Сколько лет прошло от начало реформ Солона до избрания Перикла стратегом?

Віктор Кава народився 1 січня 1937 року в родині вчителів у селі Поділ Сріблянського району Чернігівської області. Змалечку полюбив Віктор Кава рідні розлогі поля, які то там, то тут переходили в глибокі балки, порослі вербами, горішняком. Школярем Віктор багато читав, писав вірші, дописував у стіннівки, надсилав інформації до райгазети. По закінченні середньої школи вступив до Київського університету.

Для покоління, до якого належить Віктор Кава, дитинство стало невіддільним від ненависті, бо припало воно на час тяжкий і драматичний. Ненависті до фашистів, що знівечили отой соняшниковий, ластів’ячий світ. Коли йому йшов п’ятий рік, почалася Велика Вітчизняна війна. Батько воював на фронті, а сім’я – мати з малим Віктором, його меншою сестричкою та бабусею – пережила надзвичайно тяжкі дні окупації села фашистами, з облавами і розстрілами радянських людей, з холодом і голодом.

Образи своїх батька і матері письменник потім виведе в повістях “День ясний і ночі горобині”(1980), “Осіння стежка”(1977), численних оповіданнях. Тепло їхніх душ, внутрішня чистота, доброзичливість так чи інакше проявлятимуться і в рисах характерів інших героїв письменника.

А ще багато напише про бабусю Уляну Григорівну. Була вона неосвічена, але знала безліч казок, пісень, різних приказок та бувальщин, смішних історій. Від природи мала вдачу артистичну, могла скопіювати будь-кого в селі. І ще не раз згадає Віктор випадок, коли бабуся підбила руку поліцая, що цілився в нього пістолетом.

Уже тоді, в дитинстві, в душі майбутнього письменника визрівало бажання розповісти про ті незнані страхіття, що

принесла з собою війна. А тема участі дітей у боротьбі з фашистською чумою знайде своє повносиле відображення в багатьох і багатьох творах письменника.

У дорослому житті Віктор Іванович, закінчивши факультет журналістики Київського університету, працював редактором у видавництві “Веселка”. Потім декілька років був завідувачем відділу літератури в журналі “Барвінок”. А ще був він відповідальним секретарем комісії Спілки письменників України по роботі з молодими авторами. В останні роки життя Віктор Кава працював у редакції газети Чернігівського земляцтва “Отчий поріг”.

У письменника було безліч друзів, він мав добрі стосунки з Іваном Сенченком, Василем Земляком, Наталею Забілою, Марією Пригарою, Богданом Чалим, Борисом Комаром, Григором Тютюнником, Віктором Близнецем, Анатолієм Алексіним, Альбертом Ліхановим та іншими. Було в нього багато друзів і серед письменників інших країн – Молдови, Узбекистану, Литви, Білорусії, Грузії, Вірменії, Азербайджану.

Зозуля накувала Віктору Івановичу лише 67 років, 26 листопада 2004 року він пішов із життя.

Письменник відомий своїми творами й за межами України. “Осінню стежку” видано в Москві, Латвії, Азербайджані, Узбекистані. Збірку оповідань “Жита за хатою” – в Білорусії, “Червону вулицю” – в Росії, Латвії, Литві, “Вибране” – в Латвії. Оповідання друкувалися англійською, німецькою, румунською, болгарською мовами.

За свою багаторічну і плідну працю на ниві української дитячої літератури Віктор Кава був нагороджений медаллю ім. А.С.Макаренка, орденом “Знак Пошани”, медаллю “За доблесний труд”. У 1985 році йому було присуджено Республіканську літературну премію ім. Лесі Українки. А ще письменник був нагороджений медалями та грамотою Президії Верховної Ради України.

Твори Віктора Кави мають здатність зачіпати усі душевні струни, пробуджувати добрі почуття. У них ми неодмінно знайдемо одну-другу деталь, яка не може не схвилювати своєю життєвістю, психологічною переконливістю і чимало таких епізодів, у яких юні герої зворушують своєю старанністю, чесністю, дитячим лицарством, умінням уболівати за інших, викликають теплу усмішку своєю чистою безпосередністю й наївністю. Усі твори письменника – про дітей українського села. Про них, своїх колишніх однолітків, хлопчиків і дівчаток, він веде хвилюючу розповідь, посередньо розповідаючи і про своє власне дитинство, яке пройшло у важкі воєнні та післявоєнні роки.

Оповідання і повісті Віктора Кави залишають глибокий слід у пам’яті читачів. Познайомтеся з його творами і переконайтеся в цьому самі.

