Часом така меланхолія запливає величезними кораблями у мої порти... Хочеться відвідати місця, з якими раніше було багато спільного. Точніше з людьми. Місця то лиш фон. Я обманюю себе, мабуть. Думаю, що хочу на міст у Дорогожицькому парку. Насправді це просто бажання повернути ті часи, тих людей, ті заняття. Не назовсім, а так, трохи. А ще хочеться помиритися де з ким. Теж не назовсім. На день. Чи на два. Аби просто позгадувать, як усе було.
Навіщо воно мені? Та все просто. Зараз така лажа із моїм життям. Що воно і для кого. І куди іде. Ніхто не знає, насправді.

найбільш з усієї мене
сонце любить вилиці й плечі.
віддає перевагу.
я думаю- чого люди,
які телефонують після
довгих років небачень, нечувань
насамперед дізнаються про
рід занять
і місця проживань
проте ніколи не питають
якого кольору зараз
твоя футболка
чи як розпочався твій ранок
чи яке небо над тобою тепер
чого тоді узагалі телефонують
ці люди
і чи не гризе совість оператора
мобільного зв"зку
коли він з"єднує
такі різні вуха
такі неоднорідні роти і думки!
але ні.
заспокойся.
подумай що сонце однаково
любить усіх.
твої і їхні плечі
твої і їхні вилиці
засмаглі...
і навіть оператора
невидимого
незнаного ніколи й ніким.
сонце любить
тож вір йому. люби.

День ВЕЛИКОГО Місяця + День карамельного неба + День останнього тютюну = сон про Північний полюс. Знаю точно- саме ці чинники стали головною передумовою.
Сніг не холодний. І вода, в яку я падаю, не холодна теж. І зірки, у п"ять чи шість разів більші за звичайні, не піддаються об"єктиву. Але я не здаюся, продовжую фотографувати, щоб тоді ти побачив (побачила) їх. Метушлива така, бігаю, розпитую у всіх: "А що це за місце?". Для того, щоб наступного разу завітати, слідуючи карті, чи, знову ж таки, щоб розказати тобі. Я записую. Записую його, це місто на літеру "Н", але букви зникають, ніби замість чорнила лимонний сік.
Усе неймовірне. І ця неймовірність змушує мене усміхатись. Я люблю себе (тебе?), коли усміхаюсь. Крізь сон.

[700x587]
ти мабуть як метелик, маленька
дурна
подивися- це скло
величезне вікно
за яким свобода
солодкі соки і вода
твоя вода...
а ти зрозбігу
вдаряєшся об цю прозорість
так не можна.
краще просто торкайся
долонями
теплі доторки твої
вікно їх любить
лиш торкайся.
бо там ані скільки не ліпше
повір мені.
віриш?
така голограма...
це як у „Сам удома”
де злякане дитя
залазить мерщій у таксі
і каже: „там так страшно”
а потворний водій обертається й
„тут не краще...”
там не краще.
не краще, маленька.
метелик.
дурна...

Списать би всі зошити у яких ще лишилися
чисті сторінки клітинки стрічки.
Заповнюю порожнини.
безкінечно довго, безкінечно тихо
з тобою, без тебе, від руки.
Запиши це туди, де "діяльність"
і якщо хтось колись запитає
чим я займаюсь
у вільний і невільний час-
скажи це про мене.
безкінечно довго,
безкінечно тихо
розказуй про мене
замовчуй про нас.
Залить би чорнилом
усі ці пустоти
шпалери блокноти
підлогу плакати вазони
колонки книжки
Моя суха вода. Тривала нота.
Прозорі й не надто прозорі нитки.
Кохання в чорнилі. -вибач.
чергове розгалуження моїх думок
у сторону ширінки твоїх джинсів
відкочених у безвість гудзиків сорочки
розірваних петельок.
Чорно-синій ти і мої порожнини.
ніч настільки сліпа- не помітить
ранок настільки добрий- не збудить
не загляне у вікна
не залізе ув очі скловатою.
кімнато-Я кімнато-ТИ кімнато-МИ
ну нарешті.
злилися...
з кімнатою...  

