Якшо прикинуть, наче геометрія, чи алгебра, чи якась інша математична гілка, то все це матиме вигляд графіка. І ти на його вершині. Все, шо було до тебе й після тебе- якшо дотягує по іксу, то не пляше по ігреку і навпаки- як конає по ігреку, то відстає в іксах.
Якшо брати по хімії, то найбільш вдалим порівнянням буде витискувальний ряд Бекетова. Ти в ньому Калій, безсумнівно. Безумовно. Беззаперечно. Просто без. Да, ти знаєш, золото не пляше. Реакції з ним мені чекати до кінця своїх днів, ну або хоча б загальноприйняті 33 роки (тут уже не хімія, моє).
З фізики тебе можна було назвати моїм персональним вічним двигуном. Але не назву. І не тому, що це суперечитиме першому закону термодинаміки, а тому, що... Останнім часом ти не працюєш вобше. Він не працює. Він- це вічний двигун.
Мабуть таки фізика була зайвою... Або фізика, або ми.

Любий Дід Мороз!

Доброго зимового передноворічного дня тобі! Правда дивно, що пишу цей лист аж у двадцять років? Сама в шоці. Може, саме тепер починаю вірити в дива. Може, саме тепер навчилася писати більш-менш без помилок. Щоправда, каліграфія дещо зіпсувалась із часів молодших класів. Роки стирають блиск з очей і псують почерк, але то таке. Тож, нумо ближче до теми.
Комп"ютери, велики, скейтборди, ролики, ляльки "Бебі-борн"- принеси, будь ласка, бідним дітям Зімбабве. А мені... Мені подаруй "шось хароше" і "те, шо нам нада". Широке поняття, насправді, але, я думаю, ти шариш. Внеси в мої мізки трохи розуму, впусти туди спокій, допоможи визначитися з життєвими пріоритетами і "понять свої чуства". Я справді хочу, щоб усе (ну, або хоча б щось) стало на свої місця. Зроби, будь ласка, так, щоб я могла без проблем знаходить ті книжки, які варто читать, ті слова, які треба казать, тих людей, яких варто любить.
Хоча, не впевнена, чи заслужила від тебе таких подарунків. Якби сіла тобі на коліна, як дитя, і ти спитав, чи гарно я себе вела увесь цей рік, то я, мабуть, хіба що іронічно усміхнулась, пригадуючи всі свої безглузді витівки за 2010-й. Ох, стільки дуростей наробила, мама ні гарюй... Я шкодую? Та ніфіга! Це життя! Моє життя. І воно прекрасне.
Так що, я думаю, ти зрозумів, що я хотіла тобі сказать.
Так що, да прибуде зі мною шось хароше і удачна удача!
Так що let"s my dreams come true! (чи як там правильно)

З непідробною і невигаданаю вірою в дива, Іринка.
[502x699]

Знайти справжнє кохання в цьому місті- все одно що знайти загублену собаку за оголошенням. Майже неможливо.

Коли я купуватиму солодощі своїм дітям- раптово пригадаюсь тобі. Цей чорний капелюх, ці срібні окуляри, ця клинчаста борідка. Але ти проженеш цей спогад. Неможливо: ось дивний чоловік із крамниці вийшов. Такий знайомий... Рідніший від усіх. І вийшов... І забудеш...

