Это цитата сообщения alisa67 Оригинальное сообщение

VIA COMBUSTA, або ВИПАЛЕНИЙ ШЛЯХ (фіолетові діти-2)

[700x525]






























VIA COMBUSTA, або ВИПАЛЕНИЙ ШЛЯХ

Маріанна Малина



На вершині самотньої гори він виспівує при місяці та мріє серед хмар.
У пучині великого океану він здіймає бурю та ковзає по хвилях.
Чанський афоризм

Свобода — це втрата всілякої надії.
Чак Паланік

— Чи можна вибачити собі гріх?
— Я не знаю. Я не пробував...
— Не пробував? Ну, що ж... тоді я піду і спробую!
Фінальна фантазія VII


Розділ I

1

Був уже кінець серпня, та спека стояла неймовірна. В повітрі не відчувалося жодного поруху вітерцю. Навіть курява, яку ми здійняли, висіла над землею лінивою сірою хмаркою і не квапилась осідати. Піт укупі з пилюкою та волоссям, що спадало на очі, заважав бачити, і я раз по раз дмухав собі під ніс, аби трохи розкуйовдити залиплий чуб.
Шуля мене обігравав. На якусь мить мені таки вдалося перехопити м’яч. Та Шуля знову примудрився майстерно вивернутись і відібрати його у мене. Я, на цей його маневр, щосили влупив ногою. Від мого відчайдушного удару м’яч крутнувся і полетів. Зависоко полетів — і по траєкторії було видно, що цілить він просто в шибку першого поверху. Я сіпнувся, щоб перехопити м’яч руками, та не встиг. Захекані, ми зупинилися, очманіло спостерігаючи, як м’яч невідворотно, навіть трохи ліниво наближається до вікна. Потім ми обидва скривилися на те, як луснула шибка і посипалося скло. М’яч щез у темній пащі чужої квартири. Ми перезирнулися. В Шулиних очах, як і в моїх, не було й натяку на намір іти визволяти шкіряного друга. Найкраще, що ми могли зараз зробити, це якнайшвидше дременути геть.
Та за секунду моє вухо хруснуло гучніше за скло — його з ентузіазмом взявся накручувати здоровезний дядько, який невідомо звідкіля взявся за нашими спинами.
— Відпустіть! Я не хотів! — крутнувся я вужем, силкуючись звільнитися від нього.
— Ах ти гаденя! — засичав здоровань, із задоволенням далі відкручуючи моє вухо.
В його обличчі було щось гоблінське — короткий, як обрубаний, ніс та глибоко посаджені вузькі очі. У людини з такою зовнішністю годі було благати прощення. Тому я знову розпачливо крутнувся й у відчаї хапонув його за руку зубами.Читать далее...

Кто мы, бредущие тени во времени?
Чьи это тени? Творца ли Вселенского,
или давно позабытого племени,
знавшего гнёт управления женского?

Или мы всходы упавшего семени
КОСМОСА, мыслью (и той) не объятого?
Или ошибки пространства и времени,
силой планетной неправильно сжатые.

Каждая версия может быть правдою.
Или неправдой. Ответить ведь некому.
Но… забавляемся буквой заглавною,
вот и считаем себя Человеками!

А в оправданье своей бестолковости
валим всё на наказанье Всевышнего.
Слушайте, Звёзды, последние новости:
- Рвёмся в безвестное из никудышного...

Это цитата сообщения Elena-Vodoley Оригинальное сообщение

Пока мы живы, можно все исправить...

Пока мы живы, можно все исправить...
Все осознать, раскаяться... Простить.
Врагам не мстить, любимым не лукавить,
Друзей, что оттолкнули, возвратить...

Пока мы живы, можно оглянуться...
Увидеть путь, с которого сошли.
От страшных снов очнувшись,
оттолкнуться
От пропасти, к которой подошли.

Пока мы живы... Многие ль сумели
Остановить любимых, что ушли?
Мы их простить при жизни не успели,
А попросить прощенья
- Не смогли...

