Давай частіше говорити одне одному теплі слова. Знаєш, от коли я тебе люблю- так це зараз, коли трохи розвезло від аналгін-димедролу, коли любов стримить крізь пори моїх рук. І ніг. Так тепло в ноги. Давай дарувати одне одному безглузді дрібнички (твої очі тоді світяться, я так це люблю) Давай робити приємні сюрпризи, обійматись, триматись за руки. Бо хто крім тебе. Хто, якщо не ти.

ми їдемо електричкою
і ти купляєш ВСЕ
що носять по вагонах
оці нещасні продавці.
починаючи випічкою
закінчуючи ліхтариками
на батарейках
і самі батарейки
по п"ять штук в упаковці
а ще наклейки-метелики
соняшникові зернята
сухі і вологі серветки
автомобільні карти
карти гральні
і штопори
для пляшок
для вина
я починаю розуміть
куди ти хилиш
коли говориш
що треба брати
від життя сповна

Четверту ніч поспіль
мені сняться сни
достойні Канського лева
але я прокидаюсь
дивлюсь у вікно
застеляю постіль
і все забуваю
значить так треба

не перший рік пишу вірші
достойні літературних премій
але нема нічого
слава Богу
і може ліпше
що я невизнаний поет
незнаний геній
ця слава оплески овації
"цвіт нації.
цвіль нації."

не пам"ятаю точний день
не пам"ятаю дату
як почали звучати
достойні Греммі
(та шо там Греммі...)
мелодії та звуки
коли вони
з твоїх легень
а ще є руки.
руки...

Тоді, як все ще було добре
поміж нами
Ти дзвонив, цікавився
"А чим займаєшся?"
я: "Граюся"
ти: "Граєшся?"
"Думками"...

Мені жаль того хлопчика з дитбудинку
на якого насцяли старші за віком.
і дивились, дивились
з розчинених вікон

Мені жаль того пса, що біг під дощем
тільки б з"їсти шматок хліба з маслом.
і сонце не ховалося тоді
а тільки гасло, гасло

Мені жаль того хлопця, якого ненароком
застрелили з нової рушниці
ти думаєш про винних, над строком
але то все дурниці, дрібниці

Мені жаль себе
бо холодно в ноги

мені жаль тебе
бо як все було добре
між нами
ти терпів
(а що лишалось робить)
ти терпів
мої ігри з думками

Тоді, як все ще було добре
поміж нами
Ти дзвонив, цікавився
"А чим займаєшся?"
я: "Граюся"
ти: "Граєшся?"
"Думками"...

Мені жаль того хлопчика з дитбудинку
на якого насцяли старші за віком.
і дивились, дивились
з розчинених вікон

Мені жаль того пса, що біг під дощем
тільки б з"їсти шматок хліба з маслом.
і сонце не ховалося тоді
а тільки гасло, гасло

Мені жаль того хлопця, якого ненароком
застрелили з нової рушниці
ти думаєш про винних, над строком
але то все дурниці, дрібниці

Мені жаль себе
бо холодно в ноги

мені жаль тебе
бо як все було добре
між нами
ти терпів
(а що лишалось робить)
ти терпів
мої ігри з думками

Такий розпач серед ночі, коли раптово розумію, що УЖЕ весна, намагаюсь відправити тобі смс, а воно не відправляється! Тобі ж треба знати! Терміново треба знати, що підсніжники почали пробивати головами сніг, що пташки збираються вертатись, що скоро любов.
Моя упакована в здоровезні картонні ящики, перев"язана мотузками, шнурками, заклеєна скотчем. Ти знаєш, скільки таких коробок у мені? Ними все заставлено, об них щоразу чіпляються думки. І падають, падають... Це як домівка Санти перед Новим роком, де купа подарунків, невідправлених, нерозпакованих. Тільки от Санта знає, кому і який призначений сюрприз. А я...
Мені страшно уявить, що буде, коли я таки знайду адресата (чи він мене знайде), того, хто прийме мене з купою ящиків. Лавина, цунамі, землетрус. Двадцять дванадцять, апокаліпсис, кінець і початок світу. Боже, шо це буде за любов!

чоловік із прізвищем Someday
не вірить у любов
не вірить у життя
не вірить у людей

але говорить
що все буде добре
колись.
у когось.
май надію.
Чоловік говорить,
Я- просто вірю.

