Це наш день!
Одного разу на Хрещатик повернуться знамена героїв Перших Визвольних, імена Других Визвольних і слава нинішніх – Третіх Визвольних Змагань.

Одного разу ранкове небо щемливо завмре від «Плине кача…», та так, що лише сльози, серце і синьо-жовтий будуть ниткою між небом і землею.

Одного разу крізь заповнений вщерть Майдан пролетить неодноразове «Слава Україні! Героям Слава!», Хамер доставить СПРАВЖНЬОГО міністра оборони, він підійде і доповість: «Пане Президенте, Верховний Головнокомандувачу Збройних Сил України, війська до проведення параду готові…»

Одного разу СПРАВЖНІЙ Президент візьме слово і скаже все, що важливе для Нації, а потім…

Одного разу коробка за коробкою, лава за лавою, підуть вони – марунові, смарагдові, сталеві, оливові, червоні, чорні, сині, білі кашкети, сизі, морські… Підуть юні та сиві. Обпечені вогнем і посічені залізом. Брати і сестри. Герої. І котитиметься Хрещатиком овація. І будуть захоплені очі дітей. І не ховатиме емоцій ніхто.

Одного разу країна одужає і зробить все, як має бути. А поки, на Хрещатик йдемо ми. Бо це ми піднімали країну з руїн, захищали її, розвертали в бік Світла. Це нам є різниця. І це МИ платимо дорогу ціну, щоб Державність жила.

Це ми зродилися великої години, з пожеж війни і полум’я вогнів.
Це нам болить за долю України, це наші гнів та лють на ворогів.
Йдемо на ви! Це наша країна. Це наш день.

24 серпня. 10:00. Збір біля Кобзаря.

Рамочка від Наталя_Івушка

Антон Павлович Лосенко - живописец, педагог и культурный деятель с Украины. Он был первым крупным историческим живописцем, блестящим рисовальщиком и портретистом. Основатель художественной педагогики, воспитатель плеяды замечательных мастеров живописи, академик и профессор петербургской Академии художеств.

Антон родился 10 августа 1737 в Глухове, Глуховского полка, Гетманщина, отец был козаком. С детства мальчик обладал прекрасным слухом и голосом. Он рано остался сиротой, но тетя забрала его к себе и занималась, как родным ребенком. Талантливого 7-летнего Антона Лосенко отправили в Петербург в придворную капеллу. Однако певческая карьера не сложилась, в подростковом возрасте он потерял голос, но судьба была благосклонна к юноше и того же 1753-го года он попал на учебу к портретисту Ивану Аргунову (художник-крепостной графа Шереметьева).

Літо неможливо уявити без традиційних свят. Одним з таких, особливих і улюблених у віруючих, визнаний Спас. Згідно з церковним календарем, існує три Спаси, які прийнято святкувати в Україні. Кожен з цих днів має свої особливості. У цій статті ми згадаємо старовинні обрядові традиції наших предків.

Рамочка від Natali Komjati

Оборона Мариуполя, сентябрь 2014 / Военная оборона города Мариуполь против террористических сил «ДНР» и российских вооруженных сил. Начало формирования оборонных процессов на подступах к городу

На сцене под все еще палящим сентябрьским солнцем стоял батюшка. Его это солнце так же нещадно палило, как и стоящую у сцены толпу людей. Весь в черном, он произносил слова молитвы, и толпа ему вторила, слово в слово:
- Хай святиться ім'я твоє… - Звучало со сцены.
- Хай святиться ім’я твоє… - Откликалось внизу, в толпе. Эхом разносилось по площади. Шелестело в первых, начинающих опадать, листьях. Стучало в биении сердец стоящих здесь людей. Нам всем было страшно.