Когда они уходят в тишину,
Туда, откуда точно нет возврата,
Порой хватает несколько минут
Понять – о Боже, как мы виноваты…

И фото – черно-белое кино.
Усталые глаза – знакомым взглядом.
Они уже простили нас давно
За то, что слишком редко были рядом,

За не звонки, не встречи, не тепло.
Не лица перед нами, просто тени…
А сколько было сказано не то,
И не о том, и фразами не теми
.
Тупая боль – вины последний штрих –
Скребет, изводит холодом по коже.
За всё, что мы не сделали для них,
Они прощают. Мы себя – не можем

Это цитата сообщения gold-a Оригинальное сообщение

Родство по крови образует стаю, родство по слову – создаёт народ.

[290x16]   Неторопливо истина простая В реке времён нащупывает брод: Родство по крови образует стаю, Родство по слову – создаёт народ. Не оттого ли, смертных поражая Непостижимой мудростью своей, Бог Моисею передал скрижали, Людей отъединяя от зверей. А стае не нужны законы Бога: Она живёт Завету вопреки. Там ценятся в сознании убогом Лишь цепкий нюх да острые клыки. Своим происхождением – не скрою - Горжусь и я, родителей любя. Но если Слово разойдётся с Кровью, Я СЛОВО выбираю для себя. И не отыщешь выхода иного, Какие возраженья ни готовь: Родство по слову порождает СЛОВО, Родство по крови – порождает кровь! А.Городницкий [500x] Рембрандт Харменс ван Рейн "МОИСЕЙ, РАЗБИВАЮЩИЙ СКРИЖАЛИ ЗАВЕТА", 1659 г.

 

