Про що думається восени?
Восени я думаю про тумани. В тумані місто виглядає красивіш. І загадковіше. І ніби все сповільнює ходу… Коли менше бачиш… то все виглядає набагато гарніше, - напевне то своєрідна перевага близорукості..
Восени я думаю про кольори, що гріють. І обов*зково купую собі щось багряне…
Восени ранки смачніше пахнуть.. пахнуть не буденною кавою а гарячим шоколадом, чи какао..
Восени хочеться зі всіми розлучитись і відлетіти у вирій. І побути насамоті. І проспати роботу. Сидіти коло вікна і спостерігати за життям вулиці і падолистом. І слухати печального Марчелло. Або ж - пустотливий «Жарт» Баха.
Восени хочеться змін..

дама була певний кавалок часу відсутня. їй дуже прикро - халепа з трафіком. Вона вельми скучила
а ще їй соромно
ОРЕСТЕ!!! я тебе вітаю!! з минулим святом!! особисті побажання - в інтимному спілкуванні (інтимному - значить без сторонніх вух, а не те, що першим спадає на думку). цілуваю ув мордякушку!

і тепер вряди годи я тут щось писатиму.

Чим ми, українці відрізняємось від інших приїжджих до Москви? Коли йде кілька узбеків, грузинів, вірменів, американців – вони між собою розмовляють на власній мові… переді мною йшли мої колеги з сусіднього відділу. Українці. А вгадайте-но, яяяякою мовою вони розмовляли???

Правильно. Російською….

Это цитата сообщения Сиротка_Мегги Оригинальное сообщение

Дом, который построил не Джек.




Вот дом, который построил Иван.

А это картошка,
Которой в подвале осталось немножко
В доме, который построил Иван.

А это – соседский мальчишка Тимошка,
Который частенько ворует картошку,
Которой и так-то в подвале немножко
В доме, который построил Иван.

А это – дворняга по имени Дружба,
Которая честно несёт свою службу,
Хватая за пятки мальчишку Тимошку,
Который частенько ворует картошку,
Которой и так-то в подвале немножко
В доме, который построил Иван.

А это на ветке ворона бесстыжая,
Что дразнит собаку, по имени дружба,
Которая честно несёт свою службу,
Кусая за пятки мальчишку Тимошку,
Который частенько ворует картошку,
Которой и так-то в подвале немножко
В доме, который построил Иван.

А это – девчонка веснушчато-рыжая,
Швырнувшая камнем в ворону бесстыжую,
Что дразнит собаку, по имени дружба,
Которая честно несёт свою службу,
Кусая за пятки мальчишку Тимошку,
Который частенько ворует картошку,
Которой и так-то в подвале немножко
В доме, который построил Иван.

А это – отличник, безмерно страдающий,
Влюблённый в девчонку, веснушчато-рыжую,
Швырнувшую камнем в ворону бесстыжую,
Что дразнит собаку, по имени дружба,
Которая честно несёт свою службу,
Кусая за пятки мальчишку Тимошку,
Который частенько ворует картошку,
Которой и так-то в подвале немножко
В доме, который построил Иван.

А это – старушки, автобуса ждущие,
И между собою беседу ведущие,
О том, что в продаже нет мыла и спичек,
А так же о том, как примерный отличник
Влюбился в девчонку веснущато-рыжую,
Швырнувшую камнем в ворону бесстыжую,
Что дразнит собаку, по имени дружба,
Которая честно несёт свою службу,
Кусая за пятки мальчишку Тимошку,
Который частенько ворует картошку,
Которой и так-то в подвале немножко
В доме, который построил Иван.

ВСЁ!

не знаю як хто.. а я вельми не люблю давати поради... так.. дружні рекомендації... творчі роздуми на тему : "я б на твоєму місці..".. а ще не люблю, коли на мене зсилаються: "а он вона.. ага ага.. ота от казала..." але часом мене заносить... у мене поцікавляться ну тако собі.. знічев*я.. .. а тиць їм творчу концепцію, креативний поворот і цілу лінію поведінки, емотивний план і стиль спілкування)))
хоча... є в мене улюблена порада: давай заспокоїмось і подумаємо!
а взагалі-то, я почуваю себе ходячою філією газети "Порадниця"... то тут щось прираджу... то там щось порекомендую... а людина в міру своїх творчих можливостей яяяяк втілить у життя.. зі всієї дурі... а там від моєї поради лиш згадка лишилась... і посилання.. мене звичайно, з порадами моїми. Отаке життя невтішне...

