Ми не віримо в дива. Найменші ухилення від реальності насторожують і вражують нас. У голові одразу ж виникає "О Боже! Ні, це сон! Такого не може бути насправді!" Насправді все не насправді.
Коли я бачу в небі чіткі обриси якоїсь планети, то теж моментально розумію, що це сон. Бо це він і є. Мені сниться парад планет. Все небо рожеве та в атомних грибах, неймовірно гарне. Планети вимальовуються одна за одною, обертаються навколо осей, шикуються в ряд. Потім ще були якісь прибульці, які шматували людей, але то несуттєво.
Ще один мій сон був про те, як діти катаються по неймовірно тонкій кризі. Одна частина озера вкрита льодом, а інша ні. Вони летять у воду на санках, на ковзанах, на лижах... А тоді виходять на берег без пічалі і гайда знов.
Звідки вони? Ці дива в моїй голові...

Сьогодні ти побачив світ. Без кімнатної температури, без домашнього звичного інтер"єру. Він нахлинув на тебе стихією, цунамі. Хоча, що ти можеш знати про такі розумні слова, я ж тобі ніколи ні про що не розказувала, тільки обіймала перед сном. Перехожі дивились на тебе вперше за все твоє плюшеве життя. Боже, як мало очей ти зустрічав до того... Як мало сонця... А про жовте ширшаве листя взагалі нічого казати. Ти міг би зі мною їсти шоколад, курити, гойдатись на одній гойдалці, але не робиш цього. Тільки втикаєш своїми янтарними очима. Я тебе обіймаю, підкидаю вверх, тримаю за лапу, але ти все одно бездіяльний. Мабуть, це тому, що ти з минулого. Ну, або тому, що тобі похуй. Одне з двох.

Яку книжку причитати і де її взять, щоб поповнить свій словниковий запас та написати, як насправді важко..? Дивлюсь на себе в дзеркало і знаю точно, що повинно щось буть. Велике кохання на все життя. Одне. І безліч маленьких кохань.

Ти у всьому білому на сцені зі своїм бендом. Ой, ні,- Ви, бо я Вам, можливо, навіть у дочки годжусь. Сиджу і п’ю чай за столиком з усіма своїми, які в свою чергу хиляють горілку з соком. Сиджу та не відводжу погляду. Ваш саксофон- музика Богів, це рай на землі, це ванільна мрія, це диво див. Тепер Ви на вершині моєї власної пірамідки крутості. Цілий вечір я намагаюсь перебороти страх і запросити Вас на танець. І таки переборюю, запрошую. Всі ті люди були явно в шоці. Я відчувала, як у мою спину впивалися здивовані погляди, коли ми з Вами підходили ближче до сцени. Танцювали, мабуть, як батько з дочкою, бо відчувала себе справді маленькою дівчинкою, а моя рука у Вашій руці спітніла від надмірного хвилювання.
Грає «Ты изменяешь мне с женой», Ви кажете, що доволі цікава пісня, як для даної ситуації. А й справді:) Бо у Вас є дружина і все це досить дивно виглядає. Хоча, насправді нічого дивного. Ми просто танцюємо, як і мільйони людей у цілому світі в цю саму мить.
Я- Ліса, Ви- Джазмен. Все як у «Сімпсонах». Вони таки існують насправді, ці люди, які за один вечір викликають більше відчуттів, ніж інші за все життя.
[600x450]

Жив собі мушечок Дрозофіл. Він був сімнадцятою дитиною в сім"ї і тому доношував усе за старшими братами. Його батько-алкаш тяжко бухав, тому ніколи не уділяв йому часу. Мама працювала на заводі зранку, а ввечері сосала у комарів. Дрозофіл народився з вродженою вадою печінки і сімома хромосомами замість восьми. Так, сім безумовно щасливе число, але не в цьому випадку. Він нікуди не виходив гулять, бо йому було зручніше вилітати. Але він і цього не робив, бо... Просто БО. Одного разу він хотів покінчити собі життя самогубством, а саме порізать вєни. Тоже собі. Але вирішив, що спочатку треба поприбирати в хаті, а поки прибирав- знайшов трохи хавчика і зрозумів, що життя налагоджується. Згодом йому почала являтися у снах його кохана мушечка Це-Це. І все було добре!:scenic:

Ти бачив наш театр тіней? Ми можемо робити стрілочку, жука, черепашку, сердечко, вітряк, цифру "один", свічку і ще купу чого, якщо постаратись.
Ти бачив, як я злітаю в небо на тій гойдалці, аж ніби торкаюсь дерев, а тоді раптово зариваю носом у землю? Я можу так гойдатись енну кількість часу, поки дозволятиме інерція.
Ти бачив, як моя голова лежить у неї на ногах і я дивлюся вверх? На небо і на підсвічені верхіки дерев. Я можу так лежати довго. Аж поки якась із земних турбот не візьме мене за руку і не поведе додому.
Ти бачив, як ми переходимо дорогу по зебрі і дразнимо водіїв, спецом корчачи незадоволені обличчя, коли вони не гальмують на пішоході? Ми можемо так робити безліч разів, аж поки нас не зіб"є машина.
Ти бачив, як я зупиняюсь на містку, аби подивитись на місяць? На той самий, про який мені прийшла смс і я ледь не посивіла. Я можу отак сидіти в ступорі кілька хвилин. Не довго. Тільки це не довго.
Ні. Ти не бачив. По одній простій причині. Ти- не тут.

Люди шукають одне одного в натовпі. Серед мільйонів. На ринках, у вагонах метро, на концертах, на роботі, на курортах... Ненароком зіштовхуються, зустрічаються поглядами, допомагають підіймати з підлоги розкидані папки, журнали, книжки... Я люблю такі моменти. "Ой, ні, не хвилюйтесь, я сама"- "Та що ви, я допоможу". А тоді вони вдивляються в очі, не знають, що далі говорити. Бояться упустити своє щастя, думаючи "а раптом це моя доля?". Де вона? Таке враження іноді складається, що оці твердження, ніби серед мільярдів людей є лише хтось один тобі потрібний, суджений на все життя- дитячі казки наніч. Тут ти з одним ділиш свої радості й печалі та думаєш- ось це моє щастя, це на віки вічні. Завтра все може обернутись інакше. Може виявитись, що це повна лажа. Здається, ніби так звану "половинку" можна знайти у будь-якій країні, будь-якому місті, будь-якому селі. Варто лише зустріти більш-менш придатну для спільного існування людину. І взагалі, це поняття "половинки" повна нісенітниця, як на мене, так як люди народжуються цілими. Тим не менше, постійно шукають для себе когось іще. Дивні... Подобається дуже момент із фільму, коли піаніст говорить про те, як цей безмежний світ все-таки нас обмежує, адже примушує серед безкінечної павутини вулиць обрати лише одну, а також одну домівку, одну жінку, одну роботу. А от клавіші скінченні, проте ними можна творити безліч мелодій. Мене просто вбивають такі противоріччя.

Это цитата сообщения ВеВи Оригинальное сообщение




некоторые отношения - это как обниматься со сломанными ребрами. никто никого, намерения благие и исключительно нежные, а все равно больно.
и не стоит искать глубоких причин и подводных течений - просто ребра сломаны.
заживут, тогда можно пробовать, если захочется. а пока - хочешь обниматься - терпи. или терпи - не обнимайся, пока не заживет.
терпение - это вообще очень полезно.

© Hexen (с diary.ru)

Это цитата сообщения Дневник_пуст Оригинальное сообщение

Сейчас один ребёнок лет десяти вошёл в кафе и сел за столик. Официантка подошла к нему.
- Сколько стоит шоколадное мороженое с орешками? – спросил мальчик. - Пятьдесят центов, - ответила женщина.
Мальчик вытащил руку из кармана и пересчитал монетки.
- Сколько стоит простое мороженое, без ничего? – спросил ребёнок. Некоторые посетители ожидали за столиками, официантка начала выражать недовольство:
- Двадцать пять центов, - бросила коротко в ответ.
Мальчик опять пересчитал монетки.
- Хочу простое мороженое, - решил он.
Официантка принесла мороженое, бросила на стол счёт и удалилась. Ребёнок закончил есть мороженое, оплатил в кассе счёт и ушёл. Когда официантка вернулась убирать стол, у неё стал комок в горле, когда она увидела, что рядом с пустой вазочкой лежали аккуратно сложенные монетки, двадцать пять центов – её чаевые.

Никогда не делай выводов о человеке, пока не узнаешь причины его поступков.(с)

Это цитата сообщения crazzzy_squirrel_sid Оригинальное сообщение

Очень просто...