Здесь же выстроились ребята в балаклавах, готовые принять присягу и отправиться на фронт. Их обнимали родные, плакали женщины, пожимали руку старики.
- Нехай буде воля твоя…
- Нехай буде воля твоя… - кто-то повторял вслух, а кто-то беззвучно, одними губами, побелевшими от невыносимого напряжения. Бои уже шли в десятках километров от Мариуполя. Широкино, Новоазовск - оттуда шла смерть.
- І не введи нас у спокусу...
Рядом слышались разговоры, кто о чем. Невысокого роста, коренастый мужичок яростно бил себя в грудь, обращаясь к стоящему рядом:
- Я ж с ними в Афганистан ходил, понимаешь??! Я ж с ними воевал, спиной к спине!! С...ки, ни один меня слышать не хочет.
Он сплюнул, засунул сжатые кулаки в карманы светлых брюк, отчего они сделались еще короче, снова вынул их наружу, потер переносицу. Тяжело вздохнул:
- Я говорю, братишки, что ж это такое??! Это как вообще понимать?.. Мы ж с вами вчера вместе, а сегодня вы моих детей убивать пришли?!

Звучал гимн. И хлопали на ветру флаги. И еще было тяжело на душе, но где-то на поверхность, оставляя эту тяжесть позади, поднималась надежда, и упертая уверенность, что х...й им. А не Мариуполь.

- ... Але визволи нас від лукавого... Амінь...

Елена Кудренко, 4 сентября 2014 года.


Украинские войска в Мариуполе, сентябрь 2014

Рамочка от Наталья_Ивушка

У Дніпрі відкрили фотовиставку «Сильні духом. Мами». На ній представили художні портрети 12-ти матерів воїнів та історії їхніх загиблих у війні на Донбасі синів. На заході, що відбувся просто неба біля музею АТО, зібралися родичі тих, хто не повернувся з війни, їхні друзі, знайомі, волонтери, журналісти та прості містяни.

Виставку, пронизану нестерпним материнським болем, відкрили панахидою за загиблими воїнами та молитвою за Україну. Також поіменно згадали Героїв, що віддали свої життя у війні на сході країни в липні.


[more=
Зі слів організаторів, ідея фотопроєкту, в якому беруть участь жінки з усіх куточків України, полягає в тому, щоб показати суспільству жінок, які пережили найстрашніше — втрату своїх дітей, але витримали й знайшли в собі сили жити далі.

Як зазначила мати загиблого десантника Олександра Єрощенка, учасник та керівник фотопроєкту майор у запасі Наталія Дубчак, презентація цієї виставки відбулася торік в Києві до Дня матері й нині зворушливі світлини вже побачили тисячі людей у багатьох регіонах України. Ця виставка — найкраща пам’ять про наших Героїчних синів, які віддали життя за вільну Україну.

— У нас горе спільне й болить однаково, — сказала пані Наталія під час відкриття фотовиставки у Дніпрі. — Кожна з нас однаково заслуговує брати участь у цьому проєкті та мати можливість публічно говорити й нагадувати про своїх загиблих дітей. Ми маємо право на пам’ять. Вважаю, що головним є те, що ми не повинні дозволити забути про наших загиблих хлопців. Я впевнена, що поки є ми й люди, які були свідками тих подій і можуть розповісти правду про наших дітей, ми повинні про це говорити за першої нагоди.

Наталія Іванівна також звернула увагу присутніх, на те, що всі учасниці проєкту унікальні, світлі та духовні жінки.

— Водночас усі мами різні, але найголовніше — вони знаходять сили жити кожен день, — наголосила пані Наталія. — У нас є жіночка, яка дуже болісно ставиться, коли кажуть, що вона мама загиблого воїна. Вже шість років вона чекає сина й не визнає його загиблим. Це Вікторія Яремчук із Кіровоградщини. Влітку 2014-го під час виконання бойового завдання з вивезення поранених бійців поблизу Савур-Могили її син — спецпризначенець молодший сержант Олександр Яремчук зник безвісти. Весь цей час мати чекає, вірить та не втрачає надію на те, що її Сашко живий і повернеться додому.



Одна з героїнь виставки — Тетяна Тороповська з Києва. Вона кандидат історичних наук. Раніше викладала у декількох столичних вишах. Їй було 48 років, коли восени 2014 року на війні загинув її єдиний син Георгій. Він пройшов Майдан, а коли в Україну прийшла війна, 17-річний хлопець, приховавши свій вік, пішов в добровольчий підрозділ. Коли трапилася трагедія, пані Тетяна зрозуміла, що подальший сенс її життя лише у дітях і народила двійнят. Горе її не зламало. Нині вона виховує донечку та синочка й пильно береже світлу пам’ять про сина-захисника.

