Постановка «Цар Едіп» за трагедією Софокла. Театр імені Франка, 1921 року

Сто років тому – 28 січня 1920 року – виставою за п’єсою Володимира Винниченка «Гріх» відкрився перший сезон театру імені Івана Франка. На сцені театру розкрили свої таланти та стали знаменитими Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, згодом – Галина Яблонська, Богдан Бенюк, Петро Панчук, Анатолій Хостікоєв, Олексій Богданович. У стінах театру почалися акторські династії Михайла Задніпровського та Богдана Ступки. Згадуємо основні віхи та цікаві факти з історії франківців.


Перша вистава театру імені Франка – «Гріх», за п'єсою Винниченка. 28 січня 1920 року

Як утворився театр?
«Новий львівський театр» мав хороших артистів, у 1918–1919 роках досить успішно виступав у різних містах України, через Тернопіль та Проскурів (Хмельницький) поступово мандруючи на Наддніпрянщину. Під зиму львів’яни затрималися у Вінниці. Сюди з денікінського Києва перебралася численна сім’я Юрів. Прибились вони до львів’ян, і постало організаційне питання про об’єднання, яке вирішилось на загальних зборах 20 січня 1920 року. Так утворився театр, який прибрав собі ім’я Івана Франка, бо західняки тут домінували, були основою. Бучма з охотою віддав адміністративне керівництво Гнату Петровичу Юрі, який був надзвичайно талановитим організатором в галузі театру. А Бучма таку діяльність не любив», – так переповіла газеті «День» театрознавиця Валентина Заболотна почуту від свого діда Амвросія Бучми історію утворення театру імені Івана Франка.

ПАМ’ЯТІ ЛИЦАРІВ АБСУРДУ

Примір цих лицарів стане у нас чудом: Він піде від хати до хати й про лицарів з-під Крутів оповідатимуть діди внукам, він снитись буде по ночам в головах нових героїв аж до цього часу, доки весь народ не отрясе сну зі своїх повік, доки не потопче большевицької влади, доки в Київі не залопочуться на вежах жовто-сині прапори.

[600x]

Був у нас кровавий бій, якому рівного не має в усьому світі. А проте про нього так мало відомо до сьогодні українському загалові, що аж соромно стає, як мало цінимо найкращі жертви й найкращі хвилі в нашій історії. Бо бій під Крутами вимагає від нас цього, щоби пам'ять про нього ввійшла в нашу кров і щоб з нашою кров'ю передавалася з покоління в покоління.

Пускай одета не по моде,

Пускай дела идут не "АХ",

Но только при любой погоде

Не пропал бы блеск в глазах!

“Я вважав себе космополітом до війни. Думав, що не можна обмежувати себе мовами чи націями, національностями. Ще… Я завжди мав бунтівний характер. Я вчився в Києві у Національному Університеті “Києво-Могилянська Академія” сім років. Тут дуже вже всі тисли на українську мову. А я люблю не так, як усі. І не люблю, коли тиснуть. Через це і писав вірші російською. Говорив частіше російською, ніж українською. Це було давно.
Мільйон років тому. До війни”,
— написав снайпер Микола Воронін на своїй сторінці у соцмережі.

Війна повністю все змінила. Я зрозумів, що до неї я жив без Батьківщини. Війна подарувала мені Україну. Я почав цінувати її такою, як вона є: її культуру, символи, прапор, тризуб. Та все ж, за звичкою, говорив російською. На важливість мови рідної звернула мою увагу координатор безкоштовних курсів української мови Катерина Мельник. Вже коли я йшов таким мирним містом поруч неї, ми вели собі розмову і тут я раптом збагнув, що у путла і російської педерації дійсно не було б жодного шансу зробити те, що вони зробили в Криму і на сході України, якби там високо цінували Україну, нашу мову і культуру. Жодного шансу. Розумієте? Ніхто б не загинув із тих, хто пішов у небесну бригаду. Не гинули б діти, не руйнувались би будівлі і долі…

Стояв би і працював Донецький Аеропорт. Ніхто не захопив би і метра нашої землі. Ніде. Якби нас захищала наша мова і культура. Гебня це розуміла. Ось чому нещадно катувала свого часу наших Героїв за мову. Їх нащадки забули про їхні муки… І далі вважають, що обмежуватись у мовах не варто. Можна говорити російською і любити Україну. Боже, та це те саме, що бути відданим одному Коханому Справжньому Чоловікові і займатися проституцією у вихідні. Для розширення горизонту.

Схаменіться шановні. Як часто ми починаємо цінувати те, що втратили? І часто починаємо це робити дуже пізно. Постфактум. Та краще пізно, ніж ніколи. То ж починаємо говорити українською, шановні, бо ми того варті. Того варті Наші Небесні Побратими.