(с) Б.-О.Горобчук

Ти дзвониш одразу, як тільки я беру до рук телефон. Ти пишеш, як тільки я з’являюсь в онлайні. Ти снишся одразу,як тільки моя свідомість пірнає в сон. А він, як мертве море- ходжу по воді і не розумію, як таке можливо. І ще мені подобається, що навіть без глобальної мережі, без мобільного зв’язку, без мертвого моря- ти все одно є. І не зникаєш.
Найбільше я люблю, коли ти просто приходиш. Особливо коли я вже п’ятий день не виходжу надвір. Я відчуваю сніг, торкаючись твого пальто, в’язаного шарфа і цієї дивакуватої шапки. Я читаю зиму виключно через твій верхній одяг.
Безмежно радують апельсини, які ти приносиш щоразу, як тільки я хворію. Я люблю апельсини тільки з твоїх рук. Сама не вмію їх як слід чистити, можу хіба що на дольки порізати, але це геть не те. Ти ж, навпаки- справжній профі. Таке враження, що все своє життя те й робив,що чистив апельсини.
Люблю, коли кімната насичується запахом цитрусів і твоїх рук. Так, я дуже різко відчуваю саме запах твоїх рук.
Я лежу в ліжку з закутаним горлом, їм апельсини, ти торкаєшся мого обличчя своїми руками. Я не знаю, чи буває в цьому світі щось краще, і, якщо буває, то що.
Коли я хворію, ти мало говориш, а частіше обіймаєш, притуляєш свої губи до мого лоба, поправляєш ковдру. Ти стаєш якимось напрчуд спокійним, розміреним… дорослим.
Я кажу тобі, щоб не цілував мене, бо маю на термометрі 38,8. Але ти, ясне діло, не слухаєш. Дивно, але у грипозному стані поцілунки викликають відчуття ейфорії п’ятнадцятирічного віку. Такий неземний кайф, наче все уперше. Наче ось, ще трохи і я зникну звідси, розчинюсь в концентраті апельсинів і твоїх рук. Надто гостро, різко, чуттєво. Надто близько.
Потім ти вдягаєшся і йдеш, лишаючи після себе апельсинові шкірки і післяоргазмову тиху байдужість.
Orange love. Наша спільна невиліковна хвороба.

Прозора чашка з зеленим чаєм гріє мої руки. Ніжно-теплі думки про тебе гріють мої думки. Дивись- навколо мене таке тепло, що може почати танути сніг під ногами. Фігня- можуть почати танути льодовики. Глобальне потепління за нами і чаєм.
А що, якби вреал почався потоп? Що б робили ми? Я знаю. Слухали б стукіт крапель. Це одна з моїх найулюбленіших мелодій. Записували б дощ на диктофон, на аудіокасети, на платівки. Дощ і спільне дихання, поодинокі слова, посторонні шуми. Знаєш, мені відверто пофіг, хто слухатиме це після нас...
Тоді вода зайшла у наш дім, торкнулась наших ніг, ми лягли б у ліжко і чекали. Наші хатні речі плавали б, як самотні кораблі, метались з одного боку в інший. А згодом і ліжко перетворилось у корабель. Наш, власний.
Вдихнути б воду і... далі. З тобою. В нові світи.

Що це, коли загадую в зорепад і щоразу перед сном? Загадую, коли на годиннику 11:11 чи 22:22, коли тримаю за руки двох людей з однаковими іменами, коли відпускаю за вітром ті милі пушинки...

Як мені, блядь, почати писати щось нове, з сенсом і в твердій палітурці, коли голова вщент забита невигаданими персонажами і я не хочу, щоб мої вигадані були схожими на них?!
Олдове не поміститься, мабуть, і в тритомник, але кому треба та вода і хто буде її лить. Нове в свою чергу не варте і трьх рядків, але широке коло з апетитом схаває і ні крихти на столі.
Хто Де Коли стане тим сраним натхненням і путєводною звєздой?
Юний мозок, сука, стомився плювати сюди короткими нотатками, прагне чогось значимішого, вагомішого, нарешті просто іншого, не такого.
Що спершу зробить- змінитись, щоб написать, чи написать, щоб змінитись? Га? Нога.
Коротше, Муза, мать твою, якщо ти мене чуєш, то дзвони в будь-який час доби. Номер телефону один і незмінний, чи то пак «Симкарты номер прежний, остальное- мелочи»(с). Або просто приходь. Двері відчинені. Завжди.