[250x291]
В суботу ми ходили на книжкову виставку-ярмарку. Черги здоровенні, як на малюнку в моєму древньому букварі до Мавзолею. А ми запізнювались (я дуже хотіла потрапити на зустріч з Людмилою Уліцкою і вона вже якраз почалась), отож, ми купили квитки з рук і тихцем прооосковзнули без черги.. *мені майже соромно*
Всередині теж був натовп. Де проходила зустріч з пані Людмилою, я зрозуміла відразу - це там, де ціла купа жінок різного віку екзальтовано-схвильованих, притискаючих книги в знайомих палітурках до грудей. Зустріч з письменницею намагався проводити юнак десь коло тридцяти, схожий на арт-сексуала і вигляд в нього був - як от підтале крем-брюле в карамелі. Він час від часу волав: "У кого есть вопрос??!!" і робив ліниво-зацікавлений вираз обличчя. А потім тицяв мікрофон комусь із наповпу бажаючих спілкуватися з улюбленею письменницею.
Письменниця була втомлена від пошановувачів і байдужа до пошановування, помітно, що всі питання їй давно знайомі і вже добряче набридло відповідати на типові питання, робити зацікавлене обличчя і спілкуватися з читачами. Частину питань вона не дослуховувала і коротко вимагала: "Дальше!" або "Следующий вопрос!". Від закидів, в стилі "ооооо! ви мая любімая-прелюбімая!!!" відмахувалась рукою. Склалось враження, що дама різка, гостра на слово і байдужа до натовпу прихильників. Видно було, що ніякого задоволення від зустрічі нема і натяку, і що мисткиня чекає, коли нарешті все це закінчиться. А потім ми підписували книги. дама була гречною, - ставила ініціал і прізвище. Всім бажаючим, - геть усім.. до останнього(але то вже із обов*язку перед видавництвом). Задоволення мені від зустрічі було мало... жаль..
Потім ми бродили ярмаркою. Я купила собі "Вибране" Вінграновського і "Улюблені дитячі вірші" "А-ба-ба-ги-ла-ма-ги", за що мене пригостили шампанським та цукерками. Ціле море радості було від відритого на випадкововій сторінці і знайомого з дитинства: "У моєї доні оченята сонні.."
Вже мандруючи до виходу, наткнулись на ще один жіночий натовп - Олександра Марініна підписувала свої детективи. А мій тато її прихильник. Я притормознула. Купила книгу. І підписала її для тата. Через півтори години. Просто пані Олександра полюбляє в процесі підписування спілкуватися і пише кілька фраз, як мінімум. Я не читала жодного її твору. Але сама пані автор мені якось сподобалась більше - мила і без пафосу втоми від уваги і слави. Вона теж була змучена від зустрічі, але не відвернулась від жодного з кагали ідіотських питань..
ну буває ж..

в колеги по роботі проблеми проблеми проблеми...
прикро
і вона весь час задає питання, швидше самій собі: "за что мне это?!!... ну за чтоо?!!!"
а мені здається, правильніш... ліпше.. і, може, десь від того і стане легше, якщо спитать себе: "для чого мені це все?"
просто призупинитись, завмерти і спитати тихо-тихо саму себе, чи когось у собі - для чого?
а не купувать банальний коньяк...
хоча, я, звичайно, можу помилятись... тому й не раджу їй нічого такого...

знаєте, що мене цікавить? мені, як казав один викладач нашого універу інтерЕсно, чи я теж трохи ммммм.... придурію після того. як народжу (егееей! прохання не хвилювацця! дама не вагітна!)..
.. просто була свідком бесіди щонайкращого з нашою породілею про дитятко. вони п*ять хвилин (я не перебільшую) розмовляли про те як Маруся пукає (ПАРДОН!!!) і що перед процесом газовипускання вона трохи пхинькає і якось крутиться і морщиться.. і до чого те все?- дивувалися, і робились припущення щодо консультації з лікарем.... на моє підсміювання щонайкращий образивсь. Тут таке серйозне питання.. а мені - сміхи... отака от я недосконала особина і так мало проникаюсь Марусиним пуканням... ганьба мені, звичайно))))

якщо хтось буде поряд в золотий час мого материнства і почує від мене щось типу: оооой пропукалааась... покакуняла... попісюняв... БЛІН.. стукніть, будьте люде(с) чимось важкуватим по голові, ага?
дякую за увагу і розуміння


прошу пардону!! в мене ж нова читачка!!! привіііт, Kriska Даша!!!
рада тобі))))))))))))))))))))

сьогодні ніби свято. ніби має стати комусь світліш...
а ще сьогодні - річниця горя.. я не вмію плакати на публіці. Я уникаю пафосу масових скорбот. Я не піду на мітинг.. просто виложу фото у щоденнику зараз, а увечері поставлю свічку на вікно... і в день, коли багато слів і молитов за тих, хто загинув я хочу помолитись за тих, хто лишився... кому з цим усім жити...
змиритись... з-миритись... значить, - повернутися у мир, у життя....