Рамочка від Наталя_Івушка

Их убивали дважды и трижды. Их арестовывали и вели на расстрел. Их домом стало кладбище. Но они все же смогли попасть в десятые доли процента, выживших во время Холокоста в Киеве. 27 января — День памяти жертв Холокоста. Именно в этот день 1945 года был освобожден Концентрационный лагерь и лагерь смерти Освенцим (Аушвиц-Биркенау). И так официально был положен конец Холокосту, который охватывал период с 1933 по 1945 годы. Уничтоженный Крещатик, слева руины взорванного здания Главпочтамта, где одновременно разместился и Народный комиссариат связи, справа руины Гранд-отеля. Источник: babiyarkiev.blogspot.com Катастрофа в Киеве Киев был оккупирован нацистами 19 сентября 1941 года, а первые расстрелы в Бабьем Яру произошли уже 27 сентября. Тогда были убиты пациенты психиатрической больницы, но это было только начало кровавой расправы. Из воспоминаний Праведницы Бабьего Яра Елизаветы Агеевой, которая будучи подростком со своими друзьями стала свидетельницей расстрелов. После трех часов наблюдений, у Елизаветы выпали все волосы, она облысела на всю жизнь от нервного потрясения. «Я родилась в Киеве, на улице Бабий Яр. Раньше это было прекрасное место, там ставки были, красивые поля, размытые яры, песчаный карьер, из которого брали песок на строительство всего города. А потом там случилась эта трагедия. Расстрелы были близко от нас. Людей раздевали и избивали какими-то палками резиновыми, называлось это шпицрутен. Я запомнила одну девушку, она была очень красивая с длинными черными волосами. Она не захотела раздеваться, какие не были, ее расстреляли на месте». Киевляне наблюдают за вступлением в город первых немецких частей, 1941 год. Источник: warspot.ru

Рамочка от Arnusha

[600x]

москва почала бунт проти Константинополя ще у 1441 році, коли ув’язнила та прогнала до Рима свого канонічного главу-Митрополита Київського і всія Русі Ісидора. Після втечі Ісидора Собор ієрархів обрав митрополитом Йону, це започаткувало московську митрополію, що до 1589 року не мала офіційного визнання своєї автокефалії.

34-летняя одесситка Алена Кравченко
благодаря двухметровой косе стала желанной невестой


34-летняя одесситка Алена Кравченко отращивает свои золотистые волосы с пяти лет и моет голову всего раз в неделю. Дело в том, что с такой длинной волос процесс занимает около часа.

Криваві події 2014 року – досі не закрита рана України. Саме в ці дні шість років тому загинули перші учасники Євромайдану, яких згодом іменують Небесною Сотнею. Першими, хто поклав свої голови, були Сергій Нігоян та Михайло Жизневський – вірменин та білорус, що так сильно любили Україну.

Як розгортались події на Майдані
Спершу всі мітинги, що проходили восени 2014 року, мали мирний характер. Адже причиною спротиву громадськості стала відмова тодішнього уряду підписувати Угоду про асоціацію України з ЄС. Переломною стала ніч 30 листопада, коли "беркутівці" силою розігнали студентів на Майдані Незалежності.

Люблю. Сьогодні вночі він писав мені, що шкодує що не зміг учора мене побачити й почути. І я те саме. А сьогодні зранку його вже нема. Я не вірю в це. Не вірю, що ніколи не почую цей голос більше.

У голові постійно його оце “Ластівонько”, воно зі мною ...

Хай слово мир застрягне вам у горлі і “вженета війна” так само.
Я хочу смерті тому снайперу, який це зробив. І він її отримає.





ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ І СЛАВА ГЕРОЮ!
А смерть хай бумерангом летить до його вбивці...

©

Вся справа, звісно, в мові. В тому, як ми говоримо. Просто, говорячи про себе, ми часто говоримо чужими словами. Не дивно, що саме про себе ми зазвичай говоримо не надто добре. І не зовсім точно. Ось, скажімо, День Соборності, сама його ідея. Всі ці наші мости єднання, свята злуки, гасла про те, що Схід і Захід разом. Ну і, відповідно, постійне спотикання на тих таки згадках про наші непереборні відмінності, про ментальну прірву між нами, про кордон на Збручі й малоросів на лівому березі. Ми ж говоримо про це добрих тридцять років (себто, щойно нам дозволили про це говорити). Говоримо, радісно повторюючи з чужих слів думку про протистояння Сходу й Заходу, про несумісність та безперспективність співіснування, про галицьку зверхність і Донбас, як гангрену. Говорять політики, підхоплюють інтелектуали, підтверджують ЗМІ, погоджуються небайдужі громадяни. Будують довкола цього виборчі кампанії, формують національну ідею.

І не те, щоби в цих розмовах зовсім не було зерна правди. Є в них, безперечно, зерно, й відмінностей кожного з нас боятися зовсім не слід. Відмінності навпаки – можуть чогось навчити. Скажімо того, що країна ми достатньо велика, аби уявлення про неї не обмежувалися уявленнями про свою вулицю, як це в нас іноді буває. Здатність державного утворення поєднувати й утримувати в собі такі різні складові, свідчить саме про життєвість цього утворення, його природність, його нормальність урешті-решт. Ту нормальність, присутність якої в наших реаліях так часто й так охоче заперечується – як нами самими, так і нашими сусідами по географії.


Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

Рамочка від Наталя_Івушка