Цього ранку мені дуже хочеться їхати кудись далеко на моєму улюбленому зеленому, схожому на гусінь, автобусі. З якоюсь безнапряжною музичкою і задуманим поглядом у вікно.
Хочеться лежати в ліжку, пити каву з круасаном і дивитись ранкові новини. Не мультики, не серіали, а саме новини.
Або прокинутись в твоїх обіймах. Так, цього, мабуть, хочеться найбільше.

Найжахливіший з усіх жахливих сон. Не те щоб там різали, чи вбивали, чи Землю захопили інопланетяни, просто...
Наче я в пологовому, з дитиною на руках. В халаті. В голові купа думок. Починаючи тими, чи схудла я після пологів і закінчуючи тими, що зараз прийдеш Ти, батько. Я точно знаю, що батько саме Ти.
Я впевнена.
І от ти йдеш по якомусь довгому коридору. Я здалеку бачу твої очі. Але ти не дивишся на мене. Довго-довго ти йдеш. Але проминаєш мене, ніби й не знаєш. У мені коктейль із болю, розпачу, злості, недорозуміння... Чого? Бля, чого? Ти ж батько цієї дитини, яку я тільки-що народила і яку тримаю на руках!!!
Я кричу "..., я люблю тебе!", але нічого не стається. Ти просто обертаєшся, дивишся своїми очима в мої і все. Не підходиш. Просто дивишся. І у них такий же біль, як і в моїх.

Щодня він їздив тролейбусом на роботу і законослухняно оплачував проїзд. Але якось так вийшло і одного дня не заплатив, бо забув вдома гаманець. Штрафанули.
Щодня він купував продукти в супермаркеті і ретельно стежив за датою виробництва. Але якось одного разу провтикав, купив зіпсовану ковбасу і не на жарт траванувся.
Щодня він переходив вулицю на зелене світло, але якось дуже поспішав і побіг на червоне. Не пощастило. Збила машина.
А насправді все це брехня. Просто все своє життя він тримав серце на замку. А одного дня не втримався- закохався.
І навіть не знаю, що гірше- останнє, чи перші три разом взяті.

Я кажу- придумай собі світ, де ти без мене і живи. Живи так, наче мене не було ніколи і водночас ніби я з тобою ще з пологового будинку. Викинь з голови усі важкі думки, пов’язані з моїми антиморальними діями. Я натворила багато нехорошого, недоброго, того, нащо ти не заслуговував. І, навіть якщо ти захочеш лишити це в собі, то однак не вийде. Усе відфільтрується. Залишаться лише приємні згадки. Не зараз, певне, нескоро, але так буде. Я знаю.
Ти говориш, що колись і зі мною так вчинять, але ні, бо зі мною так УЖЕ вчинили, баланс не настане в майбутньому, бо він настав уже. Жоден з нас не винен, просто так стається.
Ти говориш, що я ніколи не знайду собі точно такого, про якого мрію і малюю в своїй дурній дитячій уяві. І ти правий. Іра зустрічатиметься з трафареткою, з шаблоном. Вона це любить. Мій принц складений з частинок багатьох реальних людей, з їх окремих якостей. Не сумнівайся, у ньому і від тебе дещо є. Але більше немає, ніж є. І це одна з причин.
Ти говориш, що нема любові. Розчарування- не привід для такого висновку. Я ось досі вірю. Не треба починати через мене ненавидіть всю жіночу половину людства, бо рано чи пізно в тій половині ти таки знайдеш собі когось. Вона готуватиме тобі їжу, виховуватиме ваших дітей, поливатиме ялинку. Вона любитиме тебе за все тедобро, яке є в тобі. І не важливо, що, можливо, її не любитимеш ти. Сам казав,що хтось все одно любить більше. А хтось менше. Тому оце «менше» може запроста прямувати до нуля.Як маленькі кенгуру.
Ти говориш, що я не вмію любить. Заткнись нахуй,ти не знаєш про мене нічого!
Ти говориш, що я слабка людина, бо не змогла сказати все це в очі. Так, я слабка.
Я кажу, що через кілька років ми згадуватимемо все це з усмішкою. До кінця, звичайно, ніщо не гоїться, але вже не болітиме точно. Не домальовуй сюди зла і образ. Я не хочу бути причиною чиєїсь болі чи страждань. Хіба що легкого блюзу.
Це останнє, що я кажу.
Бувай…