Інша учасниця події — Інна Наумова з міста Козятин Вінницької області. Жінка була однією з перших мам, що взяли участь у проєкті, а згодом вона кардинально змінила своє життя. Раніше була вчителькою, після втрати єдиного сина Вадима стала волонтером. Нині вона активна громадська діячка, державний службовець у міській раді, займається опікою родин загиблих військовослужбовців, учасників АТО й дуже багато в цьому напрямку робить.

Під час заходу Наталія Дубчак повідомила, що у проєкті беруть участь мами, які не зламалися, займають активну життєву позицію й навіть очолюють громадські організації.

— Це Наталія Харченко, Любов Жеребило, Наталія Борисенко, Тетяна Перетятько, Любов Полєва, — розповіла вона. — Так, син Тетяни Перетятько був поранений і помер в госпіталі в Німеччини після багатьох місяців лікування. І жінка для себе вирішила, що тепер усі поранені захисники — її сини. Тетяна займається підтримкою та опікою поранених, збирає кошти, знаходить допомогу, лікарів. Її називають Мамою Танею. А Вікторія Костюк з Вінниці напевно одна з наймолодших мам в Україні, яка втратила свого сина на війні. Їй було лише 40, коли загинув її 18-річний син Євген, що пішов на війну добровольцем. Вона звичайна жінка й щодня кидає виклик долі, знаходячи в собі сили жити далі… Все це говорить про те, що всі ми з вами — сильні й справжні. Тому ми повинні тримати той рівень, який встановили наші діти у своєму житті й не маємо права опускати планку. Ми маємо жити заради їхньої пам’яті, — наголосила Наталія Дубчак.



Під час відкриття виставки військовий капелан, протоієрей Дмитро Поворотній висловив глибоку повагу матерям загиблих воїнів та виступив з промовою.

— У мистецтві, культурі, релігії є вічний сюжет — це мама, яка тримає на руках своє немовля. Недарма в традиціях християнства, особливо в православних традиціях, найбільша кількість ікон — це ікона Богородиці зі своїм богонемовлям в руках. Це дуже природно й глибоко у нашій свідомості. Тут присутні мами й жінки, які мають нелегкий досвід життя, смерті, суму й радості. Коли мати чекає дитину, вона вигадує їй ім’я, мріє про те, як буде гратися з нею чи вчити, які пісні співатиме. Коли мати народжує дитину, вона мріє про майбутнє й усі галактики, планети, люди обертаються навколо її дитини. Це правда. Дитина зростає, мама проводжає її до школи. Вона бачить, як вона зростає й весь час мріє про майбутнє — нехай непросте, але довге майбутнє, поруч зі своєю дитиною. Але приходить війна й ворог, який вбиває. І зі смертю дитини вмирає мрія, якою мама жила все своє життя. Але людина у змозі багато що винести. І ми є свідками того, що мрія відроджується з попелу смерті близьких людей. Тут ми бачимо сильних батьків, матерів, які продовжують жити та намагаються відновити своє життя, але із зовсім іншим змістом. Жити заради того, щоб понести ту мрію яку не змогли, на жаль, через війну реалізувати діти, що загинули. Але мрія про країну, народ, щастя, повноту буття має реалізуватися. Я хочу подякувати матерям, які попри все не опустили руки самі й надихають усіх нас, тих, хто не зазнав таких втрат, рухатися далі, реалізовувати мрії, які не реалізувалися з вашими дітьми, — зазначив Дмитро Поворотній.



У Дніпро виставка «Сильні духом. Мами» приїхала завдяки взаємодії громадської організації «ТАПС-Україна» та Департаменту військового капеланства УГКЦ у рамках проєкту духовно-психологічної опіки, підтримки та реабілітації родин загиблих військовослужбовців. Експозиція працюватиме протягом місяця у музеї АТО. Вхід для всіх відвідувачів — вільний.