наші прощання
зазвичай довші
за наші зустрічі
твої постскриптуми
зазвичай довші
за твої листи
і всередині ти
більший
довший
об"ємніший
ніж видаєшся ззовні.
не тікай
не ховайся
не наклікай біду
нікчемна оболонка
скидай її
як одяг
роздягайся
лягай
я зараз прийду

Ти ще мене пам"ятаєш іншою... Мала школота з волоссям довшим, ніж зараз. З амбіціями меншими, ніж зараз. Я сиджу біля тебе і думаю, що ти чуєш мої думки. Кажу тобі "бачиш, па, яка я стала... як живу. шо я ніхто і звать мене ніяк. а ти лежиш у землі, спочиваєш. довго вже так. нашо? невже так стомився? коли... коли ти встиг????...."
Хрещений підходить, кладе на могилку цукерки, печиво... Каже, щоб строго не судила, бо він любив мене. А кого я суджу?! Я знаю без ваших слів тупорилих і пустих, шо любив. Шо ви можете знать про любов? Дибіли сука. Ненавиджу вас і цей світ, котрий більше забирає, ніж дає.................

Вибач мене за мою інфантильну брутальність. Я не знаю, звідки черпаю це. Де джерело. Першопричина. Але ж це не перехідний вік, правда? Правда, до двадцятника він мав би вже скінчитись. Дивно так змішуються бажання, нереальні мікси... Дути мильні бульбашки, чи то пак "О", їсти солодку вату, запускати фрізбі, повітряного змія, кататись на роликах. Плюс- трахатись у застряглому ліфті. Плюс- щоб на ньому були не облягаючі труси, а щось більш близьке до сімейних. Притискати його до стіни і "чем выше любовь, тем ниже поцелуи". Його. Їх? Та хоч би й їх, чи то "да, полюбому, краще ЇХ".
Давай усе це якось поєднувать, може..?

Не люблю очікування, як таке. І не важливо- приємне воно, чи відчуття наближення повної сраки. Воно заповнює собою всю мене зсередини, я не можу написати вірш про бджолині реактори в розквітлих абрикосах, обмежуюся банальним статусом. Слова десь у грудях застрягають, нікуди далі. Накопичення у мені. І скоро будуть міні-вибухи на папір. Незначні, проте з вивільненням кисню, як при нагріванні пероксиду барію...(2BaO2 = 2BaO + O2).
Абрикоси безперечно круті... Дерева в снігу. Не встигли скинути з себе справжній (зима виявилась затяжною), як уже обзавелися цвітом. Хочеться ходити вперед і назад засніженими тунелями. І слухати, як гудуть реактори, щоби згодом вибухнуть плодами... Теплі абрикоси візьми до рук. Як маленькі сонця.
[616x700]

скільки монеток
положить одна на одну
щоб дістати до Місяця
скільки років прожити
скільки списати рядків
змалювать сантиметрів
пройти кілометрів
щоб нарешті дійти
і не стало
ні жестів
ні рухів
ні слів
скільки стоптати
підошв і доріг
щоби просто заснути
і впасти
в долоні твої
наче сніг...

поштова скринька задихається
без твоїх листів
серед ночі я прокидаюся
і чую
як вона здригається
в конвульсіях
у приступах
припадках.
я іду, обіймаю її
бо що ще робити
підкажіть
що робить
в таких випадках?
може- збрехати?
прикинутись поштаркою
принести старі листи
скринька побачить
поплаче
пробачить
а чи пробачиш
ти...?

кілька в томаті існує
незалежно від того
чи я її купую.
незалежно від того
чи любиш ти мене-
Я є.
і Я існую.
як і все
в цьому світі
де люди-
незалежні змінні
де люди самотні
вичерпні
замінні...

Іра, не зациклюйся, не їж, качай прес- і все в твоїй жизні налагодиться. Перестань зверхньо ставитись до одних людей і всиратися за іншими, ці розмежування- суцільний маразм, адже всі вони з м"яса роблені...
А ше припини готуватись готуватись до екзаменів і почни готуватися справді. І не бреши ні людям, ні собі в першу чергу. І випий нарешті той коктейль із чорнила і газу, і зрозумій, що так робити не варто було. І купи нарешті собі ту відірвану руку і затям, що це було зайвим. Бо тільки зробивши, ти зможеш все оцінити, бо вчишся на своїх помилках. Виключно. Ну і хто ти після цього? Правильно- дурак. І дядя Пєтя стопудово твій родич.

