з диму кільця
сплітаються
в емблему ауді
у знак олімпійських змагань
не бійся
вони хай зростаються
а ти не сприймай
ні моїх коливань
ні моїх намагань

ти ж казав
це минається
у всього початок і край
то мовчи і дивись
як ламається
велике кохання
на сотні маленьких кохань

Диск для фризерного станка, рожеві гумові рукавиці, дитячий гель для душу, парочка пижджених стаканів, пижджена серветниця, картина того ж самого походження, новорічний олень у червоному светрі, червоні шкарпетки, водний пістолет і мої думки, що, може, твій статус "Просто помни о том, как мы с тобой смеялись"- про мене. Ось і все, що від тебе лишилось.
[699x287]

Лишається цікавим те, що не зважаючи на суто (або майже суто) платонічні думки, мені продовжують снитися сни з явним натяком на еротику. Може, я сама себе обманюю, коли думаю, що хочу з тобою тільки говорить? Може, мені просто напросто хочеться їбатись? Мабуть-таки мозок не перекручує все, а тільки вносить ясність. Весна ж, як не як. Гормони говорять навіть тоді, коли затикаю їм рота цією гамновою абстрактно-мрійливою ніжністю. Як ніколи доречне "але тіло прагне тіла. сильних проникнень. впевнених рухів. зціплених пальців. переплетених язиків." Бо всі ми люди.

заварюю зелений чай
останнім сірником
підкурюю цигарку.
а ти вставай
це кава з молоком.
привіт.
крутого ранку.

і не питай
чого звучить
не музика а вітер.
ти ж сам схотів
зі мною жить-
звикай до слів.
до літер

звикай до світла
і тепла
звикай до диму
і не питай
де я була.
коли шукала.
риму.

Зелений чай, цигарка, Іздрик. Ранок.

Плеєр поступово звільняється від прослуханих Іздрика та Муракамі. Майже так само натискаю Del на своїх про тебе думках. Чим тепер закидати вільний прострір, якими мегабайтами. Про що думать, коли все вільне... Ну, звичайно, мені ще далеко до life:) і трусів сімдесятого розміру, але тим не менше.
На годиннику 22:22. Покурила і відчуваю непереборне бажання кинуть шось на кишку, але якось соромно забивати шлунок в ту пору, коли люди загадують бажання.
Ще багато чого хотіла тут написать, але так лажово в голові, все путається, та ще плюс цей клубок спогадів, так шо ну його нахуй. Іду спать.

Твої добрі ранки... Та хто їх знає- добрі вони, чи не зовсім. Знаєш, коли ти вирішив піти, в мені не було ані розпачу, ані жалю, ані чогось іншого, близького до вищесказаного. Останнім часом твоя бездіяльність почала погано на мене впливати. Не роблячи нічого, ти робиш тільки гірше.
Так от- вирішив піти. Два дні поспіль пакував речі, складав валізи, намагався не провтикати нічого, не забути на згадку. Але таки забув- купу записок, написаних, але не приліплених магнітом до холодильника, не залишених зранку на столі, поряд з пустими чашками і крихтами з круасанів. Під твоїм матрасом ціла в"язка таких записок. Ось одна:
"Іринко, знаєш, в чому успіх Екзюпері? В тому, що він був далеким від банальної літературщини, він писав тілом. Голі думки, такі як вони є у своїй первозданності, без прикрас. Бо навіть люди з найтехнічнішим складом розуму іноді мислять як малі діти. Ти нагадуєш мені Маленького Принца. Тільки він хлопчик і волосся у нього біляве, а ти дівчинка з волоссям темним. Я відчуваю в тобі його душу, таку ж дитячу і безтурботну. Не втрачай це. Навіть коли я піду."
І все, і нема тебе. Світло лишив увімкненим, а я й не заперечую. Воно світиться, світиться у мене в голові, Ліричний Герою, не згасає. От боюся тільки, що з часом лампочка таки перегорить. Це очевидно і невідворотно, але поки можна грітись. Дякую.
[427x450]