нічого не відбувається
ти пишеш, що нічого
не відбувається.
маєш рацію
уже днів дев"ятнадцять
як справді нічого
не міняється.
твої нові навушники
дужка зі старих SWANів
і дві великі мушлі.
Слухаєш море вечорами
лягаєш спати
в кофті з капюшоном.
Закутуєшся
тобі холодно. дуже.
у всьому винна оця твоя
ковдра кольору хуртовини
наче спиш у тілі лавини
наче ось-ось все обрушиться, Кай
тебе замітає
кутає снігом.
пам"ятаю,
літом вкривали метелики
сині й оранжеві
тьмяні, але гріли

скільки кроків мені лишилось до порогу
скільки вдихів і вихихів відчув мій шарф за це недовгий шлях...
мені не вистачає тебе. зараз. в 1:01.
останнім часом акцентую увагу на годиннику.
просто так мало лишилось...
так мало лишилось часу...у нас
та й взагалі

сьогодні все таке непердбачуване
що навіть мороз
замість верболозу
і страусиного пір"я
малює на вікнах
багатоповерхівки і квадрати
малює в стилі
елементарної урбан-геометрії.
Незмінне те, що ти досі
кидаєш мої листи в камін.
я не знаю, чи боїшся паліва
чи не любиш мій почерк
чи вважаєш нісенітницею
ті букви і слова.
Незмінною, константовою
лишається моя до тебе любов.
стала постійна стабільна
о 22:41 я люблю тебе
особливо сильно.
як побачиш такі цифри
згадай що я є
ну і просто згадуй.
я відчуваю
коли ти
це робиш

Нестерпно тягуча гумка вокзального часу, коли не знаєш, куди себе подіти, якими сканвордами зайняти свій мозок, яким фаст-фудом заспокоїти розлючений шлунок, яким теплом зігріти ноги. А сама винна- треба було не гнать лашедєй, поїсти перед дорогою, а ще краще напхать у портфель бутербродів, прихопити з собою якусь книженцію, взути щось більш підходяще для п"ятнадцятиградусного морозу ніж кросівки. "Творіці наших траблів- тільки ми самі"- з такими думками я покидаю зал очікування і виходжу на перон, хоч і чекати ще не менш ніж півгодини. Набридло сидіти, краще подихаю свіжим повітрям, остаточно відморожу вуха і перетворюсь на сніговика з реклами "Дірол". "Дивись, я свіжий, наче вітер, наче сніг!"- лунає в голові придуркувата пісенька.
Тут холод нереальний, плюс шалений вітер, що продува, здається, не тільки до кісток, а й до кісткового мозку, плюс лапатий сніг, такого давно не бачила, такі сніжинки найбільш зручно ловити язиком. Але я не наважуюсь на це. І не тому, що довкола повно народу, просто боюсь висовувать язик на такий мороз. Шутки в сторону.
Люди як люди- чекають на потяг. Хто сміється, хто розмовляє, хто стоїть мовчки, зіщулившись від холоду, затулившись від снігу. Люди в шапках і люди обмотані шарфами, люди в лижних куртках і норкових шубках, люди в чобітках і черевиках і навіть в кросах- я не одна. Молода парочка сперечається, хто буде спати на нижній полиці, ще пару людей уважно вивчають квитки, малі діти намагаються грати в сніжки, але марно- сніг не ліпиться, мороз же як не як. Я переминаюсь із ноги на ногу, стараюсь не стоять на місці, хукаю в долоні.
Чоловік років тридцяти намагається підкурити, закриває запальничку руками, захищаючи вогонь. Але вітер сильніший, не виходить нічого. Чоловік одягнений у довге чорне пальто, темні джинси. На голові капелюх, на ногах пісочні тімберленди. В навушниках. Хочеться підійти і сказать "А спорим я вгадаю, що у тебе зараз грає?". Мінімагія, а шо. Насправді я навіть не здогадуюсь про його музичні уподобання, тільки прокручую стилі в голові. Рок? Джаз? Класика? Хіп-Хоп? Рок-н-рол? Не знаю, але на 101% впевнена, що не шансон і не попса. Його погляд спрямований в місто, кудись туди, де ховаються багатоповерхівки за сніговою завісою. Мені хочеться, аби він зловив мій погляд, але він не дивиться на людей взагалі. Ні на людей, ні під ноги, і навіть коли задзвонив телефон, не подивився хто телефонує. Просто взяв трубку і говорив. З таким же задуманим поглядом.
Я намагаюсь привернути увагу. Ходжу туди-сюди, майже у нього перед носом, телефоную до подруги і починаю голосно говорити і сміятись. Реакції нуль. Здається, що навіть якби я одягла клоунський костюм і почала жонгювати у нього перед очима різнокольоровими м"ячиками- нічого б не змінилось. Але в деякій мірі це добре. Мені подобається цей погляд. Він не просто втикає. Ні, це щось інше.
Вітер стихає, чоловік нарешті підкурює. Втягує дим, випускає білі клуби. Під"їжджає потяг. З назви я розумію, що це не мій. Далі були ще якісь думки, якісь рухи, але я не пам"ятаю їх. Частина тексту відсутня.
Провідник перевіряє його квиток і він заходить до вагону. Я відчуваю, що у мене повністю заніміли ноги. Я відчуваю, як у мої пальці впиваються льодяні скалки. Я відчуваю, як сніг тане на моїх віях, вода міняє стан.
Я бігаю по перону, заглядаю у вікна потяга. Де він?! Люди дивляться, чіпляються здивованими поглядами, але кого це коли зупиняло. Зупинило врешті-решт мене те, що у жодному вікні його нема. Переводжу подих, заспокоююсь.
 Це була мінімагія, або збіг, або доля, але він таки з"явився. Ось це вікно, з якого він дивиться надвір, підперши голову рукою. Надвір, не на людей, а знову вдаль. І... переводить погляд на мене. Він дивиться мені прямо в очі. В його погляді сум людини, що передчуває дорогу. Він їхатиме не день, і не два, можливо. Він їхатиме справді довго.
Потяг рушає. Легким порухом руки я кажу йому "бувай", він усміхається. Легенько, ледь-ледь. Але в кутиках його губ я читаю, що він дзвонитиме мені звідти, куди їде, хоч і не знає мого номеру. Він писатиме листи, хоча й не знає мої адреси. Він буде. Просто буде.