• очень просто: влюбляться в тех, кто живет в другом городе.
Дорисовывать самому себе отсутствующие детали и добавлять цвета, чтобы придать истории вес и правдивость, а потом увидеть один раз и мгновенно разочароваться, потому что человек этот скучен, эгоистичен и эмоционально недоразвит.

• очень просто: влюбляться в красивых людей и терять дыхание в их присутствии, а потом получать сообщения в аське с грамматическими ошибками и морщиться, как от скрипа пенопласта по стеклу.

• очень просто: быть свободным, не ревновать, не думать «что будем делать в выходные», не переживать, что выветрился запах духов. а потом пройти в аптеке мимо человека, от которого пахнет так по-мужски: хорошим парфюмом и чем-то еще, сложно поддающимся описанию – и до боли стиснуть зубы.

• очень просто: любить кого-то, кто тебя не любит. Ловить моменты человеческого тепла, принимать дружеское участие за проявления «чего-то-гораздо-большего» и лелеять в себе глупое чувство надежду, а потом с утробным воем осознать, сколько бесценного времени потрачено впустую и бисер разметан зря.

• очень просто: не любить того, кто тебя любит. Даже писать не о чем.

Это цитата сообщения Mirrowing_of_Heaven Оригинальное сообщение

Одиночество..

Это цитата сообщения ВеВи Оригинальное сообщение




С каким бы человеком ты ни расстался, всегда будут наступать моменты,
когда тебе будет не хватать именно его. Именно его фирменного словечка,
именно его улыбки, именно его тембра голоса, манеры курить, фигуры,
образа жизни или его мыслей. Того,
как он подносил зажигалку к твоей сигарете или как произносил твое имя,
какой пил кофе, как и чем угощал тебя и что произносил при этом.
Неважно, любил ты его или виделся с ним один раз в жизни.
Когда-нибудь твое подсознание вспомнит , что в твоей жизни было именно это,
и это было связано с каким-то определенным человеком, и ты вспомнишь,
что был когда-то с ним связан чем-то, и поймешь, что неплохо было бы,
если бы прямо сейчас повторилось бы то же самое, что и тогда.
Ни один человек не проходит через твою жизнь, не оставив ни следа.
Даже тот, на котором ты только задержал свой взгляд в метро

© Caotica Ana

Виходжу на вулицю і до моїх ніг чіпляється сіра липка субстанція. Не люблю брудне взуття. Не люблю перестрибувати калюжі, не люблю вгрузати в багно на повну висоту підошви. Але якщо це осінь, то слід змиритись. Наступним етапом взагалі стануть морози, а це вже геть не цацкі-пєцкі. Проте я люблю трощить тоненький лід. Такий, що має під собою повітря, а не воду. От його й чекаю. Плюс до всього- жаль горіха. Приморозки силоміць здерли з нього ще навіть не пожовтіле листя. Купа зелені на землі. Аж незвично якось. Такий ніжний, як виявилось. А ще жаль усіх бездомних собак і котів, хоч вони і не мають ніякого відношення до погодніх умов.

Настроение сейчас - Лайно

Я вертаюсь... Я знову звідти виходжу, щипаючи себе, аби усвітомити, що нікому, крім мене, не боляче. Гнила душа та ідеальна зовнішність. Ти живеш не в моїй країні, я не бачу тебе, але ти все ж є. І колись, через роки або вічність ми таки зустрінемось. Яким буде твій погляд? Може, щось таки зміниться, твоє нутро стане ідеально чистим, а з очей лізтимуть черви. Ми тоді говоритимемо з тобою. Про що? Про те, як ти тепер і як я. Про те, що ми тепер хіба що давні знайомі, друзі по листуванню. Хоча до мене і не доходили твої листи весь цей час. Губилися. І я безмежно рада з цього приводу зараз. Чесно...

Я знову на тому самому місці, серед цього листя. Правда, воно зараз ще не таке, як тоді було. Забагато домінуючого зеленого як на вісімнадцяте жовтня. Але ж який спокій просто лежати на землі серед того НЕлісу, дивитися в небо та упорядковувати думки, заспокоювати мозок. Саме тут він відчуває тишу і мир. TnT. Тут і тепер. Я обіцяю собі, що приходитиму сюди щороку в той самий день. І виключно з гарними людьми.