На море на Черном есть остров суровый, немой - красные скалы на буйном зеленом раздолье. Не видно на острове беленьких хаток, кудрявые листья его не покрыли. Одна только тропка зеленая вьется: весенний ручей промыл красную глину, оброс бархат-травою. А дальше - все мертво и глухо.
Но нет, не все: вон там, на утесе над морем, где вечно бушует седой прибой, на самой вершине горит по ночам огонек. А днем над утесом чайки печальные вьются, кричат над бушующим морем.
Это что за утес? Почему там огонь? И за что чайки любят утес тот суровый?
Давно, говорят, на остров тот дикий приплыл человек неизвестно откуда. Наверное, горькая доля долго гоняла беднягу по свету, пока не нашел он на острове диком приюта.
Дитя, да пожитки убогие вынес из утлого челна на берег и стал себе жить-поживать.
Как жил, чем питался - сначала об этом никто не ведал. Со временем люди узнали, какое доброе сердце у этого человека. Он каждую ночь огромный костер разжигал, чтоб его видно было далеко, чтоб те корабли, которые плыли по волнам зеленым, могли безопасно пройти мимо камней суровых да отмелей скрытых, коварных! А если корабль разбивался о скалы, тогда человек в своем утлом челне отважно бросался на помощь несчастным.И благодарные люди отдать ему были готовы сокровища, деньги и все, что везли на своих кораблях. Но не брал ничего чужеземец, лишь только еды немного, да дров, да смолы для костра.
И вскоре люди узнали о старике этом странном, прозвали его "аистом морским". А также узнали о дочери его любимой, которую, словно русалку, и волны морские качали-ласкали, и камни немые, и бури морские жалели-утешали.
И выросла дочь старика, и стала на диво прекрасной: бела, словно пена морская; пушистые косы ее, как морская трава, до колен ниспадали, а голубые глаза, словно раннее море сияли; а зубы, как жемчуг, сверкали из-под коралловых губ.
Однажды после купания дивчина сладко уснула на теплом песочке (море в то время молчало-дремало). И слышит сквозь сон она шепот. То рядом за камнем втроем собрались: птица-бабич, свинка морская, да рыбка - чешуйка золотая
Вот рыбка и молвит:
- Достану со дна я ей жемчуг, кораллы и яркие самоцветы за то, что спасла меня. Лежала, несчастная, я на косе - сердитые волны забросили очень далеко. Жгло меня солнце, сушило, а хищный мартын белоснежный в небе кружился, и с ним моя смерть приближалась. А добрая дивчина эта взяла меня, ласково мне улыбнулась и в море легко опустила. Я вновь ожила...
- А я хорошо научу ее плавать, нырять, танцевать веселые танцы, чудесные сказки я ей расскажу, - молвила свинка морская, - за то, что она меня кормит, делится честно едою со мной. Погибла бы я без нее...
- А я, - отозвалась задумчиво птица-бабич, - а я ей поведаю новость, которой никто здесь не знает. Была я за морем, слыхала: прибудут сюда корабли и галеры. На тех кораблях и галерах дивные люди с чубами (их зовут казаками). Они никого не боятся, и даже древнему морю подарки не дарят, как другие купцы-мореплаватели, лишь веслами бьют его, не уважают. И море разгневалось на чубатых, и злая судьба их всех потопить присудила, сокровища камням отдать, да нам, морским слугам. Большой этой тайны никто не знает. А ей, милосердной, должна рассказать я за то, что меня она тоже спасла. Какой-то злодей перебил мои крылья стрелою, и я умирала на волнах зеленых. А милая дивчина эта меня изловила, кровь зашептала, целебных трав приложила, кормила, поила, за мною смотрела, пока не срослись мои крылья. За это раскрою ей тайну большую...
- Молчи! - зашумели, проснувшись, сердитые волны. - Молчи, не твое это дело! Не смеет никто знать о воле великого моря, не смеет никто противиться грозному!
Набросились волны на камни, сердито урчат между ними. Испуганно свинка и рыбка нырнули на дно, а птица в небо взлетела.
Но поздно проснулись волны: услышала дивчина тайну, на ноги быстро вскочила и громко позвала:
- Вернись, птица-бабич, вернись! Расскажи мне о тайне подробней! Не нужно ни жемчуга мне, ни кораллов, ни танцев веселых, ни сказок чудесных. А лучше скажи мне, откуда высматривать хлопцев чубатых, как от беды бесталанных спасти?
А волны бушуют, а волны ревут:
- Молчи! Не расспрашивай, глупый ребенок. Смирись! Не перечь лучше морю: море ведь тяжко карает!
А дивчина думает: "Ладно, бушуйте, зеленые волны, чернейте от злости, беситесь. Я вам не отдам на съедение людей тех отважных. Я вырву из горла у хищного моря братьев моих бесталанных! Отцу не скажу я ни слова. Ведь старенький он, и бороться ему не под силу, а будет большое ненастье, я вижу".
И день догорел. И солнце в море спустилось. И тишина наступила. Лишь слышно во тьме, как бормочет старик, на пост свой ночной собираясь.
Дочь попрощалась с отцом, в пещере легла. А только отец стал костер разжигать, она поднялась, прыгнула в челн, приготовила все - ждет бури!
Море спокойно пока. Но вдали слышен гул: то туча, союзница моря, идет, глазами сверкает, крыльями черными машет на яркие звезды. И гаснут звезды со страха. Вот ветер, посланец ее, налетел, засвистел, стараясь Читать далее...

Я не изменяю, но флиртую. Я не вру, но недоговариваю. Я не красавица, но потрясающе мила. Я не ревнивая, просто я привыкла быть единственной