Кілька днів потому. Телефонний дзвінок.
- Алло. Привіт.
- Привіт.
- Ти не пам"ятаєш мене. Але ми знайомі. З минулого життя.

Тепер, коли я тебе переросла, обігнала, коли на кожен твій жарт я знаходжу про три дотепніших, коли роблю те, чого від мене ніколи не очікував- ти зникаєш, ти- не вихід, ти- не варіант. Тебе не сприймають мої смакові рецептори, на тебе жодним чином не реагують мої нервові закінчення, навіть барабанні перетинки не вібрують від твоїх слів. Глянь у дзеркало, ти сам себе ще бачиш взагалі? Бо я перестаю. З кожним днем ти прозорішаєш, танеш.
І, можеш не сумніватись, коли ти станеш геть непомітним, як повітря, я вдихну тебе і видихну з димом останньої затяжки моєї останньої цигарки. Ну, звісно, після того, як ти скорчишся від нікотину і розіб"єш голову об стінки моїх легень.
Я видихну тебе, Каспер...

Мала подарувала мені таку круту помаранчеву ручку, що так і хочеться без упину писать і писать, не важливо про що, просто аби було, аби тішитись тим, як гарно вона пише.
Так от- твої листи внесли у цей щоденник якусь ізюминку, щось особливе. По-перше: блокнот потовстішав, став виглядати солідніше, мені його тепер аж якось прикольніше брати до рук. По-друге: як нема шо робить, можна брать і перечитувать усе написане тобою в ті літні дні і відправлене той зимовий вечір.
Я радію листам і помаранчевій ручці майже так само як ти, коли наступаєш собі на шарф:)