нехай загояться рани Ваші...

літо проминуло
завтра осінь... бабине літо...
павуки-мандрівники, дощі....
першокласники святкові, вчителі з оберемками квітів..
осінь

от би навчитись з*єдуватись в незалежності... Не ділитись на східну і західну.. Не клеїти ярлики на одних - бандерівців, на других - зрусифікованих..
не принижуватись, з піною доказуючи, - що ми чогось варті, що ми - народ, що в нас є своя культура...
от би не принижуватись.. не оглядатись на сусідів... не гніватись на придуркуваті заяви якогось там опудала Ж
от би менше пустих розмов, співів та шароварів, а побільше праці..
.... думаю... от би нам кістку в горло... оту що не дає зігнути шию і схиляти голову перед всім і кожним...
гідності нам і мудрості

зі святом!

А я сьогодні стала бабусею.
Номінально. В щонайкращого внучка народилась. Напевне, Марія буде, Маруся, тобто. Отак от.

Моя чудо-диво шеф вирішити розширити свій кругозір та професійні навики. Автокадом зайнялась. І вислала мене за підручником… Оце повертаюсь я після марафону по трьом магазинам… їду в метро.. стоооомленаааа (ага, ви б попоходили по жарі.. на підборах, всі діла.. та ладно). Ото їду… придивилась: а в вагоні купа осіб чоловічої статі. І тут мене прострілила думка: агаааа…. уууу…. А нікого з них то я не хочу! Ні-ко-го!!. Не пробуджують вони в мені інстинкт хтивої самиці в період шлюбного гону. Не мріється мені, дивлячись на них… Це зі мною щось не те, чи чоловіки поповиводились – дивуюся собі. Прямо переді мною два субтильних хлопчики обговорювали перевагу муссу для волосся над гелем… мдааа… от про що б я не бажала говорити з хлопцем, то це про косметику… ну хіба що зі своїм перукарем Сашком, нууу… або ще якби в мене був друг арт-сексуал (красива назва для осіб нетрадиційної орієнтації, чи не так?). А навкруги сидять вони – чоловіки… мдааа… ужас. Дівчата – хоч зараз в бій: зачіска, одяг, макіяж, парфуми. І вони.. штани висять (російською – «небрежно»,- коли те що вульгарно називається «матня» коливається десь ближче колін). Якісь масні… жууують реетееельно гумку, ніби щелепи собі качають…
Ото і думаю… або моя свідомість остаточно перейшла в зашлюблений стан і не визнає нікого, окрім щонайкращого, - ну, як об*єкт бажання… Або ж чоловік, який гіпотетично міг би стать отим об*єктом, не їздить в метро.
Ото. Які тільки думки не взбредуть в голову стомленій дамі в час пік в метро…

Дивну тенденцію помітила: більшість моїх друзів та знайомих, котрі живуть в громадському шлюбі понад два роки... після жаданого одруження живуть разом пару місяців, ну максимум рік – і розбігаються.
Отаке от. І я собі думаю: А, може, ік чорту те одруження? А, може, ми і далі поживемо собі так? Тим паче, що традиційного весілля все рівно не буде. Вся родина однаково не збереться.. а велике дійство загалом влаштовується для гурту глядачів. А з невеликим кавалком можна і в кафе посидіти, або в парку, в кафе на воді – якщо тепло буде. Бо щонайкращий останнім часом постійно заводить мову про одруження. Але в Москві це не можливо, бо ми громадяни України. А у відпустку нас разом не відпускають.
Отож, я вся така незаміжня-незаміжня баришня. Холостякую от.