Купа думок, що не помістяться, мабуть, ні в блокнот, ні у вордівський документ, ні в контактну нотатку.
Я сиджу у школі на другому поверсі,у фізичному кабінеті за тою самою партою, за якою сиділа тоді, давно. Всього якихось чотири роки, а яке все віддалене. Колишні відчуття. Ці дрібні потреби. Скоріше б перерва, скоріш би в буфет, скоріше б додому, скоріше б вихідні, скоріше б канікули. А що скоріше зараз? Я не думаю про це. Я спокійна, тиха, розмірена і поміркована у цьому місті
 і в цій осені. Мабуть, то була якась межа. Кожен вік має свої цінності. І у своєму теперішньому я ціную спокій. Мене більше пре спостерігати, ніж діяти. Знаю- зарано вважати себе маестро, коли в руках тільки вмираюча синиця. Але мені подобається ця роль. Я люблю питати в людей "як справи?" і слухати довгі історії, відповідаючи на їхнє "а у тебе як?" коротким "атлічно!". Люблю їх завзятість та іскри в очах, коли вони все оте розказують, думаючи, що мені справді піздєц як цікаво. Та насрано мені на вас. Хто ви? "Кто эти люди в моём кабинете?"(с)
А ще трохи важко бути тут, між іншим. Надто багато згадок та асоціацій. Скільки вони живуть і коли вмирають? Вони заповнюють мою голову вибухонебезпечною сумішшю і я не знаю точно, коли рване. Уявляю що буде, коли я геть постарію. Якщо вже зараз їх так багато, що аж важко гортать, то що буде потім... Мабуть так і помру, дивлячись у минуле, як у старе запилене вікно. Задушить мене той клубок змій, який не зможу розпутать. Знайдуть у купі жовтого листя? Знайдуть. Чогось останнім часом дуже люблю ті купи.

Британські вчені довели, що викиди радіації ніяким чином не впливають на викиди адреналіну. Проте на них впливають такі речі:
5 позиція - кава;
4 щабель - фільми жахів;
3 сходинка - стрибки з парашутом;
2 рядок - американські (справжні) гірки;
1 місце - секс!
Але один невигаданий персонаж одружився у двадцятирічному віці. І ми не впевнені, що він спробував хоча б половину з вищезгаданого списку. Не кажучи вже про чайну церемонію на містку. Він не їв усі види морозива з нашої місцевої булочної, не сидів на даху багатоповерхівки, не спалював список тих людей, яких треба пробачити, не піднімався на Високий Замок (у Львові), не пускав мильні бульбашки та не їв морозива майже зимою, не роздавав листівки з чайного магазинчика випадковим людям, не відзначав день радості, друзів та ДПБК.
Навіть дитині зрозуміло, що він явно не готовий до подружнього життя.
І взагалі, вступити до шлюбу - це все одно, що вступити в лайно. Грає роль тільки те, в яких кедах ти це зробиш. Якщо ти вдягаєш обручку у ранньому віці, нічого не звідавши в цьому світі, не зробивши купу важливих речей, не маючи уявлення про райську насолоду і перелік камасутрових втіх, то очевидно, що твої кеди нові до блиску у підошві. І тому лайно на них матиме вигляд незвіданих проблем, які раніше ніколи тебе не спіткали, і навіть якщо ти обітреш його і підеш далі, лайновий слід залишиться на твоїх кедах, які тобі, до речі, доведеться носити й носити, бо вони ж нові!
Якщо ж несподіванка трапилася з твоїми старими кедами - ти спокійнісінько витераєш їх об траву і не турбуєшся з цього приводу, бо судячи з їх зовнішнього вигляду, будь-яке лайно - \"суща мєлоч\". За свій досить тривалий вік вони встигли пізнати пил доріг і пилок квітів, воду калюж та пральної машинки, і купу інших негігієнічних речей.
Тим паче, що старі кеди можна легко (смачно та корисно) викинути будь-якої миті, а нові буде шкода і доведеться так і ходити, знаючи, що їхня суть уже, м'яко кажучи, заплямована.
Думаємо, ми змогли донести до вас цю глибоку ідею. Далі писати немає сил, так як ми з Таньою взаємовичерпуємося.

Слушать этот музыкальный файл

Racing Like A Pro

Я тут не для того, щоб дозволить комусь зі скрипом відчинити старі дерев"яні двері моєї душі. Не для того, щоб ви рилися в моїх думках чи спогадах. І не тому, що списала блокнот, а впадло купувать новий. а просто так. Як то кажуть- БО.