Це дивно і тупо, але я сумую за тобою майже так само, як мій повітряний змій кольору прапора сексуальних меншин сумує за небом у таку негоду. Ні, він, звісно, може летіти туди прямо зараз, із першим поривом вітру, але має знати, що кожен політ неминуче закінчується падінням. А на асфальті не така вже й сприятлива смуга- мікс із мокрого снігу, грязюки і сміття. Я не хочу його штовхати на таке. Хай лежить,чекає кращих часів.
Так і я- можу спокійнесенько подзвонити (от би ще виграти мільйон і поповнити рахунок) та говорити з тобою на якісь загальні віддалені теми. Але кому воно треба. Все-одно впаду разом з червоною слухавкою в той самий мікс, що і змій. Іноді відчуваю себе лохом. Іноді НЕ відчуваю. Іноді, сука, не відчуваю нічого взагалі. І не можу визначитись- I’m lovin it, чи ненавиджу більше за апельсиновий сік і Шона Пола.
І не знаю, чи сміяться, чи плакать.
Нє. Таки знаю.
Треба піти покурить.

Чуши не пороть.
Пораскованней.
– Дорогой Господь!
Дай такого мне,
Чтобы был свиреп,
Был как небоскрёб,
Чтобы в горле рэп,
А во взгляде стёб,
Чтоб слепил глаза,
Будто жестяной;
Чтоб за ним как за
Каменной стеной;
Туже чтоб ремней,
Крепче, чем броня:
Чтобы был умней
И сильней меня;
Чтобы поддержал,
Если я без сил,
Чтобы не брюзжал,
Чтобы не бесил,
Чтобы был холён,
Чтобы был упрям,
Чтоб «У этой вон –
Идеальный прям!»
Чтобы, пыль вокруг
Каблуком клубя,
Он пришёл и вдруг –
«Я люблю тебя».


Це ахуєнний вірш. Да, саме такого мені і треба.

А навіть хуйово якось стало. Не бажаю нікому болю в цьому житті. Чесно, не бажаю. Просто так стається. Само. Кишенькові драми і драми на все життя. Близькі і далекі. Все просто і водночас піздєц як мутно і неясно. І я тепер знов сама. "Не одна в теплоте рук".
Треба піти покурить. Завіса.

Мабуть, кожному в житті дається шанс на щастя. Шанс, щоб усе виправить, зажити довго і без турбот, ну , а якщо з турботами, то не надто суттєвими. Навіть тоді, коли вже досить тривалий час не стається нічого, крім суцільного лайна і підйобів долі- все одно шанс дається! Він летить у ворота, як м"яч. Але передбачувано, розмірено, як в уповільненій зйомці. А я ахуєнний воротар. І тому ловлю його легко і в руки. Цей такий омріяний багатьма м"ячик ніколи не втрапить у мою сітку. Бо пропустити можу хіба що несподіваний, прямуючий з шаленою швидкістю, лишаючий за собою вогненний, як у комети, хвіст. Я люблю такі м"ячі. Дуже люблю. Як і саме життя в його непередбачуваності та спонтанності. Вєра б тут сказала "Я бы вдула эту жизнь". Да, саме це б зробити з лайфом) От. Лише б не опинитися на лаві запасних після таких виїбонів.