У блакитному, але холодному небі ледь-ледь видніється лимонне сонце, яке, не гріючи, світить на землю. Широкий степ, який неначе і не прокинувся після зими, був, немовби голий: не пробилася на ньому жодна стеблинка соковитої, зеленої трави. Туман… Скрізь його сірі нетрі видніється холодне Аральське море, яке шелестить тихо-тихо, немов боїться когось розбудити. А в тій самотній сірій далечіні, над холодним берегом, видніється похилена до землі одинока постать. На перший погляд – звичайна людина, але, якщо підійти ближче, то стільки таємничого та загадкового можна побачити у цьому чоловікові. Русяве волосся променилось на неслухняному вітрі. Рівний ніс, широкий лоб та довгі вислі вуса свідчили про походження чоловіка із козацького роду. Великий кожух, немов шитий саме на нього: дуже влучно ліг на кремезні плечі чоловіка. Щось особливе є у зовнішності цієї людини, але ще більше привертають увагу написи на його душі, які променять у його темно-карих очах: глибокі, охоплені невимовною тугою. Чергуються у них різні та виразні почуття: гірка печаль поєдналась з гострою біллю, якась у них люта образа, приречена безвихідь, невимовний жаль. Здається, що у тих очах я бачу його гаряче, нескорене серце, яке ось-ось вибухне і обпалить весь світ. Вони блищать, немов застигла в них пекуча сльоза, яка зрадливо тремтить, але не падає, бо наскрізь палав він духом волелюбності та вірності. Сидів він похмурий та одинокий. І тільки тоді, коли десь у височині закричала самотня пташина – він посміхнувся, але посмішка та була більша схожа на стогін поневоленого, але вічно живого серця. Із уст його виринали тихі та гіркі думи, і здавалося, що і подих його був гіркий та болісний, а від голосу, ніби здригалася земля, і нервово хвилювалось море. Заглянувши в очі цього чоловіка, відчуєш на собі той сильний дух і навіки полюбиш того загадкового та самотнього великомученика – Тараса Григоровича Шевченка. Саме таким я уявляю собі великого Кобзаря. Ось дивиться він на мене палким та швидким поглядом з портрета, і мені здається, що він заговорить зараз до мене своїм високим та рівним голосом, здається, що його душа так і хоче закричати на увесь світ, так і хоче розповісти кожній людині ту правду, яка лютою ненавистю оселилась на його серці і вічними думами вилилась на папері, ставши потім святою книгою «Кобзар».
Тризуб і жовто-блакитний герб – це символи України. Але на першому місці завжди буде Тарас Шевченко, адже він ще за життя став символом українського народу. Він, немовби янгол-хранитель, виводить нас на путь істинний.
На жаль, багато з наших сучасників не можуть пройнятися тим Шевченківським духом, як зробили це колись І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, В. Сосюра та ін. Цьому сприяє відсутність належного розвитку та виховання сучасної генерації.
Сьогодні постать Шевченка набуває великого соціально-демократичного та народного значення. Тому не дивно, що у науковців виникає дуже багато дискусій щодо життя та творчості Кобзаря. І у зв’язку з тим, що сучасна нація свідомо руйнує архіви славної історичної минувшини, свій національний рід, почуття гідності та патріотизму своїх наступників, то розбіжності у поглядах мені, навіть, подобаються. Адже поки йде запекла боротьба між літературознавцями та науковцями у відстоюванні своєї теорії про життєвий та творчий шлях Шевченка, то це означає, що Кобзар живий, він серед нас. Та чи почує його думи сучасна деморалізована людина?
Зовсім недавно я була глядачем фільма «Тарас Шевченко». По правді кажучи, я чекала від нього глибокого сентименталістичного вираження душі Кобзаря. Адже не можна уявити собі Шевченка, який у маєтку своїх знайомих малював картину і раптом – йому на думку спадають римовані рядки, які він швидко записував. Вірші Шевченка – це дзеркало його життя та життя закатованої України. А отже, до написання певної поезії його завжди щось або хтось спонукав. Але я не кажу, що мені не сподобався цей фільм: хай у ньому висвітлили лише певні роки життя Кобзаря, але зробили це досить професійно. Та якби я знімала фільм про Тараса Шевченка, то я б екранізувала кожний рік його життя, кожну деталь, адже саме у ній криється найголовніше.
Літературознавець та науковець Ігор Качуровський назвав Шевченка «поетом самоти та безнадії». З тим, що Кобзар – «поет самоти» - я на 100% згодна з Качуровським. Адже Шевченка, хоч і знав народ ще за його життя, але він був самотній, бо інші мовчали, а багато з них і взагалі не розділяли демократичних настроїв Кобзаря. Він з гірким болем писав про це:
І на Україні
Я сиротина, мій голубе,
Як і на чужині.
Та що Шевченко був «поетом безнадії» - з цим дозвольте мені не погодитись. Адже Тарас Григорович відрізняється від інших поетів та письменників тим, що у його серці завжди жевріла струна надії, навіть тоді, коли, здавалося б, немає вороття.
Для мене Тарас Григорович Шевченко – це символ, талісман, який має силу справжньої України, а не тої, що зараз зробив наш народ, любові, щирості, патріотизму та духу волі. Увесь цей Читать далее...

