота", за якими приходило істинне розуміння навколишнього буття в стані вже "пробудженого сновидіння". Пелена спадала з очей, і характерник вже бачив і розумів справжній стан речей в навколишньому світі.
Продовження