Пам"ятаєш, у школі діти хворіли "анкетими"- такими загальними чи напівзагальними зошитами, в яких треба було повідповідати на купу банальних питань, намалювать малюнок, написать смішинку... То, може, заповниш мою? Чи давай зустрінемось і за чашкою кави поговоримо врешті-решт про тебе? Але я не хочу знать, де ти живеш, чи маєш домашніх тваринок та іншу лабуду. Натомість цікаво було б дізнатись, чи любиш ти салат з пекінської капусти, чи вмієш кататись на лижах, чи бачив коли-небуть НЛО, чи траплялися з тобою дива в Новорічну ніч.
Ти б, мабуть, сміявся, коли б я все те питала. А тобі дуже пасує усмішка. Коли ти смієшся, десь у мені розсипаються сотні золотавих піщинок, різнокольорових конфеті, спіральок серпантину. А навколо тебе колихається ледь помітна сяйлива хмарка, схожа на клубок диму, підсвічений прожектором.
Іще б сходить з тобою на якусь дико ржачну комедію, щоб аж до кольок в животі.
І ти б сміявся, сміявся, не стихав.
І тривало свято- феєрверки в мені і білий дим навколо тебе.
Смійся і говори. Я просто хочу тебе слухать.

Люди випускають гнів назовні, як скажених собак, некерованих, дурних, з очима, налитими кров"ю, з білою піною, що скапує з писка.
Люди прибирають у шафах і настає паліво- світові являються скелети. Голі, без прикрас.
Мене це спочатку бісить, тоді смішить, а тоді якимось дивним чином заспокоює, виводить на чисту воду, ставить все на свої місця.
Люди заздрять, люди ревнують, люди розкривають свою істинну суть, хоч вона і так була мені приблизно відомою.
Лишається тільки вирішити, як ці люди підуть з мого життя- поступово, як випаровується вода з калюж у спеку, чи так, як ламаються коліна з тріском попкорну.
Мабуть-таки краще ефектно. Хлєба і зрєліщ! Йогурта і тєлєпузіков! Жостко, но красіво.
Одне знаю точно- від цього нікому не стане особливо боляче. Нема місця для болі там, де тільки хіхоньки-хахоньки.
Да, люди приходять і уходять. А шо я- я всього лиш відкриваю й закриваю двері. Я швейцар.

Досить уже зими, мінусових позначок, теплого одягу, снігу. Я сама можу робити сніг- просто натискаючи "зірочку" на клавіатурі телефону багато-багато разів. "Совсем малость- целую жизнь"(с), зовсім мало- сорок разів. Рівно сорок зірочок уміщається, сорок сніжинок. Але вистачить, я невибаглива.
Знаєш, я б ліпила з них не сніжки, не сніговика, а величезний, довгий-предовгий потяг, яким ми з тобою їхали до Львова. Так гарно було лежати поруч з тобою на верхній полиці, слухати, як ти приймаєш вітання зі своїм шістнадцятим днем народження. У светрі, чорно-зеленому светрі, який я в"язала своїми руками спеціально для тебе, мого єдиного друга на цій планеті. Друг- не подруга, друг- звучить солідно. Щоразу подумки проказую ці слова.
Скоро рік, як ми знайомі, рік, як ми випадково одне одного знайшли. А відчуття... Вони такі, наче знаю тебе усе своє свідоме і несвідоме життя, наче все розказала тобі і вислухала все, що ти говориш. І тим не менше- щоразу знаходимо щось нове, сміємося з нових дуркуватих жартів, говоримо про старе новими словами, виловлюємо як рибалки з води сріблястих риб наших спогадів, старих- із глибин, недавніх- майже з-під поверхні. Усі наші молоді риби знайомі, бо плавали в одній воді. А скільки їх ще буде- не злічить. Персональне рибне господарство. Що може бути краще? Хіба снікерс з лісовими горіхами чи M&Ms в новій упаковці.
Люблю тебе. Янгол.

І шо мені робить, як прийде весна і ти поїдеш? Купити величезну карту земної кулі, наклеїть на стелю, позначити маркером приблизне місце твого знаходження і... дивитись. Просто лежати, підклавши руки під голову і дивитись. На ту крапкую І думати, шо ти- там. Можна ще вгадувати, придумувати, фантазувати з того приводу, чим ти зараз зайнятий: граєш, чи гуляєш по місту, чи зайшов до якого-небуть музею, чи до якоїсь кафешки і п"єш каву, або чай. Я досі не знаю, що ти любиш більше. І не знаю, якого кольору в тебе очі. Але мала каже, що карі. І мені ніщо не заважає їй просто вірить.
Да, а ше можна писати тобі повідомлення приблизно такого змісту: "Я... еееее... сумую за тобою." По правді кажучи, я сумую за тобою ВЖЕ. Коли ще тільки січень, а їдеш ти у березні.
Одне радує- коли ти повернешся (це вже буде осінь), я обійму тебе. Думаю, тоді мені вистачить сміливості.
І ще одне- з тебе магніт на холодильник. Полюбому.

