---

---

Українка Клара Лучко – видатна акторка, улюблениця мільйонів
Фільми з її участю увійшли в скарбницю золотого фонду кіно. Як говорила сама артистка: “Я не зіграла багато чого з того, що хотіла б зіграти. У мене не було ні чоловіка-кінорежисера, не було ніякої протекції в кіні. Проте, у мене понад 60 ролей”. Американський біографічний інститут у 1996 році назвав її “Жінкою року”. А міжнародний біографічний центр Кембриджа в 1999-му за внесок у світову кінематографію – “Жінкою тисячоліття”.



Клара народилася 1 липня 1925 року в селі Чутове, що на Полтавщині. Батьки дівчинки головували в сільських радгоспах. Для малої Клари мати була ідеалом – працьовита, вольова, розумна жінка. Окрім того, вона мала красивий голос, свого часу співала з легендарним Іваном Козловським, була акторкою у пересувних театрах. Саме від неї донька успадкувала потяг до сцени – мріяла стати відомою артисткою. Проте батьки не схвалювали її вибору, вони бачили доньку юристкою або лікаркою. Під час навчання у школі зазнавала кпинів від однокласників, а все тому, що була високого зросту, то й прізвисько “жирафа” надовго приліпилося до Лучко. У 6-му класі Клара закохалася в дев’ятикласника, що вона тільки не робила, щоби привернути увагу хлопця, навіть стрибала з парашутом, та все дарма.

---

---

Рамочка від Beauti_Flash

"Давайте говорити прямо. Немає жодної суперечки стосовно вибіру між миром та війною. Але є тільки один гарантований шлях, яким ви можете отримати мир, причому отримати його вже наступної секунди: це капітуляція.

Справді, будь-який інший обраний нами шлях окрім цього, містить ризик. Але кожен урок історії говорить нам про те, що ще більший ризик полягає в спробах умиротворення. І це хімера, якій наші добронамерені ліберали відмовляються подивитись в обличчя - що їхня політика компромісу то є спроба умиротворення. І вона не пропонує вибору між миром і війною, а лише вибір між боротьбою і капітуляцією.

І якщо ми будемо продовжувати іти на компроміси, продовжувати здавати позиції і відступати, врешті-решт нам доведеться зітнутися з остаточною вимогою, з ультиматумом. І що тоді? Коли Микита Хрущов сказав своїм людям, що знає, якою буде наша відповідь, він повідомив їм, що ми відступимо під тиском холодної війни.

І що одного дня, коли настане час виставити нам остаточний ультиматум, наша капітуляція буде добровільною, оскільки до цього часу ми будемо ослаблені зсередини духовно, морально та економічно.

Він вірить у це, оскільки з нашої сторони він чує голоси, які благають миру будь-якою ціною, або "краще червонний, ніж мертвий" [гасло часів холодної війни. прим.перекл.]. Чи, як сказав один із коментаторів, він краще житиме на колінах, ніж помиратиме стоячи. І в цьому лежить шлях до війни, тому що ці голоси не говорять на користь решти нас.

Ви і я це знаємо і не віримо, що життя таке дороге і мир такий солодкий, щоб купувати його ціною ланцюгів і рабства. Якщо в житті нічого не варте, щоб за нього вмирати, то коли це почалося? Перед обличчям сьогоднішнього ворога? Чи ще Мойсей повинен був сказати дітям Ізраїлю щоб жили в рабстві під фараонами?

Чи повинен був Христос відмовився від хреста? Чи повинні були патріоти на Мосту Конкорд кинути зброю і відмовитися зробити "постріл, який почули в усьому світі"?

Мученики історії не були дурнями, і наші шановані загиблі, які віддали життя, щоб зупинити наступ нацистів, не вмерли даремно. Де тоді дорога до миру? Що ж, відповідь врешті решт проста.

Вам і мені потрібно мати мужність сказати нашим ворогам: Є ціна, яку ми не будемо платити. І є межа, яку вони не мають перейти. Ми готові зустріти нашу долю.

І або ми збережемо для своїх дітей цю останню найкращу надію людини на Землі.
Або ми приречемо ворогів зробити їх останній крок в тисячоліття темряви."

Джерело

Скріншот з фільму «Міф» про Василя Сліпака, соліста Паризької опери, який воював проти російських гібридних сил на Донбасі

Друзі та колеги оперного співака та воїна-добровольця Василя Сліпака на прохання Радіо Свобода поділилися своїми спогадами про нього. Василь Сліпак загинув у бою з російськими гібридними силами 29 червня 2016 року. Два роки по тому його друзі, колеги та члени родини організували в українських містах «Міжнародний музичний марафон пам’яті Василя Сліпака». Радіо Свобода взяло інтерв’ю у двох його учасників, друзів Василя – солістів Паризької опери: Гійома Дюссо та Гоші Ковалінської.

Український оперний співак Василь Сліпак – відомий тим, що з початком російсько-української війни він відклав свої концерти на світових оперних сценах, а натомість – взяв до рук зброю. 29 червня 2016 року він загинув у бою з російськими гібридними військами, звільняючи одне з сіл на Луганщині.

Музичні фахівці, а також друзі й колеги Василя говорять про його унікальний голос, який охоплював одразу кілька діапазонів (від басу-баритону, до мецо-сопрано). А також згадують його як життєрадісну, артистичну, товариську людину. З 1997 року Василь Сліпак був солістом Національної Паризької опери (Франція).



Друзі Сліпака: «Він мав Україну у своєму голосі»
Друзі Василя Сліпака та його колеги з Парижа, які долучилися до марафону його пам’яті у Києві та в інших містах України, поділилися з Радіо Свобода спогадами про нього.

Чтобы насладиться красотой природы, вовсе не обязательно далеко ехать. Украина радует не только хорошими людьми, но и живописными местами, в числе которых пять особенных каньонов. Предлагаем Вам посетить их...


Фото с сайта ho4uvpohod.com

ЮЖНОБУГСКИЙ КАНЬОН
Южный Буг на Украине – третья по величине река, которая течет по территории юго-западной Украины, создавая свои неповторимые природные шедевры. Он хорошо известен своими порогами, теплым климатом, живописными пейзажами, а также богатой флорой и фауной.

---

---

Петр Лещенко - эстрадный певец, танцор (исполнитель народных и характерных танцев), гитарист - родился 14 июня 1898 года в селе Исаево Одесского уезда Херсонской губернии. Он был внебрачным ребенком Марии Лещенковой, кто был его отцом мальчик так и не узнал. Как незаконнорожденному Петру не выдали метрику, и первым документом стало свидетельство о крещении, которое состоялось 3 июля 1898 года. Когда малышу еще не было и года, мать вывезла его в Кишинев. До 8 лет мальчика воспитывали мать, бабушка и отчим.



От матери Петру передались музыкальные способности, и его приняли в солдатский церковный хор, а через несколько месяцев он был зачислен в приходское училище. В 17 лет Петр Лещенко закончил среднюю и музыкальную школы, и его сразу забрали на фронт. Сначала он служил в Донском казачьем полку, а после окончания Киевской пехотной школы прапорщиков - в Одесском 40-м запасном полку, позже стал командиром взвода Подольского пехотного полка.

В 1917-м Лещенко получил серьезное ранение и контузию, его отправили на лечение в госпиталь. Пока Петр выздоровел, Бессарабия отошла к Румынии, и будущий певец оказался румынским подданным. Чтобы прокормиться брался за любую работу - работал токарем, мыл посуду в кафе, одновременно пел в театре.

---

---

Рамочка от Beauti_Flash