Люблю нічні прогулянки, коли в цьому місті вітер і весна. Повітряні потоки підіймають поліетиленові пакети на висоту ліхтарів. Починаю розуміть, про що говорив Дереш своїм „Стережися кульочків”. Кульочки відриваються від землі і летять. Я слідкую за ними поглядом, на деякий час відчуваю і себе такою ж легкою і невагомою. Я кульочок і я кружляю над деревами, над будинками, над усім цим, що росте із землі та асфальту. Мої старші брати, великі босовські пакети надто важкі, щоб піднятися ввись, тому просто перекочуються з місця на місце, з тротуару на тротуар. Вічні подорожні, меланхолійні мандрівники.
Так добре все видно звідси- з висоти кульочкового польту. Спостерігаю за двірниками, які прибирають торішнє листя. Думаю над тим, що у листя немає ніяких шансів- або його спалять іще восени, або зараз, коли зникає снігова маска. Пролітаю над стовпом диму однієї з таких братських листяних могил, вдихаю. Але це не запах горілого, чи то пак мертвого листя. Це запах плавленого пластику. Нахуя вкидать у вогонь ці нікчемні пляшки? – в задачі питається.
Пролітаю під головами ліхтарів, невтомних воїнів добра. Цілу вічність вони на сторожі- слідкують, щоб ніхто з цих людей не перечепився в темноті, та , не доведи Господи, не розбив собі голову, щоб не було страшно гуляти вночі і таке інше. А ще навколо їх жовтих облич дуже гарно кружляють сніжинки. Але це зимою, зараз немає снігу. І, сподіваюсь, що вже не буде. Принаймні цієї весни.
Лечу далі і- неудача! Чіпляюсь за гілку каштана. Прикро, але в кожного кульочка своя доля і свій шлях широкий.
Ой, вибачте, зовсім забула- я ж людина. Людина у місті, де вітер і весна. Як же гарно ненароком це усвідомить.

Це вже якась хвороба, коли починаю ревнувати тебе не тільки до людей, з якими спілкуєшся, а навіть до речей. До звичайнісіньких неживих предметів. Чого- от чого ця дверна ручка, наприклад, відчуває зараз твою руку? Або чого твою спину відчуває диван? Чого вони можуть, а я- ні? Одні питання, мазафака... Самі лише срані питання. А відповіді- де?

снилися критики
і снився ти.
ні ти ні вони
нічого доброго
не сказали.
та по суті
і не зобов"язані
я вже мала б піти
але зліва вокзали
і справа вокзали
і руки зв"язані...

твою інтоніцію визначає Caps Lock
мою- кількість битих тарілок.
але мені подобається
що ти ніколи не кричиш
не злишся
не нервуєш.
не виставляєш
ці істерики на осуд
просто йдеш у магазин
купуєш новий посуд.

а я не нюхаю мексиканський кокс
не курю казахську коноплю
і клей не вдихаю.
мене пре бо я тебе люблю
і за руку тримаю...
тримаю.

Цікаво, перед кожним кінцем світу так несамовито сніжить? Згадую усі свої свідомі зими, а такого снігу не бачила іще... Він падає не те щоб сніжинками, він падає шматками. Богдан-Олег сказав, що це голубиний пух.
Я йду тобі назустріч. Мене просто обліпило білими шматками з ніг до голови. І чорне пальто видається білим, і чорне волосся видається білим, і все-все в цьому світі видається білим... Я злизую сніг з верхньої губи, я наставляю снігові долоні, усміхаюсь водіям зустрічних машин, усміхаюсь сама собі.
Тоді ми як завжди сидимо за чаєм. Мої думки- макро. Акцентую увагу на малесеньких жаринках у попільничці, на вузликах, які ти в"яжеш з дротів моїх-твоїх навушників. Тоді гуляємо містом як завжди, обійнявшись. Одна музика на двох. І не тільки вона. Це не скінчиться, навіть якщо настане кінець. Але й він не настане. Який може бути фінал серед такого снігу...

Там, де дата, пишу "19.III.11". Передавали кінець світу, вулкани, землетруси, катаклізми... Лазуткін мав розстеляти на небі білі рушники, хреститись, курити люльку з найкращою казахською коноплею. Але нічого не стається. Файр стілл бьорнін, вінд стілл блоуін. Так то.
Слухаю Іздика в аудіо, відчуваю себе невдахою. П"ю чай з лимоном. Бля, це ж яким треба бути майстром своєї справи, щоб отак усе крутить, так вертіть! Здавалось би, скільки того діла- букви і слова, а як затягує. І дивуюсь, що тямлю чи не просікаю, в"їжджаю чи не доганяю, шарю чи не вловлюю суті врешті решт,- а все-одно затягує! Цей вихор. Це просто щось.