З роками цікавість до постаті Кобзаря і його спадщини не зменшується, що є цілком закономірним явищем, оскільки Шевченко став національним символом, уособленням духовного відродження народу.
Але що знаємо ми про Шевченка? Дуже прикро, що за шкільною програмою вивчаються тільки загальні відомості про життя та творчість Тараса Шевченка. Але якщо копнути в глибину його діяльності та життєвого шляху, то знайдуться невідомі сторінки Шевченківської спадщини, які, на жаль, замовчуються шкільними підручниками. І вивчаючи «невідомого» Шевченка, шукач обов’язково знайде щось нове, висвітлить з цього приводу свою теорію і робитиме висновки. Мені теж вдалось відшукати «невідоме» у Кобзаря, яке я залюбки вам розповім.
Коли кажеш «невідоме», то людина починає упорядковувати архіви Державної науково-дослідної реставраційної майстерні Міністерства культури України у пошуках того «прихованого». Але я на своєму досвіді можу сказати, що усе невідоме та приховане лежить на поверхні. Просто треба вміти шукати ті нерозгадані стежки, які лежать у кожному відомому, особливо у Шевченка.
Прочитавши вірші із святої книги «Кобзар», учень може проаналізувати його лише поверхносно: тема, ідея та художні прийоми. Але це ж далеко не все. Кожна Шевченківська поезія має у собі прихований смисл, тобто хто або що спонукало його до написання певного твору.
Мені завжди було цікаво відшукати щось невідоме із життя Шевченка. Найбільше мені привернуло увагу його особисте життя. Коли я запитувала про це у людей, то вони відповідали мені лише одне: «Я знаю що він був не одружений». Так, доля не дала йому одружитися, але ж він, як і кожна повноцінна людина, закохувався.
Щоб хоч трохи мати уяву про особисте життя Шевченка, не потрібно шукати глибину архівів: треба просто відкрити «Кобзар» - і там знайдеш усі відповіді на свої запитання.
Взагалі, Шевченко закохувався неодноразово. І кожній із його коханих він присвячував свої поезії. Наприклад, вірш «Ликері» («Моя ти любо! Мій ти друже!») звернений до Ликери Іванівни Полусмакової(1840-1917), колишньої кріпачки, яка на той час була вільнонайманою служницею петербурзьких знайомих Тараса Шевченка. Поет мав намір одружитися з нею. З великою любов’ю та пошаною він називав її своїм другом:
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести…
Але з невідомих причин Полусмакова відмовила Шевченкові. І тоді під враженням розриву з Ликерою він написав вірш «Поставлю хату і кімнату…», який підкреслює глибоку образу Кобзаря:
…ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.
Не раз Шевченко бував у маєтку поміщика і полковника у відставці П. О. Закревського, де познайомився з його дружиною Ганною Закревською, яку покохав щирою та ніжною любов’ю. Своє кохання до неї з усією щирістю та сентименталізмом він висловив у вірші «Немає гірше, як в неволі…», де називає Ганну долею, надаючи цьому слову зменшувально-пестливого значення:
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Вже з цих рядків зрозуміло, що Шевченко писав цей вірш, перебуваючи на засланні – це була друга половина 1848 року, коли Кобзар був на Косаралі. Поет страждає від того, що він знаходиться далеко від своєї коханої і добре розуміє, що вона ніколи не стане його дружиною:
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив…
Та й більше нічого…
Поема «Тризна» написана 1843 року в Яготині під час перебування Т. Шевченка в маєтку Миколи Григоровича Рєпніна і була присвячена дочці Рєпніна Варварі Миколаївні. За науковими дослідженнями кажуть, що не Шевченко, а Варвара була закохана у нього. Хоча з боку поета до Рєпніною теж спостерігалась деяка симпатія.
Привертає також до себе увагу вірш інтимної лірики «Така, як ти, колись лілея…», який наскрізь пройнятий коханням до дівчини. Кому він адресований – до кінця невідомо, але за свідченнями Шевченкового приятеля, українського художника Григорія Михайловича Честахівського, вірш присвячений дочці священика з Поділля Крупицькій, яку поет побачив на студентському вечорі в Медико-хірургічній академії у Петербурзі. У вірші Шевченко дуже ніжно звертається до героїні, тому можна зробити припущення, що Кобзар був далеко не байдужий до неї.
Та найсильніше кохання у Шевченка з’явилось ще у дитинстві – це була подруга дитячих літ Оксана Коваленко. Їй він присвятив такі вірші, як «Ми вкупочці колись росли…», «Мені тринадцятий минало», де дівчина, яка «при самій дорозі плоскінь вибирала» - це і є Оксана, «Не молилася за мене…», «Три літа», «Мар’яна-черниця».
У 1840 році Оксана Коваленко вийшла заміж за кріпака К. М. Сороку, навіки розбивши гаряче Шевченківське серце.
Та перелічені мною вірші – це ті, які були офіційно присвячені першому коханню Шевченка. Але якщо добре розглянути інші його поезії, то у багатьох з них знайдуться відголоски Читать далее...

Вітаю усіх, хто потрапив на мій щоденник! На моїй сторінці Ви зможете ознайомитися з моєю творчістю (вірші та проза), цитати, пісні. Моїм захопленням такоє є зарубіжна література та міфологія різних народів. Найцікавіше я обов'язково викладу у щоденник, а також побачите багато чого іншого цікавого! Приємного перегляду!
[700x525]