Я невимовно радію з того приводу, що найдовше волосся на моїй голові тепер ледь сягає п"яти сантиметрів. Потилиця ж рівненько вистрижена під дев"ятку машинкою. Я люблю проводити по ній рукою вздовж і проти "шерсті", відчувати їжака. Я люблю безмежно його, мого "головного" їжака. Жаль тільки, що таким класним він лишатиметься максимум тиждень. У мене швидко росте волосся. Коли його стає менше, я радію. Здається, ніби більшість важких думок накопичується саме у волоссі, що відростає. Тому кожен візит до парикмахерської- своєрідне мінісвято для моєї голови, втомленої важкими думками.
Тепер все погане проходить ніби повз. Варто тільки провести рукою вздовж і проти шерсті, як все небажане миттю струшується, злітає, кружляє довкола, осідає поруч, але вже не в мою голову.
Я не ношу головних уборів, мій їжак не любить одягу. І байдуже, що надворі мінус десять, скажімо.
Ми вільні. Це свобода.
Мій персональний мінімал.

Коли в моїй крові алкоголь, то він він бере мої пальці і пише тобі смс. Я не в силі його спинити, це як руки білки. Я тобі пишу щось типу "Як ти?", "Мені пусто", "Ти все", "Добраніч". Слова накопичуються в чорновиках як невикинуте сміття, ніби шлаки, наче гниле опале листя.
Я часто згадую як ти сидів на лаві, а я просто стояла біля тебе в оранжевій куртці і чогось раптом подумала про те, що з нами буде далі. От саме це. І я поклялась це запам"ятать. Сама собі. А от тепер, коли з нами нічого нема, я згадую це.
Невловимо. Да, мені не вистачає тебе, коли в моїй крові алкоголь.

Це концентричні кола наших свідомостей, круги на воді. Ти жбурляєш гравій у мої калюжі, я- в твої. І ми дивимось, як розходяться кола. І ще на ті, що в тілах убитих дерев. Ти дивишся на них з непідробним смутком, але, запевняю тебе- тут немає нічого трагічного, бо зовсім скоро ти візьмеш в руки зошит з цього дерева і писатимеш в ньому, чи візьмеш і читатимеш книгу. Деякий час міркуємо над тим, чи довгий шлях від мертвого дерева до зошита... Ще з якимось чи то острахом, чи дитячою цікавістю дивимось на ті, що прикрашають собою весільниі автомобілі. І плюс до всього ходимо по них. Ти не хочеш, я знаю. Ти кажеш, що уже паморочиться в голові, і я уявляю запаморочені кола, бо там, у твоїй голові, певне, теж вони. І купа маленьких округлих предмутів, які уявляються щораз перед сном. Такі концентричні крапки, що поступово приймають обриси концентричних кіл. Цікаво, чи співпадають мої з твоїми хоч трохи, чи мають бодай спільну точку відліку і початку метаморфоз. Чи є у нас хоч мізерний шанс дивитись один мультик на двох. Ну, або хоча б трейлер. Чи є вірогідність прокинутись в одній галактиці? (про ліжко і ковдру навіть мова не може йти).
Ти говориш мені про свої, що кріпляться до внутрішніх сторін твої втомлених повік. Я порівнюю їх із моїми. Вони не співпадають. Це зовсі не те, що наші майже ідентичні персоніфікації хмар. Хмари- вони простіші, з ними легше. Кролі, ведмеді, каспери- то все фігня, як виявилось. Під повіками ж водяться набагато страшніші істоти, невідомі ні нам, ні науці. То, може, не будемо про них говорить і придумувать їм імена, намагатись віднайти щонайменші риси подібності? Мої і твої... О, які різні...
Гравій у калюжі і короткий шлях від дерева до зошита. А тоді ми засинаємо. І у нас різні трейлери. Добраніч.