а як подумати
то паперові журавлі
не такі вже й паперові
раз тріпочуть крильми
і здіймаються вверх
при кожнім римованім слові
[338x550]

"на вулицях ніколи не темніло
світло походило від Бога
який жив у центрі міста"
читаю в Біблії для дітлахів
і думаю знаєте
що може й не було б
ні болю ні гріхів
і крові не було
та інша випала доля
Авелю і Каїну
якби не взяв Бог
і на старість літ
не переїхав на окраїну

Ліричний, ти набираєш
обертів і обсягів
нових відтінків
як відчиняєш
двері-вікна
як відчиняєш все
посеред ночі
пускаєш сяйво
в наші очі
воно відбивається
від твого лиця
торкається
побутових приладів
невідомих пристроїв
моїх нейронів
я бачу наскрізь
свої-твої думки
старі й нові.
ендорфіни і зірки
в моїй крові
твоїй крові

З сьогоднішнього дня ти набуваєш імені. Ти чекав цього довго, ти чекав з того самого дня, як у моїй голові почали жити думки, на порядок вищі за середньостатистичні. Порівняно недавно охрестили Терезку і вона раділа. Спитай у неї і хай вона тобі розкаже, яке це щастя, коли після довгих років безіменних блукань таки отримуєш ім"я. Це як медаль, яку вішають на шию. Заслужена, вистраждана, виборена кров"ю і потом медаль.
Я зватиму тебе Ліричним Героєм. Це щось середнє між уявним другом і реальним ворогом. Але я люблю тебе, бо нахуй мені тратить пасту і листки на байдужу одиницю (одиницю в значенні існування чогось-когось, а не цифру)
Так от, Ліричний Герою, для початку я подякую тобі за те, що ти є. Бо у хвилини найбільших пусток, коли відкриваєш очі і не бачиш навколо нічого, крім піску, коли ця пустеля закриває собою все і всіх, ти- не зникаєш. Ти живеш у мене в голові, у маленькій однокімнатній квартирці, спиш на ліжку, у яке не поміщаються твої ноги і звисають, мерзнуть серед ночі. Ти прокидаєшся зранку і вмиваєшся холодною водою, голишся старою бритвою. Сьогодні, наприклад, знову збрив бороду. Ти ж знаєш, бля! Ти знаєш, як сильно я люблю твою бороду! Але збриваєш її щоразу, як тільки за щось на мене ображаєшся, на зло. Тоді я весь день ходжу і думаю, що зробила не так. Караюсь, мучаюсь, каюсь і все стає на свої місця. Мені здається, тобі варто частіше мене пробачать. І найперший аргумент полягає в тому, що я навіть квартплати від тебе не вимагаю. А знаєш, скільки електроенергії йде на твої зіпсовані біоритми, коли серед ночі не можеш заснути (чи не хочеш), вмикаєш настільну лампу і пишеш. Я не знаю, що саме ти там пишеш- музику, картини чи слова. Ти мені не показуєш. Тільки світло твоє і мені заважає спати, бо світиться у мене в голові. Спочатку дивувалась, чого за умов абсолютної темряви до мене злітаються нічні метелики. А тоді зрозуміла, що це через тебе, Ліричний Герою, через твій неспокій та опівнічну каву.
Ти рідко говориш зі мною і це, вочевидь, головна з причин моїх невдалих понеділків, частих хвороб і криз середнього віку. Не те щоб нам не було про що говорити, просто ти не вважаєш це необхідністю. І прикро. Мені прикро від цього, щоб ти знав.
На сьогодні досить. Іди зготуй собі щось похавать. Я знаю, коли ти голодний. Ти тоді злий.

Ох, як багато відомо людям про цілющі властивості сміху... Десять хвилин сміху можуть спалити стільки калорій, скільки міститься в ста грамах шоколаду; особи, які регулярно сміються менш вразливі до ракових захворювань; сміх є профілактикою гіпертонії та інших серцево-судинних недуг і так далі і тому подібне. Але я сміюся з тобою, бо мені так просто добре. Весело, гарно, відверто, щиро. Хоча, що це я підбираю синоніми, ти ж і так знаєш, як мені.

Зараз моя музика наближає мене до плюс нескінченності. Там ходять кораблі. Щоправда, скоріше ковзають, бо під їхніми важкими тілами не вода,а сіль, укрита кригою. Я собі лежу, фантазую, записую щось непевне й нетривке посеред шкільного зошита з медицини, бо нічого іншого немає у цій кімнаті з бежевими кахляними стінами і циліндричними плафонами.
Я записую. А ти? Вочевидь, що ні. Ти ж мужик. І твого найвідчайдушнішого красномовства, твого найліричнішого настрою, твоїх космічно-житєйських метафор ніколи не буде ні в одному нотатнику, а тим більш- у соцмережі. Але чорт з ними, метафорами та соцмережами. Не про це ж хотіла. Просто якимись на диво гарними словами хочеться тебе називати. Ти вже пробач мені цю хвилинну слабкість...