Коли я була маленькою, то мала в своїй голові три помилкових твердження. Перше: думала, що коли впіймати рибку і випустити назад у річку, то вона всім скаже шось типу "Коля, нас разводят!" і більше ніхто ніколи не поведеться на жодну наживку. Друге: думала, як так, що не можна дійти до кінця землі, як вона може бути безкінечною, коли вона- всього навсього куля, і якщо довго йти, то рано чи пізно таки стукнешся лобом у стіну. У стіну тої кулі. Бо ми ж всередині живем. Третє: думала, що від сексу задоволення отримують тільки чоловіки, а жінкам, натомість, просто боляче! Ніяк не могла второпать, нашо вони собою так жертвують...
Але одного дня я виросла і все стало на свої місця, зникли непонятки. Бо ж виявилось, що риби не говорять, люди живуть ззовні земної кулі, а дослідження показують, що від сексу більше задоволення отримують навпаки, жінки! Яким же було моє здивування!

Вибирай, яку мене ти б хотів. Я можу розлягтись на стелажах супермаркету, а ти бери корзину та іди. Консультанти, звісно, рекомендуватимуть дещо інше, вони завжди прагнуть впарити D&G. Дорого і глупо. Вони дивитимуться тобі в переносицю, гойдатимуть перед очима годинник на ланцюжку, але постарайся уникнути. Одного разу вже повівся, досить. Не дивуйся, якщо на виході тормозне охорона, вони попросять пред"явити чек, подумають, ніби ти мене вкрав. І будуть абсолютно праві. Де в тебе гроші. Де в мене гроші. "Она добра где-то внутри, где нет денег и рифм, где между нами ток- это миф".
Віднеси мене додому і поклади в холодильник, аби не зіпсувалась. Ну, або просто в сухе місце кімнатної температури. Щоб я просто була і знала, що я є. У тебе є.

Якщо бути точним, то вона для неї друг і щоденне естетичне задоволення. Їхні стосунки тепер можна було описати одним словом- гармонія, адже зараз вони на тому рівні, коли можна майже не розмовляти, а так, просто щовечора зустрічатись і влаштовувати музхвилинки, чи навіть музгодинки. Коли можна нічого не казати і мовчанка не буде незручною, бо кожен мовчатиме про своє і водночас про спільне. Коли можна буде просто ходити цими вулицями, обійнявшись, підіймати голову до зірок, опускати до листя й асфальту, сміятися з якихось напрочуд особистих і більше нікому не смішних жартів, грати в баобаба та лінивця, їсти виноград. Якщо виграти мільйон і найняти для них персонального художника, то його малюнки стануть ілюстраціями до книжки про справжнє щастя і невигадану дружбу. Але так як ніхто поки не зірвав куш, картини лишаються ненаписаними, галереї пустують, а критики мовчать.
Якщо бути точним, то все це триватиме приблизно до кінця життя. Якщо бути чесним, то це тру. Якщо бути щасливими, то вони щасливі. Амінь.
[699x686]

Зі мною стається щастя. Вдруге за цю осінь. Воно розриває мене на мегапікселі, на мегабіти, розторочує, як светрик. Воно Є в мені, я відчуваю. Цей вечір з області фантастики, цей танець, про який можна було тільки мріяти (але я навіть не мріяла), на який запрошую уже не я Вас, а Ви мене. Безмежно рада з того приводу, що це стається, що Ви граєте «Lily was here» спешл фо мі, що це TnT, а я не відводжу погляду, бо все навкруги різко втрачає сенс. Не хочу більше нічого, крім як отак приходити, спостерігати і моєї руки у Вашій.
Увесь час воно в моїй голові, в мені. Я не згадую, бо не забуваю. Увесь час на мене обрушуються сотні літрів фарби. Кольори розпливаються по тілу, затікають у всі можливі отвори. Про це хочеться говорити всім, кричати на весь світ, нарешті, написати книжку! Я не контролюю своїх рухів і поглядів, коли чую сакс, саме Ваш сакс…
Кажу Вам, що колись обов’язково навчусь і зіграємо дуетом. Ця мрія приречена на втілення. Це бажання витісняє десятки інших з моєї голови, а в районі між горлом і грудьми щастя викидає свої млосно-солодкі радіонукліди. Щастя вибухає, як реактор, щастя робить мене суцільною самостійною блаженною одиницею.
Це мій уявний уклін для Вас. Дякую.