Дивно і водночас приємно спостерігати за маленькою дитиною, котра допомагає на кухні. Невпевнено збиває яйця з цукром, ніби боїться, що вони потікають з тарілки, боїться розляпати, забруднити стіл. Маленька дитина не хоче ліпити булочки традиційної форми, вона ліпить чоловічків- тістових людей, равликів, ведмедиків. Що завгодно, тільки не звичайні булочки. Маленька дитина вчиться запалювати газ сірником, слідкує за послідовностями дорослого. Спочатку чиркає об коробку, тоді прокручує ручку, обережно підносить палаючу скалку до канфорки. Раз- і вогонь. Тепер можна ставити чайник.
Маленька дитина кладе в чашку пакетик, сидить і чекає поки закипить вода і спечуться чоловічки-равлики-ведмеді. Ручка чайника видається гарячою для її тендінтих долонь, тому чай заварюють дорослі. Дитина не розуміє, як можна брати голими руками той жар.
Дитина задоволена собою, коли п"є чай та їсть свої шедеври. Вона відкушує печеному ведмедеві вухо і лапу. Питає: "А йому боляче, правда?". Та де там, уже ні, боляче було в духовій шафі.
Дитина миє посуд і грається піною. Ненароком розбиває тарілку, але чи можна за таке сварити... Певне, що ні.
І я згадую себе.
[435x293]

з таким чоловіком, як ти
хочеться годинами
ходити магазинами
купувати овочі, фрукти,
цукор і каву
Такому, як ти, хочеться
готувати їжу.
будь-яку
будь-яку страву


такому, як ти
хочеться ложити
голову на груди
з таким, як ти-
і жити
і вмирати
і внікуди

мабуть, кохатися з тобою-
це як шукати в пам"яті
давним давно пом"януті
гачечки-інтервали
і синуси кутів.
пояснюєш.
я слухаю.
тобі не бракне слів.

мабуть, кохатися з тобою-
це як просить пробачення
і це як передбачення
котре не має значення
бо два на два чотири
відомо наперед.
цілунки- то пунктири
а губи-пальці - мед.

[377x600]
я дивлюся на тебе
очима маленької дівчинки
котра ще не вміє читати
але вже читає
в зіницях моря і озера
моря-океани

ти береш мої руки
як руки маленької дівчинки
котра ще не вміє писати
але вже малює на стінах
ти вагаєшся- що?
залишати?
стирати?

ти береш мене всю
і це зовсім не дивно
навпаки - очевидно
бо завжди хотів мати
у свої квартирі
маленьсеньку дівчинку
яка ще не вміє
читати.
писати.

Настрій такий, що весь вечір би стукала по ксилофоні дерев"яними паличками. По кольоровому, мов радуга, дитячому. Ситуація така, що весь вечір нишпорю по заначках, шукаю курити, знаходжу. Остання davidoff безумовно радує. Це вже звичка така- курити щоранку, коли нікого немає, і щовечора, коли уже всі сплять. Здається, мені б вистачило всього дві на день. Я думаю про те, що час із тобою спливав, наче ми на Емпайр Стейт Білдінг. Від учора я знаю, що чим вище тим швидше. І вже давно знаю, що чим вище кохання тим нижче поцілунки. Уявляю Бога... Він весь у зморшках. Не тому, що старий, а тому, що високо живе.
Так от, про час. Увесь цей пісок, механіка, атомні годинники... Викуриш півцигарки- мало, дві- теж мало, не бачу тебе взагалі- мало, бачила б щосекунди- і однак мало. Я лежу в навушниках і відчуваю, як час тягне мене за руку з минулотеперішнього в майбутнє. Відчуваю себе тут і не тут водночас, рухаюсь у просторі, хоча простір не з цієї опери.
Настрій такий, що просто сиділа б із тобою поруч, мовчки. Але ж ти не в моєму місті, мабуть. Та й користі, навіть якби і був у моєму. "Приезжает её никак не предупредив, уезжает её ни разу не повидав"(с)

Снився Львів. Тільки от не зрозуміло чого я літала туди літаком. Білет один, але в два кінця. І той, що назад- у тому, що вперед. Тільки через три дні. А грошей на ночівлю і їжу немає. І родичів тамтешніх немає. І я знову в паніці. Телефоную до тебе, друган, але ти не в захваті і навіть не здивована. Я думала, ти прилетиш до мене, чи приїдеш.. Чи принаймні скажеш "О, Іра, ти у Львові! Круто!"
Це не вперше. Попереднього разу так було на морі. Тільки тоді ти була зі мною.

Покурить би люльку... У мене є люлька, тільки вже захаращена вкрай... Хто позичить люльку?
А ще насмажив би хтось картоплі. Такої, як я люблю- порізаної на чотири, і приправленої самою лише сіллю за п"ять хвилин до готовності. Та однак ніхто не зробить це ліпше за мене.
Ми є те, що їмо, п"ємо і вдихаємо. Значить ще чай. Зелений звичайно. От і повний комплект.
Я... Не я... Хто позичить люльку?