PS Дякую комусь... дякую тобі... я ПОСМІХАЮСЬ (ми собі знаємо, ви собі здогадуйтесь) о

наскільки я відверта у щоденнику? хмм.. колись я мала собі приказку: " я можу бути чесною, але не відвертою, а можу навпаки - відвертою, проте нечесною"
Отакий от калмбур.
Я досить відверта - для чого мені тут займатись дурисвітством? але я про багато речей взагалі не пишу нічого
а коли отут скажу, а отут от - змовчу це можна кваліфікувать як нечесність
така собі строката правда
де більш мовчиш, аніж говориш

в офісі все шкереберть і шарварок - генеральний подавсь у відпустку... якщо хтось подумав, що наступили дні відпочику (хммм.. я й сама на це сподівалась) - ахаа... нічого подібного, бігаєм витріщивши очі.. з часом просто катастрофа - триста завдань водночас і всі першочергові... телефон здурів і дзвооонить без кінця і краю... не п*ятниця, а якесь суцільне неподобство!
... а можна було б .... оо! задерти ноги в район монітору.. зробити мікс-коктель з виноградного соку і мінералки... включити Шаде і почитати щось не надто сучасне і модне... гаразд..
скакаю далі працювать
ще пару тисяч відер - і ключик у нас в кишені!!!!

йоой! не зауважила я.... голову - в попіл! в мене новий читач Джигад Дудаин - вітаю! сподіваюсь, Тобі буде цікаво)))) старожилам новенького не ображать ;)

У нас стало більше банків, де були магазини – зараз банки. І менше дівчат з цигарками на ходу ніж в Москві, вони в нас більш локально – у барах. А ще в нас все повільніііш… я тепер звикла бігати як лошиця, а вдома ходять чимчикують чеберяють павами. А ще мене навіть трошки дратувало, що я не можу в будь який час доби, і не зважаючи на вихідний день поповнити свій рахунок мобільно зв*язку… і насмішила реакція дівчинки-касира в супермаркеті, коли розрахувавшись за покупки, я протягнула двадцятку і попросила кинути її на номер мого телефону. Було враження, що мене мають за дуже дивну особу (а простіш – за ідіотку), а я просто звикла так поповнювати рахунок….
І чи не найбільше мені сподобалась нова пісня Океанів – «Я не здамся без бою!» можна використовувати як гасло, чи життєву позицію, як на мене

Як тяжко зустрічатися з минулим… він для мене минуле. Минуло-незворотнє, якщо говорити точніш. Я для нього… хто я для нього?.... Він достеменно знає, що я – з іншим… а все рівно… дивиться такими очима, що мені хочеться втікти, сховатись, відвернутись… чи базікати несусвітню глупоту, - аби не бачити отого такого погляду. Чекаючого. Відкрито здивовано-зачудованого. Він хороший. І правильний. І я завше коло нього як на п*єдисталі. Він до мене тягнеться з усіх сил…. А мені нема куди рости з ним – до нього… і не тому що я такий великий інтелектуальний сноб, а він звичайний хороший хлопчик без забаганок і претензій… а просто ми із різних світів… ми міряємо різними вимірами…
А може, все значно простіш – я не люблю його. Ну не люблю – і край.. і тому так тяжко бачити його закоханий погляд. Тому я стаю кусюча, як оса – я не люблю його і не хочу його любові…
А яке ти мала право отоді… колись – закохувати його у себе? – спитає у мене хтось занадто чесний
Аніякого – відповім я.
Ніякого… я й не думала, що він закохається… я думала, все буде легко, невимушено і лиш на одне літо. Я помилилась… а він пише мені вірші… і він каже: «ну побудь іще трохи…».. а він питає: «а ви вже одружились?». А я хочу піти - з першої хвилини зустрічі в кафе… а мені незручно.. тяжко… і нудно..
Тяжко, коли тебе чекає хтось, кого ти не кохаєш….. а сказати йому про це… я кажу вчинками… поглядами… рухами… відсутністю своєю… і – присутністю теж… лиш словами мовчу..
Колись сказала… один раз… а він не захотів почути…
А він повірить не умів

Дорога додому. Як завше не без пригод… здається, що всілякі чудасії так і липнуть до мене. Починаю звикати…. Та гаразд
Під*їжджаєм до вокзалу… бачу – чимчикує дядечко з великим барабаном, за ним – з трубою… «Хммм – думаю, - що то діється?» Виходжу, а біля мого вагону зібрались музики і як тільки я вийшла, звучить фраза: «На честь повернення на рідну землю ля-ля-ля Улліси (нехай так) марш!» і ого-го-гооооо… і весь вокзал зглядається, і провідниці
поповиходили… і я в повному шоку.. а тут мені тиииць букет! І яяякий букет! Тааакий!. І ще один з улюбленими жовтими квітами… отакий був музичний сюрприз від брата (бажаючі можуть заздрити, не бажаючі – копилити губу, сильна стать – мотати на вус).
І моооре радості! І вулиці рідні-рідні… і обличчя найпотрібніші… і всюди мова наааааша! А далі все побігло полетіло поскакало… і як завше я нічого толком не встигла… і так мало побула вдома… і так хочеться назад