Варто зазначити, що вишукані образи учасницям створили дизайнери Ірина Підліпська, Ольга Бунеску та Лідія Лущик, візажисти Олена Тулапіна та Оксана Мороз. Автор світлин проєкту — Мирослава Марциненко.

Фото автора
Автор: Олександр Колесник, кореспондент АрміяInform

Джерело

Маловідомі факти про національну валюту

Сьогодні святкує свій день народження наша валюта – саме 2 вересня 1996 року українці взяли в руки перші національні купюри.

24 роки тому на заміну українським карбованцям прийшла гривня. Звідки така назва, чому її друкували канадці та багато інших цікавих фактів про українську гривню.


Гривня святкує День народження / 24 канал

Історія української гривні
З 2 вересня 1996 року національною валютою України стала гривня. Назва валюти, тобто слово "гривня" походить від золотої чи срібної прикраси-обруча, який носили на "загривку" за часів Київської Русі.

Згодом, у VIII – ІХ століттях гривня використовувалась як міра ваги та лічби.

ПАМ'ЯТІ  ГЕРОЯ УКРАЇНИ АНДРІЯ СНІТКА

Дзвінок. Мобільний. Голос сина:
- Присядьте Мамо, щось скажу,
Я не приїду вихідними,
На Схід я їду, на війну ...
- Ти що надумав, стій, дитино,
Коли ж тепер тебе діждусь ?
- Я виріс, Мам, я вже мужчина,
Прошу, не плачте, я вернусь ...
Поїхав він, і потягнулась,
Страшними кадрами війна,
В роки години обернулись,
А Мати ждала край вікна.
Бій. Іловайськ. Стрільба. Гармати.
Ішли вперед, полк наступав.
Хоробрим був в бою солдатом,
Хоч вісімнадцять років мав .
Зачистка. Крик. Гранати. Міна.
- Ми не встигаєм, зараз взрив ...
Він рятував двох побратимів.
Собою вибух той накрив.
Розриву звук... І мертва тиша ...
Ударом в серце дикий біль.
Здригнулась Мати. Тяжко дише.
А в голові - Андрій... Андрій ...
- Невірю, Ні..! Так не буває,
Він під покровом Бога йшов,
Господь ''сиріт'' оберігає,
Чому так швидко смерть знайшов ..?
Юне життя. Смерть героїчна.
Героєм став він у бою,
І залишається Навічно,
В полку Азова у строю.
За Честь, за Волю України,
Щоб не прийшла в наш край війна,
Віддав життя боєць з Волині,
Андрій Снітко із позивним Хома.

Рамочка від Наталя_Івушка

Борис Патон був найстарішим президентом державної Академії наук у світі

19 серпня 2020 го року у віці 101 рік раптово пішов з життя Борис Євгенович Патон.
Він був одним із найвідоміших українських науковців та найстаршим президентом державної Академії наук у світі. НАНУ він очолював 58 років поспіль. Радіо Свобода розповідає про найцікавіші факти з його біографії.

1. Предки Бориса Патона походять із Західної Європи і займалися кораблебудуванням. Серед прадідів Патона були генерали, контр-адмірали, прокурори, придворні радники та дипломати. У 2015 році історики Марія Дмитрієнко та Валерій Томазов написали генеалогічну книгу «Рід Патонів: історико-генеалогічне дослідження. Документи».

2. Школу Борис Патон закінчив без золотої медалі. В одному з інтерв'ю згадував, що «якось умудрився за одну чверть 9 двійок отримати» тому що закохався. А пізніше, вже в університеті, так і не отримав червоний диплом, бо не зміг скласти іспит з філософії.

3. Борис Патон – одноліток Національної академії наук України. Гетьман Павло Скоропадський заснував академію у листопаді 1918 року, тоді ж і народився Борис Євгенович. У 2018 році Патон та НАНУ святкували своє 100-річчя.

Рамочка від Наталя_Івушка

В Одессе в рамках Вышиванкового фестиваля вчера состоялась Акция памяти погибших за независимость и свободу Украины. В акции у Потемкинской лестницы приняли участие общественные активисты, ветераны боевых действий на востоке Украины, священники Православной церкви Украины (ПЦУ) и оркестр военно-морских сил Украины. Акция проходит седьмой год подряд.